ЯК ЗВУЧАТЬ УКРАЇНСЬКІ КАРПАТИ

Гуцул грає на трембіті. Південна частина Івано-Франківської області / wikipedia.org

На схилі гори Швейкова в селищі Верховина на Івано-Франківщині діє невеликий, проте колоритний музей гуцульського побуту й мистецтва «У трембітаря». Назва говорить сама за себе, адже господар музею Микола Ілюк завжди зустрічає гостей із трембітою. А від самого подвір’я музею перехоплює подих від вражаючого краєвиду — навколо гори і всі п’ятдесят відтінків зеленого. 

До речі, Микола Ілюк — професійний музикант і заслужений працівник культури. З дитинства сам почав опановувати скрипку, після школи закінчив хоровий відділ Калуського училища культури. Працював завідувачем клубу в селі Чорна Річка. 10 років грав на скрипці й барабані у складі гурту «Черемош». А згодом створив музичний ансамбль «Гуцули», разом з яким виступав у багатьох країнах Європи, а також у Канаді та Сполучених Штатах Америки.

А 2010 року у власній хаті створив музей. Й екскурсії тут незвичайні: пан Микола не лише розповідає про життя гуцулів, їхній побут, обряди та звичаї, але й грає на традиційних гуцульських музичних інструментах. Кожен з них має своє значення — для української культури загалом, і особисто для Миколи Ілюка. 

ТРЕМБІТА: ЗВУК, ЩО ЄДНАЄ ГОРЯН 

Трембіта — яскравий символ гуцульської культури, саме тому Миколі Ілюку й порадили назвати музей «У трембітаря». Недарма жартують: гуцул без трембіти — не гуцул.  Здавна трембіту використовували в Карпатах як сигнальний інструмент для передачі повідомлень на десятки кілометрів.

Наприклад, дозорці на вершинах гір сигналізували про наближення ворогів, а вівчарі сповіщали про вихід отар на полонину. Також трембіта повідомляла про народження дитини, запрошувала на весілля й проводжала людину в останню путь. Деякі чабани навіть передбачали погоду за звучанням трембіти, вважаючи, що вона особливо чутлива до дощу та грози.

Трембіта являє собою трубу з дерева (зазвичай смереки) від 2,5 до 8 метрів завдовжки. Проте музиканти стверджують, що найкраще звучить інструмент довжиною до 3,5 метрів. Виготовлення трембіти — складний процес, який триває до двох років і потребує майстерності, адже кожна має унікальний звук, що залежить від деревини та техніки майстра. 

У XIX столітті, коли сигнальна функція відійшла на другий план, трембіта стала ключовим елементом гуцульських фольклорних ансамблів, а в XX столітті здобула міжнародну популярність завдяки виступам у Європі, Канаді та США. На жаль, зараз у горах трембіт стає дедалі менше.

СКРИПКА: МІЖ НАРОДНОЮ ТРАДИЦІЄЮ ТА ОСОБИСТОЮ ІСТОРІЄЮ

В українській культурі скрипка посідає особливе місце. З’явилася в Україні і стала популярною в народній музиці у XVIІ столітті. Завдяки своєму виразному і насиченому звучанню у XVIII столітті скрипка увійшла до складу троїстих музик — ансамблів, що поєднували скрипку, цимбали й бубон. Цей інструмент символізував зв’язок поколінь, адже майстри передавали секрети виготовлення скрипок, а музиканти — мелодії. 

У колекції Миколи Ілюка налічується близько 40 скрипок — різних країн, майстрів і поколінь. Свою першу скрипку він ще дитиною позичив у сусіда — вона мала лише одну струну, але розпалила в ньому жагу до музики. Нині найчастіше звучить його австрійський штайнер (інструмент назвали на честь майстра Якоба Штайнера), виготовлений майже 200 років тому.

Ця скрипка супроводжує пана Миколу на весіллях, концертах і народних забавах. Її історія особлива: після трагедії — пожежі у домівці музиканта — родичі подарували йому цей інструмент. Скрипка була в поганому стані, але завдяки майстру-реставратору вона отримала нове життя і тепер звучить надзвичайно.

ІНСТРУМЕНТ, ЩО ВРАЖАЄ ПРОСТОТОЮ І ЗВУЧАННЯМ КАРПАТСЬКИХ МЕЛОДІЙ

Тилинка — народний духовий інструмент, що вважається різновидом поздовжньої флейти. Також її називають телинка, скосівка й пищалка. Історично тилинка поширена серед гуцулів та бойків і має аналоги в сусідніх румунській та угорській  культурах. Раніше на ній грали під час веснянок і ритуалів чабанів.

Зазвичай тилинку виготовляють із бузини, що має природний отвір усередині, а ще використовують такі матеріали, як липа, ліщина, явір чи верба. Довжина інструмента  35–60 сантиметрів. Тилинка дуже проста, має лише два отвори, проте прекрасно звучить у горах і на полонинах. Звук регулюється силою дихання та частковим закриванням кінця труби пальцем, що дозволяє створювати обертонові мелодії. 

Микола Ілюк придбав свою першу тилинку в славетного майстра Михайла Тафійчука, а наступну виготовив сам.

Міжнародний конкурс оповідань «ОДЕСССІАДА»

«МАТІР» І «БАТЬКО» ГУЦУЛЬСЬКОЇ МУЗИКИ

Сопілка відома в Україні з княжих часів, про що свідчать літописи та зображення на фресках Софії Київської. У козацьку добу вона була улюбленим інструментом народних музикантів, а в XIX столітті стала основою фольклорних ансамблів. На Гуцульщині сопілка супроводжувала обряди, танці та мелодії чабанів.

Цей духовий інструмент може мати від п’яти до десяти отворів, залежно від типу. Виготовляють сопілки з різних порід дерева — бузини, ліщини, явора, бука, горіха, сливи чи черешні, що впливає на унікальність звучання кожної. 

У 1970–1980-х роках люди часто звертались до майстра і композитора Василя Грималюка, відомого як Моґур. Якось він змайстрував металеву сопілку з механізмом налаштування, який компенсував зміщення тону через перепади температури. Це дозволило музикантам обходитися одним інструментом із насадками замість кількох.

Особливе місце серед сопілок посідає дубельтівка, або дводенцівка, яку гуцули називають «дабл-дабл». Цей інструмент складається з двох з’єднаних трубок, що символізують гармонію, як чоловік і жінка, і створюють ніжне двоголосся. 

Гуцули називають сопілку «матір’ю гуцульської музики», а її «батьком» — барабан, хоч він є в багатьох культурах. Барабан видає гучні звуки, і, якщо святкують весілля, то в горах чути на відстані 5–10 кілометрів.

ДРИМБА: МІЖНАРОДНИЙ ІНСТРУМЕНТ З ГУЦУЛЬСЬКИМ ХАРАКТЕРОМ

Дримба — унікальний і один з найдавніших музичних інструментів, який не можна вважати виключно українським, адже він поширений у багатьох народів, зокрема чукчів, нанайців і в’єтнамців, а також у деяких європейських країнах. Спершу її виготовляли з дерева, а згодом — із металу, що забезпечило довговічність і яскравіший звук.

На Гуцульщині дримба вирізняється меншим розміром і вищим звучанням, ідеально доповнюючи мелодійність місцевої музики. Найчастіше на ній грали жінки, особливо під час вечорниць, коли чоловіки працювали в лісі. У довгі осінні чи зимові вечори жінки збиралися прясти, вишивати, співати, а одна з них грала на дримбі. Це єднало й сприяло збереженню пісенних традицій.  

Історично дримба відома в Україні ще з ІX–XII століття, про що свідчать археологічні знахідки. За припущеннями музикознавців, дримбу принесли в Українські Карпати білі хорвати, оскільки сучасні серби та хорвати на Балканах здавна грають на подібному інструменті, відомому як дромбуле.

БЕЗ НИХ НЕМОЖЛИВІ ГУЦУЛЬСЬКІ МЕЛОДІЇ

Цимбали і волинка — ще два інструменти, без яких неможливо досягнути гармонії гуцульської музики. Цимбали належать до струнно-ударних, мають від 140 до 180 струн. Із XVI століття з’являється чимало згадок про цей інструмент в писемних джерелах.

У середині XVIІ сторіччя французький інженер і мандрівник Гійом Левассер де Боплан у своєму «Описі України», змальовуючи селянське весілля, писав, що, коли наречена йде до церкви, то йдуть «поперед неї скрипка, дуда і цимбали».

Щодо волинки, то для гуцулів це особливий інструмент, його ще називають дуда, або коза. У шотландців та ірландців інструмент виготовлений на їхній лад — у них волинка має дві пищалки, а в нас — три. Крім того, гуцули цей інструмент шиють вовною всередину. Звучанню це не шкодить, навіть має переваги. Коли вовна назовні, то вона швидше випадає — і проходить повітря, а коли всередині, волинка довше зберігається. 

У горах погода часто змінюється, тому козу складно скомпонувати з іншими інструментами. Гуцули часто використовували її як одиночний інструмент, доповнюючи виступ співом.  

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media