ОЛЕКСАНДР РОДНЯНСЬКИЙ: вихід у нелюбов
Олександр Роднянський
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Олександр Юхимович Роднянський
Дата народження: 2 липня 1961 року
Місце народження: Київ, Україна
Професія: продюсер, режисер, бізнесмен
Андрій Алфьоров: У перші дні війни ви якось сказали — мені так запам’яталося, принаймні, — що кінематограф, з його гуманістичним месседжем, не зміг запобігти війні. З вашої ж книги випливає, що кіно зовсім не безсиле. Воно, з одного боку, формує рольові моделі для суспільства, а з іншого — не просто констатує те, що відбувається, і застерігає від можливого лиха, а й передбачає його… Як би ви сьогодні описали силу та здатність кіно до формування дійсності?
Олександр Роднянський: Щойно, коли йшов зі студії, послухав один подкаст — з російським блогером і публіцистом. Людиною вкрай мені неприємною і, на мій погляд, вельми злостивою. Слухав, звісно, не повністю — дослухати таке до кінця просто неможливо.
Чому я про це згадав? Бо під кінець його попросили порекомендувати три книги й три фільми. І він відповів так: «Я не хочу рекомендувати жодні фільми і книжки, тому що це нікому не потрібно і ні на що не впливає. Ось Біблію дві тисячі років тому написали — і який сенс? Ніякого. Усе це нісенітниця, і всі ці люди з хрестами на бляхах прийшли воювати і вбивати. І зараз теж якісь християни зайняті тим самим. Усе це маячня собача».
Я вважаю це культурологічною помилкою, на яку страждають часом і найосвіченіші люди. А саме: сприйняття Господа або мистецтва, кіно зокрема, як певного вищого органу, що обов’язково прийде, розсудить, вкаже, покарає і виправить.
А. А.: А як би ви порадили сприймати кіно?
О. Р.: Як співрозмовника. Як учителя. Глядачі, що думають, — це як студенти в університеті чи учні: вони слухають урок, запам’ятовують, роблять якісь свої висновки, засвоюють і переробляють. А є більшість, котра сприймає все це як безглуздий шум і в кращому випадку пропускає повз — або просто повторює завчений текст на іспитах, миттєво його забуваючи.
Іншими словами, все, що пов’язано з кінематографом, насамперед вирішується в самій людині, яка дивиться. Це абсолютно особистий вибір і особисте ставлення. Або ви ставитеся до цього серйозно і опрацьовуєте як зріла людина, сприймаючи побачене як частину людського досвіду — а отже, й свого особистого — і роблячи власні висновки.
Тобто, подивившись фільм про людину, яка надихнулася якоюсь мрією, але зазнала поразки, наївно вірячи в легкий успіх, ви сприймаєте це як частину власного досвіду, який не обов’язково переживати в реальному житті. А якщо ви дивитеся на це поверхнево, ніби на чергову байку з «неіснуючого життя», все це просто проскакує повз вас.
Адже це не відповідальність авторів фільмів чи великих художників, а ваша особиста відповідальність. Їхнє завдання зробити талановито, запропонувавши глядачеві якусь систему координат, емоційний досвід, власні висновки або простір для прийняття цих висновків. А вже справа глядача — як усім цим розпорядитися.
Це як із книжкою: можна її прочитати по діагоналі, а можна вивчити глибоко й побачити, почути, відчути. Цей емоційний досвід або стане частиною вашої особистості, вплине на вас, або ні. А художник до цього непричетний. Якщо він і завинив у чомусь, то лише в неповній правді свого висловлювання.
Ці споконвічні претензії малоосвічених людей, що мало читають, — мовляв, навіщо потрібна ця культурка, особливо російська, якщо вона не втримала від російської агресії, — лише виправдання. Виправдання людей, далеких від культури як такої. І боротьба тут іде не стільки з російською культурою, скільки з самою ідеєю культури. Бо культура ніколи й нікого не від чого не утримувала.
Велика німецька культура — багата, різноманітна, потужна, з її філософією, музикою, літературою — від Гете до Гейне, від Шіллера до сучасних авторів, як-от Гюнтер Грасс, — теж не зупинила нацистську агресію. Так само й велика американська література не заважає американському уряду робити численні помилки.
А. А.: Якщо вже ви згадали Німеччину, я дозволю собі процитувати Томаса Манна. Він казав, що немає двох Німеччин — доброї і злої, — а є одна Німеччина, найкращі якості якої під впливом якихось диявольських маніпуляцій перетворилися на уособлення зла. В який момент ви відчули, що Росію, в якій ви тоді перебували, теж почали — потрошку, через маніпуляції, через кіноманіпуляції — перетворювати на зовсім іншу країну?
О. Р.: Це навіть не кіноманіпуляція. Кіно, мені здається, є слабким засобом масової інформації.
А. А.: Але ж саме кіно формувало нову етику в Росії. Хіба ні?
О. Р.: Воно радше брало співучасть у цьому процесі. Я гадаю, це почалося давно, ще з нульових. Саме тоді відбувся умовний відкат — від вектора ліберального розвитку в бік кіноманіпуляції. Хоча, здавалося б, розмов про лібералізм було багато, і головні закони ринкової економіки було ухвалено — ті самі закони, які досі в Росії працюють і, судячи зі стану економіки, часом навіть вдало.
З погляду ідеологічного, це момент, коли Росія стала, умовно кажучи, приходити до тями: зростали ціни на нафту, з’явилися великі гроші, їх почали вкладати в якусь інфраструктуру; почала розвиватися промисловість, з’явилися нові сектори економіки.
Росія виявилася конкурентоспроможною в низці високотехнологічних галузей. Візьмемо інтернет. Адже він був — і залишається — значною мірою самостійним. У них не Google — головний пошуковик, а Яндекс. Не Facebook — головна соцмережа, а ВКонтакте… або Одноклассники.
Я навів ці приклади, щоб описати тодішнє бурхливе зростання в Росії. Тоді з’явилася величезна кількість нових підприємців, які відчули власну силу. Країну буквально жбурнуло — від комплексу неповноцінності просто до манії величі.
Це скоріше жарт, як ви розумієте… Але в кожному жарті є частка істини. І цей перехід — від комплексу неповноцінності до манії величі — має пряму кореляцію з ціною на нафту. Якщо барель коштує вісім доларів — це комплекс неповноцінності. А якщо сто сорок — то це вже манія величі.
Уявляєте собі обсяг грошей, який пішов на все це? Природно, це призвело до відродження колишніх імперських почуттів. Почалася ревізія всіх тих ідеологічних установок, якими керувалися в 1990-ті роки. І далі цей процес тільки прискорювався.
У 2007 році прозвучала мюнхенська промова Путіна. Здавалося б, вона стосувалася виключно великої політики. Але насправді вона вплинула й на внутрішнє життя країни, ставши для частини ідеологічного апарату свого роду керівництвом до дії. І далі все лише наростало, поки не настав 2014 рік — анексія Криму, Донбас…
Це була не просто реконструкція колишніх ідеологічних вірувань. Сформувалася якась нова, ринкова ідеологія. І все те, що не виходило в Радянському Союзі… Я б так сказав: сучасні керманичі Росії деякі уроки засвоїли. Вони не повторюють помилок СРСР і не вдаються до ілюзій щодо так званої ліберальної ідеології та західних цінностей. До цього процесу долучився й кінематограф, почавши відроджувати якісь ключові установки. Відбулася переоцінка нещодавнього минулого.
Якщо в 1990-ті роки, та й наприкінці 1980-х, з екранів линув шквал критики — пов’язаний насамперед із відкриттям моторошних, раніше невідомих сторінок радянської історії (роки червоного терору, репресій, мільйони жертв, ГУЛАГ), і на цьому тлі зникали здобутки радянського утопічного проєкту — в науці, промисловості, системі освіти, — то вже від початку нульових років у публічне поле почали поступово повертатися здобутки радянської епохи. Радянський Союз виявився у найвищій мірі виправданим.
А. А.: Унікальною вашу книжку «Нелюбов», окрім того, що ви чудово працюєте зі словом, робить ще й певний кут зору: ви дивитеся на 20-річну історію країни не крізь дзеркало екрана, в якому ця історія відображається, а через 9 фільмів… Показуючи, як змінюється Росія, ви водночас описуєте, що переживає в цей час ваша рідна Україна. А от якби потрібно було показати через такі самі 9 фільмів новітню історію України — від моменту проголошення Незалежності, — які фільми ви б обрали?
О. Р.: Це складне питання, Андрію. Дуже складне. Іноді я почуваюся недостатньо обізнаним щодо цього. Але те, чого мені найбільше бракувало і досі бракує в українському кінематографі, національних медіа, комунікаціях, політиці, — це відвертої розмови з аудиторією.
Тому що в Росії ця розмова була. І, здається, є зараз. Хоча я й не стежу за сьогоднішнім російським кіно, а лише періодично чую, що з’являються якісь фільми, що претендують на рефлексію нинішнього стану свідомості там. Можливо, це перебільшення, не знаю…
А в 1990-ті та в нульові роки були фільми, за якими можна відновити той час; фільми, які є художнім свідченням епохи, думок людей. У 1990-ті — це насамперед Балабанов. Або Абдрашитов і його «Час танцюриста» — таке важливе свідчення часу. Нульові — це Звягінцев, Хлєбніков, Попогребський. Якщо, звісно, говорити про драматичний сегмент. Це те, що на поверхні. Я багатьох не називаю.
Навіть у так званому комерційному кіно, адресованому масовій аудиторії, були фільми, які досить чітко зафіксували час із його ідеологічними установками. Той самий «Нічний дозор» Бекмамбетова — дуже важлива розмова про час, «9-та рота», «Сталінград» чи «Легенда № 17». Це все свідчення свого часу.
Я зараз не намагаюся оцінювати ці фільми позитивно чи негативно. Просто вони пов’язані з часом, станом свідомості, ставленням до минулого — з усім тим, що так чи інакше формує бачення Росії.
В Україні я таких фільмів не знаю. Єдиний приклад, що спадає на думку як зразок високого висловлювання, — «Плем’я» (2014) Мирослава Слабошпицького, котрий, на мій погляд, якусь частину соціуму висвітлює. Жоден інший фільм для мене не зберігає свідчень про те, що я знаю про життя в Україні.
А. А.: Чому?
О. Р.: Бо життя в Україні було багатшим, різноманітнішим, конфліктнішим, суперечливішим, цікавішим, ніж усе те, що показують у нашому кіно, зробленому за всі ці роки.
Навіть національне телебачення було набагато адекватнішим з боку висвітлення повноцінного життя в Україні, ніж кіно. Тож я не впевнений, що зумів би описати новітню історію нашої країни через дев’ять українських фільмів, знятих за останні два десятки років.
Можливо, ви мені підкажете якийсь приклад фільму, знятого українцем про реальну Україну?
А. А.: А «Приятель небіжчика» (1997), знятий за книгою Куркова фактично класиком, режисером В’ячеславом Криштофовичем? Він якраз відображає життя розгубленої країни, яка отримала свободу і з цією свободою не знає, що робити…
О. Р.: Я нещодавно його переглядав. Я жив в Україні в цей час і зовсім не впізнаю її в цьому фільмі. На мій погляд, це якась цілковито вигадана реальність. Театралізована навіть. Життя там немає. Мені здається, що навіть у нашому серіалі «День народження буржуя» більше справжнього Києва й українського життя тих років. При тому, що це абсолютна вигадка, та ще й у вкрай жанровій, а отже, спрощеній формі. Але там більше відношення до реальності, ніж у «Приятелі небіжчика».
А. А.: Не можу з вами погодитися. Мені ось здається, що «Приятель небіжчика» якраз і зафіксував цю розгубленість країни, яка не знає, що їй робити зі своєю незалежністю… Але зараз я хотів би запитати про інше. Чому наше ігрове кіно, на відміну від документального, так погано відображало і продовжує відображати життя країни? За рідкісним винятком, зрозуміло. Чому режисер-документаліст може собі це дозволити — показувати чесно, а режисер в кіно ігровому — ні? Як ви можете це пояснити?
О. Р.: У мене пояснення дуже технологічні, прості. Вони лежать у площині сформованих традицій: український документальний кінематограф, який існував на українських студіях неігрового кіно («Укркінохроніка», «Київнаукфільм»), був сильний. І в радянські часи там регулярно з’являлися великі імена та фільми, які ставали подіями всесоюзного, а то й міжнародного масштабу. Були великі режисери.
В ігровому ж кіно обидві українські кіностудії, які займалися його виробництвом — імені Довженка та Одеська, — по-різному реальності уникали. Одеська кіностудія була знаменита своїм дуже якісним жанровим кінематографом, орієнтованим на масову, широку аудиторію. За винятком геніальної та ексцентричної Кіри Муратової, яка жила осібно, говорила з глядачем своєю цілком особливою мовою. І говорила вона на дуже універсальні теми. Нічого специфічно українського в її фільмах не було.
А студія імені Довженка була відома своїм категоричним потоком брехні. Якщо не брати до уваги Параджанова й Осику, там знімалися переважно фальшиві фільми про неіснуючу реальність, партійні, сервільні. Із загального ряду вибивався лише сегмент «міської групи», в якому існувало буквально кілька людей — Балаян, Кристофович, Бєліков, Єршов і ще кілька людей, які намагалися робити симпатичні фільми. А інші орієнтувалися на Москву, знімаючи універсальне квазірадянське кіно, і говорили про що завгодно, тільки не про життя в тодішній Україні.
Балаян і Криштофович знімали свої інтелігентні фільми в телевізійному об’єднанні студії імені Довженка. Де цензура була не такою лютою. Природно, що саме Криштофович згодом зняв «Приятеля небіжчика», який потрапив до однієї з каннських паралельних програм — «Двотижневика режисерів». Це безумовний успіх! І моє особисте ставлення жодним чином не применшує досягнення цього фільму. Плюс він ще й був знятий за книгою великого українського письменника (Андрія Куркова).
З моменту проголошення незалежності національний кінематограф помер. Не було грошей, студії розвалювалися буквально на очах. Швидко все розграбували. Кіно було робити ніде й нікому. Молоді люди не з’явилися. Нове покоління — те, що ми називаємо Сучасним українським кіно, заявило про себе вже у ХХI столітті. І це нове покоління зростало на фільмах, зокрема на тих, що знімали в копродукції з Росією, а потім уже й у самій Росії.
А. А.: Один із таких фільмів, знятих на той час у копродукції з РФ, — «9-та рота». Це, мабуть, єдиний із дев’яти фільмів, за який ви нібито… просите вибачення. За ті фігури умовчання, які в ньому присутні…
О. Р.: Я не стільки вибачаюся, скільки констатую, що сьогодні цей фільм виглядає інакше. Те ж саме стосується і «Сталінграда». Але «9-та рота» у першу чергу, оскільки своїм меседжем збігається з нинішньою риторикою, яка звучить щонайменше двозначно, якщо не вкрай негативно, — «наші хлопчики». Надто для нашого українського вуха. Утім, як і для будь-якої порядної людини.
Відповідь на запитання про сенс війни: «ми б’ємося один за одного». Мовляв, ми помираємо, уряд геть аморально відправив нас на несправедливу і підлу війну; ми змушені вбивати мирних людей, громадян зовсім іншої держави за якісь ефемерні цілі у війні, яка нам не потрібна.
Але ми це робимо і ми чесні по відношенню один до одного, гинемо один за одного, стоїмо один за одного. Як у старому радянському оповіданні Леоніда Пантелєєва «Чесне слово». Пам’ятаєте? Поставили хлопчика вартовим, і він стоїть, хоч і ніч надворі. Ось це я визнаю.
А. А.: У книзі ви пишете, що відбулися і в УРСР, і в незалежній уже Україні, і в Росії. Але при цьому є відчуття якогось… вигнанства у всіх цих трьох вимірах: ви наче успішний, визнаний і улюблений усіма, але водночас трошки чужий для всіх… З України вас вичавили, у Росії вважали чужим і навіть «бандерівцем»…
О. Р.: Знаєте, я б не називав це вигнанством. Це радше так звані «ножиці»: коли те, що я хотів, розходилося з тим, що хотіли інші, хотіла країна. І були дуже короткі періоди, коли ми збігалися, коли я дихав одним повітрям із країною та людьми в ній і йшов у ногу.
Один із таких періодів — перебудова. Тоді для мене все збіглося. Я відчув час і відбувся (як документаліст). Другий відносно короткий період був уже в середині 1990-х — це початок телевізійного каналу «1+1», і наступні кілька років, коли здавалося, що з’явилася нова, європейська країна.
Я щиро вірив, що Україна буде саме такою. Був тоді патріотичнішим за всіх патріотів разом узятих. Тому «1+1» дуже швидко став головним каналом країни. А потім «ножиці» відносин особистого розуміння світу розійшлися.
І точнісінько такий короткий період був у Москві, куди я приїхав 2002 року. І тривав він десь року до 2006-го. Щасливий час, коли все складалося, коли здавалося, що Росія стає найуспішнішою європейською державою, як Франція чи Німеччина; що можна робити фільми про те, що мене хвилює, і вони будуть такими самими, як німецькі, французькі; що ми житимемо спільним життям, розділятимемо спільні цінності з рештою цивілізованого світу…
І у всіх цих трьох випадках у якийсь момент усе йшло не туди. Адже я не змінював своїх переконань. Я завжди вважав себе людиною, яка легко підлаштовувалася під обставини. А зараз, коли дивлюся ретроспективно, то бачу, що не підлаштовуюся. І повторюю щоразу одні й ті самі помилки — намагаюся співіснувати, поки це не стає неможливим. Але тримаюся максимально довго.
Радянський Союз сам розвалився. Але вже під кінець було очевидно, що перебудова не склалася, а сам СРСР не перетворився на ліберальну імперію, як усі ми тоді сподівалися. І Україна не стала європейською цивілізованою демократичною країною, а перетворилася на країну з економікою, що деградує. Єдина, до речі, пострадянська республіка, в якій економіка деградувала, а не зросла.
Навіть у Білорусі ВВП піднявся в чотири рази. У Молдові, котра, як і Україна, — найбідніша країна Європи, ВВП збільшився у п’ять разів. Шкода, адже ми були в Радянському Союзі на першому місці: в Україні ВВП був вищим на душу населення, ніж у тій же Росії. Куди все поділося?
Навіть у найкращі свої роки — 2007-й або 2013-й — ми не змогли досягти рівня радянського ВВП 1990 року. Я вже не кажу про все інше. Про модель країни тощо. Не сталося, на мій погляд. Оскільки я не збирався змінювати країну, то їхав в іншу. Але й там теж нічого не вийшло. Тому я не вигнанець.
Моя система цінностей – ліберальна і гуманістична, вихована в радянські часи, – залишилася незмінною. Я не вірю, що бувають народи – носії негативних або позитивних цінностей. Вважаю, що кожен народ може народити як святого, так і чорта з праведником або злочинця.
Так само, як і в Україні: є та завжди були і видатні люди, абсолютно кришталево чесні, й інші — пристосуванці та негідники.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
