Huxley
Автор: Huxley
© Huxley — альманах про філософію, мистецтво та науку

ДЕ МЕЖА МІЖ ГЕНІАЛЬНІСТЮ ТА БЕЗУМСТВОМ

ДЕ МЕЖА МІЖ ГЕНІАЛЬНІСТЮ ТА БЕЗУМСТВОМ
moonothing. Quantum of you, 2021 / instagram.com

 

Здогадка, що геній та безумство — два боки однієї особистості, з’явилася в людей з незапам’ятних часів. Платон констатував, що видатні автори трагедій і комедій часто бувають «не в собі». Арістотель відзначав схильність до депресії у творчих особистостей.

Але всі ці здогадки набули статусу повноцінної наукової теорії лише в XIX столітті, коли з’явився специфічний жанр — патографія. Тобто опис біографії видатної людини з точки зору психіатрії.

 

ЗАЗДРІСТЬ, ЩО ЗРІВНЯЛА БОЖЕВІЛЛЯ Й НОРМАЛЬНІСТЬ

 

Можна сказати, що в XIX столітті відкриття патологічного виміру психіки великих людей було свого роду відображенням глобальної тенденції до демократизації суспільного життя.

Ідеї свободи, рівності та братерства дедалі більше захоплювали свідомість народних мас, незважаючи на очевидну невідповідність реальності. Чи можна говорити про рівність творчих можливостей спадкового люмпена з паризької околиці та Леонардо да Вінчі? Звісно, ні.

І тут суспільству, схибленому на рівноправності, наука подарувала рятівну думку: так, Леонардо не дорівнює люмпену, проте точно так само, як не дорівнює психічно хвора людина психічно здоровій.

Таким чином, «звичайна» людина отримала можливість відчути всю велич своєї «нормальності». Погодьтеся, це якось може примирити тебе зі вселенською несправедливістю, якщо ти не вмієш грати на скрипці, як Паганіні, створювати музику, як Моцарт, і малювати, як Рафаель.

 

СОКРАТ — ПЕРША ЖЕРТВА ПАТОГРАФІВ

 

Першою жертвою патографії став Сократ, якому французький науковець і лікар Луї Лелю присвятив роботу «Про демонів Сократа», що побачила світ 1836 року. Річ у тім, що природу власної унікальності Сократ пояснював так: «Почалося в мене це з дитинства — виникає якийсь голос, який щоразу відхиляє мене від того, що я маю намір робити». З приводу нормальності Сократа вибухнула неабияка наукова суперечка, що розтягнулася на десятиліття і, загалом, не вирішена досі.

Лелю вважав, що у випадку сократівського демона ми маємо справу з божевіллям, яке проявлялося у вигляді слухової галюцинації. Але це була всього лише перша з можливих інтерпретацій. Інші автори тлумачили цього демона як «голос совісті», як містифікацію хитромудрого філософа, як наслідок епілепсії та навіть гомосексуалізму.

А знаменитий італійський психіатр Чезаре Ломброзо, котрий стверджував, що фізіономія людини відображає її злочинні нахили, вважав, що «демон Сократа» — не що інше, як породжена алкоголізмом філософа біла гарячка.

У книзі «Геніальність і божевілля» Ломброзо доходить висновку, що між генієм та божевільним у момент нападу немає жодної різниці.

 

ПАТОГРАФІЯ МЕБІУСА: ТОТАЛЬНЕ БЕЗУМСТВО ВЕЛИКИХ

 

Таким чином, Лелю відчинив скриньку Пандори. Уся культурна й не надто громадськість була спершу шокована, а пізніше натхненна його відкриттям. Виявляється, геніальність — це не божественний дар, одержуваний людиною ззовні, а щось таке, що має цілком раціональні та, гірше того, фізіологічні причини.

Наприклад, «сенсорне або перцептивне божевілля», як у Сократа. Після того як Лелю розчаклував природу геніальності, позбавивши її сакрального виміру, до фрейдистської інтерпретації залишилося рукою подати.

І хоча нарис Зигмунда Фрейда про Леонардо да Вінчі вважається «класичним» зразком патологічної біографії, термін «патографія» вигадав не він. Автором його є німецький невролог Пауль Юліус Мебіус.

1903 року він випустив монографію, де сформулював та розвинув концепцію видатного дегенерата як творчої особистості, пов’язавши творчість і психічні відхилення. З позицій психопатології й медичної психології він проаналізував біографії Гете, Руссо, Шопенгауера, Шумана та інших.

 

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

БОЖЕВІЛЛЯ НІЦШЕ ШУКАЛИ В ЧЕРЕПІ ЙОГО БАТЬКА

 

Але найбільше від завзятого німецького вченого дісталося Фрідріху Ніцше і… жінкам. Рідним Ніцше й самому філософу Мебіус поставив діагноз «розм’якшення мозку», а жінкам — «природне» фізіологічне недоумство. Чи потрібно говорити, наскільки «науковим» був такий погляд на природу геніальності та божевілля?

Прижиттєвий діагноз, який отримав Ніцше від лікарів, — нейросифіліс. Та клінічна картина багато в чому не відповідала цьому захворюванню, тому пошук причин тривав. Пізніші психоаналітичні біографії виводили божевілля Ніцше з боротьби з власним дитинством.

У 4 роки Ніцше втратив батька, його виховували жінки — бабця, мати, сестра та дві тітки. Жіноче виховання викликало в нього глибоку кризу самоідентифікації та надзвичайно гострий комплекс чоловічої неповноцінності.

Наслідком психічного перенапруження стали жахливі головні болі, напади нудоти і втрати зору, ототожнення себе з козлом та богом Діонісом. Проте Мебіуса ці фрейдистські тонкощі не цікавили. У своєму бажанні виявити «кнопку», від якої заводилися божевілля й геніальність філософа, він дійшов до того, що розкривав і препарував череп батька Фрідріха Ніцше.

 

МІШЕЛЬ ФУКО: ПОВЕРНУТИ БЕЗУМСТВУ СЕНС

 

Поворотним моментом стала праця Мішеля Фуко «Історія божевілля в епоху класицизму», що побачила світ 1961 року. Між божевіллям і геніальністю виявився діалектичний зв’язок. Він не вичерпується медичним діагнозом, а продовжує життя в культурному й соціальному вимірі.

На думку Фуко, занурюючись у безумство, людина «занурюється у свою істину» та водночас втрачає її. Він вважав, що Ніцше переживав «досвід божевілля», який за змістом наближався до «абсолютного знання».

Інакше кажучи, безумство Ніцше є «шифром», таким собі посланням, яке «нормальне» мислення не в змозі розгадати. Таким чином, безумству й геніальності, якщо й не було повернуто божественну природу, то, принаймні, їм було даровано якусь спільну, понадсвітню таємницю.

Однак і сьогодні є чимало людей, які вважають, що галас навколо божевілля геніїв — це буря у склянці води. Так, патографії великих людей сповнені прикладів патологічних відхилень від норми.

Відрізане вухо художника Ван Гога. Спілкування з інопланетянами нобелівського лауреата з математики Джона Неша. Шизофренія Шумана, який розмовляв з духами Бетховена і Мендельсона. Сексуальні девіації Моцарта. Врубель, який збожеволів після написання свого «Демона».

Цей перелік можна легко поповнити багатьма десятками імен. Але чи доводить це прямий зв’язок божевілля й геніальності?

 

КОГНІТИВНА РОЗГАЛЬМОВАНІСТЬ

 

По-перше, геть не всі генії божевільні. По-друге, більшість пацієнтів психіатричних лікарень не демонструють жодних ознак геніальності. Навіть такий «король патологій», як Маркіз де Сад, основні садистські твори видав на-гора під час тюремного ув’язнення, а не після того, як був визнаний божевільним.

І все ж, згідно з сучасними дослідженнями, геніїв і безумців ріднить одна спільна риса — «когнітивна розгальмованість», що виражається в нездатності розуму позбутися «сміття» — непотрібних речей, ідей та образів. Саме когнітивна розгальмованість є джерелом сплутаності свідомості, різного роду маячних думок і… творчих можливостей.

«Когда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда», — зізнавалася одна велика поетеса. Історії відкриттів і створення шедеврів рясніють численними випадками, коли творчий процес запускала якась «дурниця». На кшталт ванни, яку приймав Архімед, або яблука, що впало на голову Ньютона.

То де ж усе-таки проходить межа між геніальністю та безумством? Судячи з усього, її здатний провести лише високий рівень інтелекту й саморефлексії. Як говорив Сальвадор Далі, «єдина відмінність між мною та божевільним у тому, що я не божевільний».

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Отримуйте свіжі статті

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: