ФІЛОСОФ АНАТОЛІЙ АХУТІН: про порожнечу слів та «останню опору» людяності

Анатолій Ахутін / kyivdaily.com.ua

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Анатолій Ахутін

Дата народження: 11 вересня 1940 року

Професія: філософ, фахівець у галузі історії науки, філософії науки, історії філософії, культурології

Анатолій Ахутін — унікальна постать для української та — ширше — пострадянської філософії. 2014 року він назавжди покинув Росію, добровільно й свідомо вирішивши пов’язати власну долю з долею України, яка виборює незалежність і гідність. Свій переїзд в Україну він назвав «втечею від ганьби». Головною загрозою існуванню людства Ахутін вважає нігілізм, який забирає в людини те, що робить її людиною, — гідність. Своїми думками про минуле й майбутнє світу філософ ділиться в ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню.

Huxley: Одна з ваших книжок називається «Поворотні часи». Як би ви охарактеризували головний філософський нерв «повороту» нашого часу?

Анатолій Ахутін: Моя книга розповідає про поворотні часи в європейській історії. Зараз ми переживаємо поворотний час у світовому масштабі. Подібні часи зазвичай називають кризовими. У грецького слова «криза» є вихідне значення — «суд, рішення». Зараз світова історія переживає такий вирішальний час. Причому ми не зовсім розуміємо, хто і за якими законами нас судить.

Гадаю, це тому, що людство несе свій суд у самому собі. Вирок виноситься його власними судженнями й вчинками. Уся світова історія — за відомим словом Ф. Шиллера — це судовий процес, що триває тисячоліттями. Зараз ми перебуваємо в одній із кульмінаційних точок цього процесу: від нас вимагають відповіді, а відповідей у нас немає — і ми нервово намагаємося намацати, що можна сказати на своє виправдання. Ось це і є криза «поворотного часу», часу вирішального.

На мій погляд, витоки цього «повороту» потрібно шукати в середині XIX століття, коли Європою, а згодом і всім світом, почали блукати різного роду примари. Це не тільки горезвісний «привид комунізму» Маркса. Британсько-німецький публіцист Г’юстон Чемберлен, приміром, зараховував до таких привидів арійський расизм. Привиди ці змогли втілитися.

Один втілився в російському комунізмі, інший — у німецькому нацизмі. І, звісно, варто назвати ще одну, найголовнішу примару, яка наблизила до нас час суду, — примару нігілізму, про яку говорив Ф. Ніцше. Не всі країни світу постраждали від них однаковою мірою.

Забравши мільйони життів і дискредитувавши себе, примари комунізму та расизму знесилили й розчинилися в повітрі історії, але привид нігілізму, що породив їх, залишився. Ба більше, сьогодні нігілізм та опір йому стають тотальними.

Але, говорячи про опір, важливо зрозуміти, що саме ми захищаємо від нігілізму? Бо геть не в усіх людей насправді є що захищати… Чому саме і з якої причини ми маємо чинити опір? Воля до влади (до життя), за допомогою якої Ніцше бажав подолати нігілізм, виявилася сама його обличчям. Нігілізм — таке продовження волі до влади, яке доводить цю волю і владу до межі життєзаперечення.

Для мене особисто втіленням подібного нігілізму, ворожого до будь-яких проявів живого й повноцінного буття, є сучасна Росія. У тій терористичній «операції», яку веде Росія в Україні, вона підійшла до межі знищення людського.

Так вона реалізує своє існування — перетворюючи живе «щось» на мертве «ніщо». Я навмисно обираю такі граничні метафори, щоб ми змогли розрізнити найголовніші риси того нігілістичного «повороту», який зараз відбувається у світі й загрожує самим основам людського буття.

Huxley: Чи можна цей «поворот» уявити як певне пограниччя культурних епох, головною ознакою якого, за термінологією Лотмана, має бути «культурний вибух»?

А. А.: У цьому місці філософ спершу мав би поставити вам зустрічне запитання: «А що, власне, ми маємо на увазі, коли говоримо про культуру?» Бо це дуже складне поняття. Тим паче що в «поворотні часи» певні смисли перестають бути закріпленими за певними словами у знайомий нам спосіб.

Усі слова, до яких ми давно звикли, — «культура», «суб’єкт», «гуманізм» — усі вони стають порожніми. Усередині них звичні смисли більше не живуть — ми ще мусимо знайти нові. Спробуймо підійти до відповіді на ваше запитання, вдавшись до аналогії.

Візьмімо, наприклад, перетин XIX–XX століть, так званий Срібний вік у Росії. Загальна характеристика його як декадансу, безумовно, правильна. Але що було головним тоном цього культурного «вибуху»? Чи не есхатологічні «передчуття і передвістя» — крутого повороту, кризи, Страшного суду.

Олександр Блок пише «Кризу гуманізму», Андрій Білий у 20-і роки написав цілу серію брошур під загальною назвою «На перевалі». У заголовку кожної з них зустрічається слово «криза»: «Криза свідомості», «Криза мислення», «Криза культури»… Взагалі, це слово є найуживанішим для 20–30 років XX століття. У кожного часу є своє головне слово. На зламі Нового часу, наприклад, найуживанішим було слово «нове», а в культурі початку XX століття гостре передчуття радикального повороту було виражене словом «криза».

Одне з найсильніших висловлювань про кризовість епохи ми знаходимо у Мандельштама: у століття-звіра перебитий хребет, склеювати який доведеться власною кров’ю. Період декадансу, період «культурного пограниччя» завершився. Після нього настало справжнє, не календарне XX століття, поема про нього не має героя. Кризова сутність часу, що настає, була відчута заздалегідь, як бачимо, помічена чуйним слухом поетів і філософів. Е. Гуссерль напередодні смерті (1938 р.) говорить про «Кризу європейського людства».

Але сьогодні суд історії набуває такої глибини й сили, для якої немає образів і визначень у минулих епох. У нас у руках усі первинні сили творіння, а тому й знищення, відповідальності ж ми навчені погано. Ми позбулися слів — жодні колишні поняття, концепції та теорії більше нічого не можуть підказати нам про наш час. Ми не знаємо, що постане перед нами за його «поворотом». І взагалі — чи з’явиться, чи буде там хоч що-небудь?

Сучасна історична ситуація відчувається мало не як есхатологічна, є передчуття можливого кінця проєкту під назвою «Людина» загалом. Культура реалізує себе в історичному часі, проте «останні часи» роблять «культурний вибух» безглуздим і неможливим. Територія культури стала якимось притулком, а сама вона — секулярною релігією.

Катастрофічність повороту така, що культура ніби заніміла, втратила здатність до мовлення перед лицем тотальної кризи. Але все, що чекає на нас за цим поворотом, відбувається просто тут і зараз. У цьому сенсі російська війна проти України для мене не якийсь випадковий або окремий епізод історії. Вона — символ і втілення граничного протиборства нігілізму та людської гідності.

Йдеться не лише про існування держави Україна, а й про існування у світі чогось насправді гідного — того, що дійсно варто захищати! Коли розпадається смислова тканина культури, це «щось» не завжди можна визначити словами. І якщо за поворотом історії, за підсумками мирового суду, на нас «щось» усе ж таки чекає, то воно саме знайде для себе розуміння і підбере потрібні слова.

Наразі ж я можу сказати лише про те, що особисто для мене є «останньою опорою» людяності, за яку варто йти в бій із нігілізмом, — це гідність людини, за яку українці стояли на Майдані. Для мене це фундаментальне, філософськи дуже значуще поняття. І це поняття цивілізаційне, бо гідність окремої людини можна розширити до поняття гідності народу, гідності суверенної держави.

Гідність — це стовп, на якому ще тримаються цивілізація й культура. Після Другої світової війни, на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН, було опубліковано Загальну декларацію прав людини. Там у першому пункті написано: «Людська гідність недоторканна». Раніше такого формулювання не існувало — ані в американській, ані у французькій декларації прав людини.

До ідеї гідності як універсальної цінності люди дійшли не одразу — це уявлення народилося в протистоянні людства з гітлеризмом, расизмом, сталіністським комунізмом. «Століття-звір» наочно показало: якщо зламана гідність людини — все, людині більше нема для чого жити! Тому, що в ній зламано вирішальне. Його вже немає, хоча людина може цього й не помітити. І якщо за новим історичним поворотом на нас усе ще чекає якесь майбутнє, то, на мій погляд, воно може народитися тільки з цієї точки.

Чому, як ви гадаєте, чекісти катували людей? Зовсім не для того, щоб вибити якісь абсурдні свідчення. Метою державного терору було зламати людину, придушити волю до опору. Для узагальненого російського нігіліста неприйнятне саме почуття власної гідності іншого — воно сприймається як загроза в будь-яких проявах: в окремої людини, в цілого народу, в сусідньої держави. У підсумку держава перетворюється на машину для знищення людської гідності.

Якщо перефразувати відомий вислів Декарта, то формула тотального нігілізму може звучати так: «Я знищую, отже, існую». Коли в 90-х у російських селах дозволили створювати приватні господарства, сусіди їх спалювали — таким чином російський нігілізм зрівнював усіх у безвідповідальності та безвиході.

Цим же нігілістичним ресентиментом, мстивим комплексом неповноцінності живиться напад Росії на Україну. Мілітаризований російський нігілізм тотальний і хтонічний — з ним неможливо «домовитися по-хорошому», і це саме те, чого не розуміють на Заході.

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

Huxley: Чи можемо ми для боротьби за людську гідність запозичувати сили, образи та смисли у попередніх культурах?

А. А.: Безумовно. Боротьба Росії та України — хіба це не біблійне протистояння Давида і Голіафа? Так-так, цих паралелей дуже багато. Згадайте, як маленька Греція кинула виклик величезній Перській державі. Або візьміть боротьбу за своє існування крихітного Ізраїлю з ворожим світом, який оголосив своєю метою ліквідацію держави Ізраїль.

Сучасне людство не виросло на порожньому місці, воно стоїть на колосальному культурному фундаменті. Культура залишила нам численні підказки, які стають особливо важливими в кризові моменти. Досить згадати хоча б Симону Вейль, яка говорить про роботу з «укорінення» людини в першоджерелах своєї духовної уваги, немовби збираючи її з уламків культур минулого: від античності та християнства до Новітнього часу. Вейль наголошувала на необхідності невласницького усвідомлення себе й світу, про дисципліну душі, про відкриту, неспівчутливу співучасть у стражданнях людини.

На світанку нашого часу людину було покликано до «повноліття», і час донині вимагає від нас «подорослішати». Мова не про індивідуалізм, а навпаки, про створення більш зрілих форм спілкування як усередині окремих суспільств, так і на глобальному рівні. Це «повноліття» передбачає відновлення людини в її гідності — усвідомлене прийняття нею відповідальності, самостійності та здатності до широкого мислення, що дає можливість дивитися на себе збоку. Культури минулого можуть надати нам у цьому істотну допомогу.

Неважко помітити, що я насамперед маю на увазі епоху Просвітництва. Хто тільки не критикував її за індивідуалізм, радикальний раціоналізм і пов’язані з ним політичні та соціальні наслідки. Безглуздо говорити про відродження й шкодувати про втрату будь-якої традиції, лише тому, що ми не можемо детально скопіювати минуле. Але Просвітництво з його культом розуму вимагає від людини саме цього: дорослого, відповідального, повнолітнього, самостійного мислення. І цього нам варто було б повчитися.

В Україні був чудовий філософ і релігієзнавець Ігор Анатолійович Козловський. Він 700 днів перебував у російській в’язниці-катівні. Ув’язнення виснажило його сили і стало причиною його передчасної смерті, але не зламало гідності. У нього було кілька дуже важливих для мене понять. Козловський говорив про війну як про чудову можливість для людини «подорослішати». Ця тема породженої війною «дорослої» свідомості виявляється безпосередньо пов’язаною з темою Просвітництва.

Ігор Анатолійович розвивав поняття «екзистенціального розуму». Це розум, який, з одного боку, є зрозумілим у найсерйознішому кантівському розумінні, але, з іншого — він екзистенціальний у розумінні гайдеґґерівському. При цьому Козловський не поділяє схильності Гайдеґґера до своєрідних напівмістичних загравань із «кров’ю і ґрунтом».

Відволікуся на хвилину на Гайдеґґера. Для мене казус Гайдеґґера — не лише його особистий провал у нацизм (на ньому, безсумнівно, лежить відповідальність за злочини нацизму). Складність у тому, що в Гайдеґґері європейська філософія поставила під сумнів саму себе. Не він ввів нацизм у філософію, а в його особі європейська філософія вступила у нацизм (як вона ж в особі Маркса вступила в комунізм).

Гайдеґґер — могутній філософ, ми навряд чи знайдемо хоча б одного сучасного мислителя, який так чи інакше не зазнав би його впливу. Його «екзистенціальна онтологія» не просто вплинула, вона увійшла в базис сучасної філософії. Але «екзистенціальний розум» Козловського радше близький до поняття «гуманітарний розум», яке свого часу запровадив мій учитель Володимир Біблер. Він запропонував переосмислити розум, змістивши акцент із картезіансько-кантівського пізнання на діалог логічних культур («розумів»).

Погляд на розум як на «екзистенціальний» інструмент розуміння себе та світу інакше вибудовує взаємовідносини між логікою, мисленням та етикою. «Поворотні часи» — це ще й «зміна розуму». Якщо людське виживе, то, можливо, завдяки тому, що «подорослішає» і наважиться на такий поворот.

Huxley: Ви говорите про гідність як про певний буттєвий стрижень людського життя. Але де вона мешкає — в людині, в культурі? На якому «жорсткому диску» вона записана?

А. А.: Існують екзистенціальні феномени, які неможливо викликати з небуття за наказом. Це стосується і людської самосвідомості. Ймовірно, у людині має відбутися якийсь внутрішній переворот. У релігії, філософії, мистецтві існують якісь ціннісні якорі, рятувальні кола, за котрі можна триматися, а як і за що саме триматися — це все людина має вирішити для себе сама.

«Повнолітня» свідомість означає, що відповідальне рішення за тебе не ухвалить ніхто. Ба більше, ти сам вирішуєш — чи володієш ти такою якістю, як людська гідність. Проблема в тому, що поза кризовими ситуаціями у гідності не дуже зрозумілі людям, непроявлені властивості.

Виявити її можна лише за силою опору і лише тоді, коли гідність намагаються зневажати. Криза — це завжди випробування гідності. Її зазнавали християнські мученики, в’язні таборів і народи, що захищають своє право на свободу й особливу історичну долю.