Іван Малкович / meridiancz.com
Іван Малкович (10 травня 1961) — поет, видавець, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Лауреат Шевченківської премії, кавалер Міжнародного ордену усмішки, «Людина десятиліття» за рейтингом журналу «Кореспондент». Автор семи поетичних збірок, зокрема «Ключ», «Вірші на зиму», «Все поруч». Входить у ТОП-100 найвпливовіших людей України. Його називають сучасним Оле-Лукойє.
«БІЛИЙ КАМІНЬ»
У передгір’ях Карпат владарював мороз. Річка Лючка спершу чинила опір, а потім слухняно застигла. Сніг падав рясний, розсипчастий. У гаряче натопленій хаті батько вчив трирічного сина молитися:
— Ось дивись, завтра прийде Святий Миколай. У нього орлиний ніс, карі очі, сива борідка, а на плечі — мішок з подарунками. Він принесе тобі коника та цукерки й запитає, чи вмієш молитися. Тож повторюй за мною: «Ангелику мій, охоронцю мій…»
Через тридцять років ця молитва закарбується на першій сторінці його «Абетки», бо книга має починатися не з «акули» та «автобуса», а з задушевної розмови.
Час спливав. Він був насиченим скрипковою музикою, римуваннями про осінь та груші, грою у футбол та хокей. В ньому виринали гори з дивними назвами Кичера та Ружет, Івано-Франківська ратуша та кафедральні собори, поезія про давно зрубану черешню, київські інститути та станції метро.
Внутрішній драйв, коли до світанку можна було танцювати та метикувати «чікен-пікінг» на гітарі, співаючи при цьому гуцульських та лемківських пісень. Вранці слухати Дніпро та розмірковувати про хлопчину-подорожника, якого слід прикласти до рани. Бігати на лекції, копати картоплю в колгоспах, товаришувати з поетами-початківцями, міркувати про життя.
Сам із себе кучерявий, в гарному теплому пальті та кашкеті. З однодумцями зустрічалися на Хрещатику у «трубі», дружно ковтали гірчиння кави та читали один одному поезії. Оксана Забужко вчащала в шубці Снігуроньки. Під пахвою — незмінна папка.
Київ студента прийняв люб’язно, але місто лопотіло російською. Ця мова звучала в трамваях, універсамах, театральних фойє, та Іван вперто гнув своєї. Почувши його українську, народ перепитував, звідки. У відповідь усміхався: «Я давній киянин».
Якось газета «Літературна Україна» надрукувала його поезії, хоча хлопцеві виповнилося всього дев’ятнадцять років. Передмову до статті написав Дмитро Павличко. Вона вийшла піднесеною та бравурною, бо вірші дихали. В них палахкотіли вічновдові свічки, вешталася босонога музика, а риба плила проти річки та відсувала плавцями закрайок води.
З часом довідався, що того 1980 року Ліна Костенко разом з родиною переїхала до нового помешкання. Насувалося Різдво, а вони вмостилися на підлозі, бо не мали ще диванів та стільців, і донька Оксана читала вголос Іванові вірші. Ліна завмерла, слухала.
Деякі просила прочитати двічі. За два роки написала рецензію й назвала автора «найніжнішою скрипкою України». В двадцять три роки надрукував свою першу збірку «Білий камінь», а ще через рік став наймолодшим членом Спілки письменників СРСР.
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА ТА КУЧЕРЯВИЙ ПОЕТ
У книгарні «Поезія», що на початку вулиці Паризька комуна (нині Михайлівська), було людно та гамірно. Ось-ось мав початися творчий вечір Оксани Забужко. Іван разом з друзями не пропускав подібних оказій, але цього разу його увагу привернула білявка. Вона стояла у червоній плетеній шапочці, міцно притискала до грудей скрипку та постійно здіймалася навшпиньки: когось виглядала.
Хлопчина намагався дивитися на колегу, але погляд постійно повертався до незнайомки. Друзі одразу помітили його інтерес і почали розробляти план знайомства. Один радив підписати «Білий камінь», інший поклав у долоню кілька гільз і наказав: «Йди й хвалися, що її краса поранила твоє серце».
Все скінчилося тим, що Івана притягли волоком, але всі слова застрягли в горлі. Обраниця на диво відповіла на привітання щирою українською (на той час у Києві ця мова звучала, як інопланетна), а помітивши його подив та захват, додала: «Мене ще й звати Яриною».
Після презентації Ярина з подружками зібралися до філармонії, тож закоханий прибився до їхнього гурту. Придбав для всіх пристойні квитки, але дівчата поводилися сторожко. Давалася взнаки різниця в шість років.
У Києві саме золотилася осінь. Пахло грибною юшкою й сільським трав’яним димом. Бруківка виблискувала від перших приморозків, та всередині розливалося нечуване досі тепло. З тих пір зустрічалися.
Промайнули меланхолійний листопад та метушливий грудень, вибухнув хлопавками Новий рік (його святкували в різних компаніях). Юнак повернувся під ранок, щойно вмостився спати, аж раптом ожив дверний дзвінок. Ярина… Каже: «Хочу привітати та засіяти». Засівають разом досі…
Побралися влітку 1986 року, щойно трохи вгамувалося чорнобильське лихо. Весілля організували гучне, на п’ятсот гостей. Святкували у рідних Карпатах. Там, де річка Лючка, гори Кичера та Ружет. Ярина вступила до консерваторії, Іван влаштувався на роботу у видавництво «Молодь». Поміж буденністю писав:
Як з амфори зійшла — така,
мов за туманами калина, —
скіф’янка горда і п’янка
з прадавнім іменем: Ярина.
Я запитав: ти звідки — з мли
чи з млості вийшла — проліскова?..
І дивовижними були
любов і тиша, і вимова…
МАНІВЦІ «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ»
Одного дня їхав у автобусі з Івано-Франківська, а за вікном — сніги. Потроху весняніло, але кучугури ще лежали цупкі, дерев’янисті. Згадався вечір, батько у святковій сорочці, перша молитва. А що як надрукувати гарну абетку? Он сину Тарасу вже четвертий рік, а почитати малому нічого…
Нехай з першої сторінки дітлахам усміхнеться янгол, а за ним — ведмедівна з варениками, гарбуз зі своїми родичами. Тож заходився реалізовувати свою ідею. Художником став Кость Лавро. Вірші добиралися з великою увагою та любов’ю. Чого варта лише співаночка на в’їдливу літеру «Ї»:
Їжачатко з їжачком
Їли кашу з молочком.
Каша була солодка.
Моя казка — коротка.
Так народилося видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Родини відмітили у квітні, а вже у липні в книгарнях з’явилася його «абетка». На календарі — 1992 рік. Перший рік незалежної України. Видавцю всього тридцять один, та молодість додавала драйву. Іван завжди думав масштабно й поставив за мету великий наклад — аж п’ятдесят тисяч примірників.
Позичив двадцять шість тонн сировини (картон взяв у макулатурному пункті) та півтори тисячі доларів. За чотири з хвостиком місяці віддав борг, і почалася його захоплююча мандрівка, бо думав не про гроші, а про якісні книжки. Відтоді кожна — витвір мистецтва. Збірку «Улюблені вірші» ризикнув друкувати на якісному папері. Голландському!
Він коштував страшенно дорого — дванадцять тисяч доларів, от тільки робітники фабрики ще не усвідомили, що живуть не в СРСР: крали зухвало та безбожно. Мусив з родиною ночувати на виробництві, сторожувати, а ті приязно усміхалися й попереджали майже у вічі: «Хоч БТР ставте, а ми все одно вкрадемо». Люди ще не розуміли приватної власності.
Не усвідомлювали, що може бути чесний бізнес та чесне життя. На «технічні відходи» списали 20% паперу, фарбу лили без міри, деякі сторінки позлипалися, а на фініші не вистачило півтори тисячі примірників. То було неабияке потрясіння, бо прагнув дати співвітчизникам якісну українську книжку, а стикнувся зі злодійством у «власному обійсті».
ГАМЛЕТ, СНІГОВА КОРОЛЕВА ТА МАЛЕНЬКИЙ ПРИНЦ
Життя мчало вперед. Щойно відцвіли конвалії, як знов хуртовина, нашорошене небо, одним словом — зима. За «Улюбленими віршами» сплила у віхолі «Снігова королева», шедеври Нестайка, «Сто казок». Підросли сини, тому почали виходити твори для дорослих. Стартували з «Гамлета» Шекспіра у перекладі Андруховича, потім — поетичні шедеври Ліни Костенко й Тараса Мельничука. Твори Андрія Кокотюхи та Юрія Винничука. Поезії, обтягнуті в кольорову тканину.
Особливою стала збірка колядок та щедрівок «Нова радість стала». Книга-диво з синіми снігами та смачним хатнім димком. У ній йшло тепло від вікон, зірок — житнього зерна, пропеченого морозом небосхилу. Відкриваєш — і враз наповнює передчуттям величного свята.
Тексти можна було не лише читати, а й слухати, оскільки видавець волів, щоб напередодні Різдва у торгових центрах та невеличких маркетах линула споконвічна українська мелодія. Не англомовні колядки, а срібляста щедрівочка. А що вже казати про принца, планета якого нагадувала океанічне дно. Небо зеленкувате, водянисте, пісок пластиліновий, і птахи з довгим хвостатим волоссям ширяють височінню туди-сюди.
Згодом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» продала ліцензії на книги в дев’ятнадцять країн. «Снігову королеву» видали у Британії й представили у футлярі, оздобленому коштовним камінням. Всередині дзюрчали мелодії, й була можливість дмухати на морозяні віконні візерунки та струшувати долонями сніг. Далі — серія книг «Міні-диво», завдяки якій Україною розлетілися казки-метелики за одну гривню.
Акція нагадувала про те, що перш ніж нарікати на темряву, краще засвітити свою свічку. На видавництво, наче жовтневе листя, посипалися вдячні листи. Їх налічувалося більше сорока тисяч. Невдовзі постав перекладений українською «Гаррі Поттер». Спершу Іван Антонович не хотів братися за роман, бо вважав, що він про магію, а коли прочитав, зрозумів: твір про любов.
Тож закрутилося. Перша книга, друга, п’ята… Саме на п’ятій щодо перекладу випереджали світ. Всюди пропонували виключно англомовний оригінал, а в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — рідною українською. Відбувалися гучні презентації, на яких грав симфонічний оркестр, а поттеромани прибували з крихітних містечок та великих міст.
Остання стала найбільшою в історії України. В Український дім завітало понад три тисячі читачів і зайняло всі чотири поверхи.
ЗАХОПЛИВЕ ПОВСЯКДЕННЯ
Щороку видавництво представляє близько двадцяти книг. Всі вишукані, випещені, зроблені серцем, бо Іван Малкович живе за принципом: роби гарно або ніяк. Мешкає за містом, доглядає за своїм яблуневим садом, веде довгі задушевні розмови з коханою Яриною та палкі й динамічні — з синами: Тарасом та Гордієм.
Палає своєю справою, не оминаючи увагою кожну дрібничку. Все ретельно вичитує, редагує, чатує під час друку, щоб кольори лягали гладенько, тон в тон. Веде, подеколи, непрості розмови з авторами й довгі наради з художниками та дизайнерами. Тримає руку на пульсі, аж поки вантажівка не пихне димком-карлючкою й не розвезе наклад по книгарнях.
Адже ніколи не робив книжки заради грошей, у нього завжди були гроші заради книжок. Друкуючи одну, тримає на замітці ще дві-три наступні (деякі збірки мають понад дві тисячі сторінок). Святкує Великдень та Різдво за всіма канонами. Готує свою фірмову кутю на семи медах: для цього змішує липовий, акацієвий, гречаний.
Щиро та охоче колядує, одягнувши старого кожуха. Надихається гарною історією та сім’єю. Про щось перешіптується з власним янголом. Часом радиться щодо наступного друку, часом вмовляє не впасти з плеча.
