«ЕФЕКТ ДВЕРНОГО ОТВОРУ»: вчені про причини забудькуватості
Ілюстрація: Всеволод Швайба. Клубок Макоші, графіка
Буває, сидиш у кімнаті та дивишся телевізор. Раптом вирішуєш піти на кухню і з’їсти чогось смачного. Ідеш із кімнати на кухню та бац! — забув уже, навіщо прийшов.
Або ти зустрівся з другом, і ви обговорюєте важливу тему. У ході розповіді в тебе виникає класний аргумент, свіжа думка, але ти не перебиваєш його і чекаєш, поки друг закінчить монолог, а коли настає твоя черга говорити, ти раптом геть забуваєш, про що ще хвилину тому хотів йому сказати, всі чіткі аргументи заперечення та логічно обґрунтовані слова випарувалися з голови в одну мить.
Такі психологічні конфузи відомі кожному з нас.
«Ефект дверного отвору» — так назвали вчені цей феномен нашої пам’яті і спробували дати відповідь на запитання: у чому причина цієї раптової забудькуватості?
І в той час, як навмисно я хотів забути одну річ,
я забув — проти своєї волі — іншу
Зигмунд Фрейд «Психопатологія повсякденного життя»
Жарти, які виробляє з людиною пам’ять, або забудькуватість як її невід’ємна властивість, знайомі всім.
Ми схильні планувати свої дії та слова, але схильні й до раптової забудькуватості, якщо раптом опиняємося в полоні витівки мозку — «ефекту дверного отвору».
Поняття Doorway Effect вперше з’явилося у роботах американського психолога Габріеля Радванськи з Університету Нотр-Дам (США) після того, як він спробував з’ясувати причину раптової забудькуватості людини і провів низку досліджень.
Суть проведеного експерименту була простою. Випробуваних поділили на дві групи. Першу групу попросили брати з одного столу предмети, попередньо вкладаючи їх у картонні коробки, та переносити їх на інший стіл у межах однієї кімнати.
Учасників іншої групи просили чинити ті ж дії, але переносити предмети їм потрібно було зі столу в одній кімнаті на стіл, який розмістили в іншій кімнаті, — випробувані другої групи проходили через дверний отвір, коли переносили предмети. Після певного часу всіх учасників експерименту розпитали про властивості та назву предметів, які вони переносили з одного столу на інший.
Результати здивували як дослідників, так і самих випробуваних.
Учасники експерименту з першої групи набагато краще запам’ятали, які саме предмети вони переносили, ніж члени другої групи, яким доводилося переміщатися з кімнати в кімнату. Виходило, що, проходячи через дверний отвір, люди забували частину інформації про виконану ними дію, тоді як ті, хто виконував завдання в межах однієї кімнати, виявилися стійкими до забудькуватості і часто чітко визначали предмет, який перед цим переносили.
Здавалося б, подумаєш — диво дверного отвору!
Вчені повторили такий експеримент ще раз, але результат не змінився. Дверний отвір сприяв забуттю, і тепер залишилося лише відшукати причину такої дивної якості пам’яті.
Психолог Радванськи дійшов висновку, що причина виникнення раптової забудькуватості криється у сприйнятті ситуації мозком. Інша кімната визначається нашим мозком як нова «подієва модель», як нова локація інформації, дверний отвір служить закінченням попередньої думки, яка сприймається як вже прожита та реалізована, а тому підлягає стиранню, тобто забуванню, бо визначається мозком як малозначна.
Таким чином мозок оберігає себе від навантаження і залишає сили для нової мисленнєвої реальності, якою у разі проведеного експерименту слугувала інша кімната.
Вхід і вихід через дверний отвір — це немов зарубка, закінчення події в нашій пам’яті. Ці зарубки поділяють нашу пам’ять на окремі епізоди, причому старі епізоди, як вважає мозок, вже можна засунути глибше або викинути. Докладно згадати, що було в іншій кімнаті, дуже складно: це вже в минулому
Габріель Радванськи
Так з легкої руки американського психолога «ефект дверного отвору» знайшов свою назву та право на існування як реальний психологічний феномен.
Проте першими експериментами з вивчення причин виникнення раптової забудькуватості при переході через поріг кімнати справа не обмежилася.
Дослідники з Університету Бонда (Австралія) вирішили вивчити цей феномен детальніше. Вони створили комплекс віртуальних приміщень та запропонували випробуваним переміщатися цими кімнатами в шоломах віртуальної реальності. При цьому учасників просили запам’ятовувати предмети, що потрапляють у поле їхнього зору, — переважно там розташовувалися різні геометричні фігури, які вчені розставили на столах у кожній із 3D-кімнат. Після проходження крізь віртуальний отвір двері піддослідних просили згадати про побачене у попередній кімнаті, і на цьому етапі експерименту учасники не помилялися, і жодного «ефекту дверного отвору» не відзначалося.
Тоді вчені зробили завдання для учасників іншим: їх попросили при пересуванні віртуальними приміщеннями не лише запам’ятовувати об’єкти, розміщені там, але й паралельно множити двоцифрові числа. Тепер результат експерименту кардинально змінився: учасники почали забувати назви предметів, плутали їх за кольором та формою. Виявилося, що коли випробувані одночасно займалися двома справами: запам’ятовуванням предметів та математичними обчисленнями, то «ефект дверного отвору» спрацьовував.
Експеримент підтвердив, що багатозадачність, що стоїть перед мозком, призводить до його раптового локального навантаження, і він відкидає другорядне задля того, щоби не забути головне. У цьому дослідженні учасники зосередилися на множенні чисел, і їх пам’ять «забула» про предмети, які вони спостерігали.
Висновок австралійських вчених полягав у тому, що вони визначили: навантаження робочої пам’яті робить людину більш уразливою до «ефекту дверного отвору».
Рекомендації психологів для запобігання нападам раптової забудькуватості полягає у відмові від тотальної багатозадачності. Мозок не здатний утримувати одночасно в активній пам’яті занадто багато інформації, і «сегментація подій» — це його запобіжний захисний клапан від перевантаження.
На думку вчених, набагато ефективніше для виконання різних справ враховувати особливості роботи людської пам’яті та по черзі працювати над поставленими завданнями. Це дозволить підвищити якість виконання кожної конкретної роботи окремо.
Про метод «матеріалізованого нагадування»
Психологи також рекомендують, аби уникнути конфузу при раптовій забудькуватості, використовувати метод «матеріалізованого нагадування».
Так, наприклад, якщо ви йдете з вітальні до кухні з думкою перекусити, то, щоби не забути про мету подорожі в інший простір, треба взяти з собою чашку або ложку, яка нагадає нам про задум поїсти. А якщо ми йдемо до іншої кімнати, аби взяти ножиці, то, щоби не забути, можна схрестити пальці, і цей рух допоможе нам згадати, за яким предметом ми попрямували.
Гавкання як протиотрута від забудькуватості
Забудькуватість — це взагалі не найсерйозніша проблема в нашому житті, але дуже часто вона приносить масу неприємних хвилин.
Скажімо, ви раптом на роботі починаєте сумніватися, чи вимкнули праску?
Або вдома не можете знайти ключі, особливо вперто зникають ключі від автомобіля, якщо вранці поспішаєш на роботу.
Британський психолог Джез Роуз, обґрунтовуючи винайдений ним спосіб уникнути нікому не потрібних турбот і супутніх їм переживань, радить:
Гавкайте, гавкайте щоразу, коли розлучаєтеся з ключами. Або з будь-яким іншим предметом, який обов’язково знадобиться. Поклали кудись — на стіл, у стіл, на тумбочку, в тумбочку — гавкніть три рази. І ви потім неодмінно згадайте, що і де залишили
Роуз запевняє, що дія, супроводжена якимось незвичайним звуком, формує в мозку стійкий ментальний відбиток. Цей маркер події не дає нам забути про те, що і куди ви поклали, де залишили, коли гавкали.
Без сумнівів, собачий гавкіт — міра екстремальна та підозріла для оточуючих. Але чим незвичайніший звук, тим глибший відбиток, що дозволяє дістатися до спогадів, які раптово вислизнули.
За порадою Роуза деякі з його знайомих почали гавкати не тільки на ключі від машини, але й на праску перед тим, як її вимкнути, аби не мучити себе питанням, вимкнули вони її чи ні, коли опиняться в салоні літака, вирушаючи, наприклад, на новорічні канікули.
Вчений жартома додає:
Особисто я гавкаю, замикаючи вхідні двері, але часто забуваю, чи зробив я це. Іноді не гавкнеш, то навіть повертатися доводиться, щоби перевірити.
