ГОЛОС УСЕРЕДИНІ ТЕБЕ: навіщо він потрібен і про що говорить те, що ти його не чуєш
Арт-оформлення: huxley.media via DALL·E 3
У тому, що всі люди різні, переконувати нікого не потрібно — достатньо порівняти своє відображення в дзеркалі із зовнішністю інших. Це стосується не лише зовнішності, а й голосу, слуху, зору… Однак відмінності між людьми, виявляється, в прямому сенсі заховані ще глибше. Вони пов’язані навіть з тим, що зазвичай називають внутрішнім голосом, або внутрішнім мовленням. Науковці вважають, що від ступеня володіння ним залежить якість виконання деяких когнітивних завдань.
ТВІЙ ГОЛОС — НЕ ТІЛЬКИ ТВІЙ?!
Раніше вважали, що внутрішній голос є в кожного. Такий спосіб спілкування з власним «я» нам подарувала еволюція, щоб збільшити наші шанси на виживання. Безперервне внутрішнє спілкування людини із самою собою пов’язане із соціалізацією та самоконтролем. Ми нерідко спостерігаємо, як у ранньому віці діти, загравшись, проговорюють вголос думки, які ще не є повноцінним, правильно оформленим мовленням.
У своїй книзі «Внутрішній голос. Чому ми говоримо із собою і як це на нас впливає» професор Університету Мічигану, психолог Ітан Кросс стверджує, що, розмовляючи сама з собою, дитина вчиться керувати емоціями. Пам’ятаєте, як у дитинстві ви повторювали за дорослими: «не бийся», «слухайся старших» тощо? Згодом установки, які діти проговорюють про себе, починають формувати вже й вербальні моделі.
Цікаво, що, з одного боку, цей внутрішній голос нібито тільки наш власний. Але, з іншого, у батьків, які чинять сильний вплив на своїх дітей, теж є свої внутрішні голоси, сформовані культурним середовищем.
І тоді виходить, що наш внутрішній голос далеко не тільки наш — у ньому, нібито у мотрійці, «ховаються» голоси багатьох поколінь. Тож не дивно, що внутрішній голос раніше прокидається в дітей, батьки яких спілкуються між собою більш інтенсивно.
КОГО ОЗВУЧУЄ ТВІЙ ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС?
Усе життя людини — це безперервне спілкування, зокрема й із самим собою. Але те, в якій соціальній ролі ти розмовляєш сам із собою, теж залежить від соціального контексту. Психологиня з Люблінського Католицького Університету Івана Павла II Малгожата Пухальська-Василь провела експеримент, під час якого студенти описували свої внутрішні голоси. У результаті типи внутрішніх співрозмовників звелися всього до 4 ролей: вірний друг, амбівалентний батько, гордий суперник і безпорадна дитина.
Їхній внутрішній голос озвучував кожного з них залежно від конкретної ситуації. Внутрішній співрозмовник так добре вміє здійснювати підлаштування під реальність, що навіть «тембр» невербальних голосів так само, як і вербальних, може змінюватися. Не будемо ж ми, насправді, однаково спілкуватися з начальником і підлеглим, з другом і першим зустрічним, а з касиром у супермаркеті нерозумно буде сюсюкати так само, як із власною дитиною.
Рассел Герлберт, психолог з Університету Невади, забезпечив учасників свого експерименту звуковим датчиком, який певним чином реагував на ту форму, якої набували їхні думки: слова, зображення, емоції тощо. З’ясувалося, що діапазон середньої частоти внутрішньої розмови виявився надзвичайно широким: від 0 до 100%.
КОРИСТЬ І ШКОДА «ПОТОКУ СВІДОМОСТІ»
Як і в будь-яких контактів із собі подібними, у контактів із самим собою можуть бути як негативні, так і позитивні наслідки. Нездатність відключити «потік свідомості» (французькою courant de conscience — термін, запроваджений письменником Марселем Прустом) допомагає нам всебічно обмірковувати свої рішення й досвід, згадувати про минуле, мріяти про майбутнє.
Внутрішній голос допомагає нам творити своє життя і знаходити особливе місце в цьому світі. Водночас за допомогою внутрішнього голосу наш мозок здатен надмірно занурити нас у якусь проблему, зациклитися на окремих елементах реальності, спричиняючи щось на зразок аналітичного паралічу. Іноді буває й навпаки, коли внутрішній голос виходить з-під контролю і теревенить без упину, заважаючи сконцентруватися на чомусь важливому.
Щоб уберегти мислення від збоїв і свідомість від перевантажень, люди вигадали спеціальні психотехніки, які від самого початку були частиною релігійного обряду. Вони допомагають дистанціюватися від внутрішнього монологу, зайняти позицію стороннього спостерігача, а не учасника внутрішнього мовленнєвого акту.
Ви не концентруєтеся на своїх думках, а спокійно дозволяєте їм приходити і йти так, ніби вони не мають до вас жодного стосунку. Але, як з’ясували науковці, подібні проблеми виникають геть не у всіх. Просто тому що у деяких людей внутрішній голос може бути відсутнім зовсім.
ВНУТРІШНІЙ ГОЛОС: «СЛАБКИЙ» І «СИЛЬНИЙ»
Гері Луп’ян, когнітивіст з Університету Вісконсін-Медісон, стверджує, що, доки ви не почнете ставити правильні запитання, ви навіть не дізнаєтеся, що є варіації. Нове дослідження, проведене ним і його колегою Йоханне Недергорд, когнітивістом із Копенгагенського університету, показало, що ці відмінності не лише реальні, а й мають наслідки для нашого пізнання.
Вони провели серію експериментів, про результати яких розповіли в журналі Psychological Science. У першому завданні випробовуваних попросили запам’ятовувати англійські слова-пароніми, схожі за звучанням або написанням, як-от: bought — caught («відписка» — «описка»). Учасники зі «слабким» внутрішнім голосом гірше справлялися з психологічними завданнями, на яких тестували вербальну пам’ять.
У другому завданні добровольці повинні були вибрати із запропонованих пар картинок ті, на яких зображені предмети з назвами, що римуються: типу «ожина» — «малина». І з цим завданням учасники зі «слабким» внутрішнім голосом справлялися теж вкрай погано.
Третій тест на швидкість переключення з одного завдання на інше і четвертий — на пошук візуальних відмінностей — жодної різниці в результатах «сильних» і «слабких» членів групи не показали. Луп’ян вважає, що в цих випадках люди, ймовірно, можуть використовувати безліч інших стратегій, крім внутрішнього мовлення. Або воно просто може не бути корисним для візуальної оцінки подібності.
АНЕНДОФАЗІЯ — НЕСМЕРТЕЛЬНА ПАТОЛОГІЯ
Наші внутрішні світи дуже відрізняються один від одного: у деяких людей функція «внутрішній голос» може бути суттєво ослаблена або навіть повністю відсутня. У популяції таких внутрішньо безголосих налічується від 5 до 10 відсотків. Для цієї аномалії вчені навіть придумали спеціальний термін — «анендофазія» (від грец. an — «відсутність», endo — «внутрішній», phasia — «мовлення»).
Науковці запропонували його за аналогією з іншим словом — «афантазія», яке використовують для опису стану, за якого в людей відсутня візуальна ментальна уява. На їхню думку, схильність до анендофазії заважає нормальному запам’ятовуванню паронімів, оскільки їх потрібно подумки промовляти, тобто «вмикати» внутрішній голос.
Загалом же вчені вважають, що нічого жахливого в анендофазії немає. У повсякденному спілкуванні слабка словесна пам’ять у людей, не схильних до уявних бесід, особливо помітною не буде. На думку Йоганне Недергорд, є щонайменше одна сфера, в якій здатність до внутрішнього діалогу із собою має значення, — психотерапія.
Адже для цієї дисципліни методики, які передбачають уявне проговорювання проблем, дуже важливі. Нове дослідження, хоч і працює з областю невидимого, може мати цілком відчутні медичні наслідки.
«Людина з розвиненим внутрішнім мовленням може більше покладатися на нього», — каже Гері Луп’ян, пропонуючи задіяти потенціал внутрішнього голосу для лікування мовленнєвих порушень, що виникають унаслідок інсульту.
Оригінальне дослідження:
- People without an inner voice have poorer verbal memory
- Not Everybody Has an Inner Voice: Behavioral Consequences of Anendophasia
