«КІНЕЦЬ СКЛАДНОЇ КУЛЬТУРИ»: чому суспільство відмовляється від своїх досягнень
Photo by Dibakar Roy on Unsplash
В історії людства неодноразово траплялося, що епоха надзвичайного розмаїття ідей, стилів та способів життя змінювалася на епоху однодумності, спрощеної мови та коротких відповідей. Іноді таке спрощення було наслідком катастрофи, але часом його обирало саме суспільство. Сьогодні про «кінець складної культури» говорять авторитетні експерти у найрізноманітніших галузях. Спробуймо розібратися, чи це справді так і чому взагалі спрощення та складність чергуються в історії культури.
ВТОМЛЕНІ СКЛАДНІСТЮ
Навесні 415 року в Олександрії натовп, очолюваний церковним читцем Петром, розірвав на шматки Гіпатію — математика, астронома та керівницю місцевої неоплатонічної школи. Ця сцена протягом століть подавалася як тріумф християнського мракобісся над античним культом розуму. Однак історична реальність була складнішою: вбивство Гіпатії стало підсумком політичного протистояння між префектом Орестом та єпископом Кирилом. Але сталося воно на тлі надзвичайно гострих філософських і релігійних конфліктів. Достатньо сказати, що за двадцять чотири роки до цього вбивства, за часів імператора Феодосія I, було зруйновано славнозвісний олександрійський храм Серапеум. Запеклість зростала разом із культурним хаосом. Олександрія пізньої античності багато в чому схожа на наш сьогоднішній світ. В одному місті сперечалися неоплатоніки, християнські богослови, юдейські тлумачі, гностики, шанувальники єгипетських богів. Для олександрійця, так само, як і для сучасного європейця, жодна істина не була очевидною. І саме в цьому «бульйоні» тотальної невизначеності народжувалася потреба в єдиній правильній картині світу, привабливій своєю «завершеністю».
1941 року психоаналітик Еріх Фромм у книзі «Втеча від свободи» сформулював цю проблему приблизно так: чи може людина настільки втомитися від «складної» невизначеності, що добровільно замість неї віддасть перевагу «простоті» несвободи? Перш ніж відповісти на це запитання, варто зазначити: спрощення суспільства — явище не таке однорідне. Структурне спрощення супроводжується зникненням інститутів, професій, технологій, торговельних мереж. Культурне — скороченням розмаїтості ідей, стилів та образів життя, що існують одночасно. Когнітивне — нетерпимістю до того, що виходить за межі простих пояснень, запропонованих чорно-білим мисленням. Але всі ці процеси можуть не збігатися. Третій рейх — приклад того, як технічно й адміністративно складна держава нав’язує громадянам украй спрощену картину світу. А може бути й так, що розпад держави відкриває шлях культурному різноманіттю. Корисно розрізняти й інше: чи зникає складність зовсім, чи лише переміщується — з фасаду в каркас, з голови у машину, з ремесла в інфраструктуру.
ПЕРША КАТАСТРОФА ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
1982 року біля турецького мису Улубурун було знайдено корабель, що затонув орієнтовно в 1320 році до н. е. На борту виявили приблизно 10 тонн кіпрської міді та близько тонни олова — саме та пропорція, яка необхідна для отримання бронзи. Але крім цього — скляні злитки, єгипетське золото, ебенове дерево, слонову кістку. Корабель виявився своєрідним миттєвим «фотознімком» складності того світу, в якому фараони, хетські царі та правителі Вавилона обмінювалися листами, подарунками й нареченими. Близько 1200–1150 років до н. е. цього світу більше не стало — згорів Угарит, занепало Хетське царство, спорожніли мікенські палаци. Історик Ерік Клайн описує це як системний колапс: посухи, землетруси, набіги «народів моря» та розрив торговельних шляхів підсилювали один одного. Греція «спростилася» настільки, що на кілька століть греки втратили писемність. Але саме з цього «провалу» дивним чином виросли поліси, фінікійський алфавіт у грецькій адаптації і, зрештою, — філософія та культура, якими ми захоплюємося й донині.
Виходить, що руйнування складної системи відкрило місце для зовсім іншої складності? Тобто в історії діє щось на зразок постійного «творчого руйнування», про яке писав у своїй економічній теорії Йозеф Шумпетер. Але, на жаль, є й набагато драматичніші сценарії. Коли Тасманія близько 10 тисяч років тому відокремилася від Австралії морем, на острові залишилося кілька тисяч людей. Європейці, які прибули в XVII–XVIII століттях, виявили у тасманійців найпримітивніший набір технологій: ані кістяних знарядь, ані рибальських гачків, ані сіток, ані списокидалок, ані бумерангів. Археологія свідчить, що все це у тасманійців було, проте близько 3,5 тисяч років тому зникло. Антрополог Джозеф Генрік пояснив це явище так: популяція стала надто малою, і кількість людей, здатних передавати один одному навички, з кожним поколінням зменшувалася. З цим поясненням згодні не всі науковці, але в ньому важлива сама ідея — складність суспільства тримається не на геніальних осяяннях і відкриттях, а на кількості та здатності до комунікації тих, хто їх зберігає й передає.
ХРИСТИЯНСЬКИЙ РИМ: ЗМІНИ ЧИ ЗАНЕПАД?
Падіння Західної Римської імперії — популярний приклад Темних століть, який у масовій свідомості не поступається тим, що настали після краху бронзової доби. У римській частині Британії, приміром, після відходу римлян протягом кількох поколінь зникли монети, гончарний круг і черепичні дахи, а про якість побуту й говорити зась. Однак багато істориків, скажімо, Пітер Браун, у V–VIII століттях бачать не стільки занепад, скільки «перепрошивку» суспільства: виникають монастирі, нове право, нова книжність, точаться неймовірно хитромудрі богословські суперечки. Так, християнізація обмежила колишнє різноманіття. За часів Феодосія були заборонені язичницькі культи, а за Юстиніана — викладання в афінській неоплатонічній школі. Але й тут легенда, що живе в масовій свідомості, виявляється набагато простішою за історію: у тій самій Олександрії язичницькі філософи продовжували викладати, а учні християнських шкіл — вивчати Платона й Арістотеля. Тобто культура стала догматичнішою, але водночас ускладнилася.
І вже за декілька століть «спрощений» Захід показав світові те, чого не знала Античність: університети та надзвичайно складні готичні собори, систему канонічного права та культуру схоластичних диспутів. Античну спадщину продовжували активно перекладати й осмислювати в Багдаді, Константинополі та Кордові. Виходить, складність як така не зникла, просто змінилася її природа. У 2019 році стенфордський історик Вальтер Шайдель у книзі «Втеча з Риму» висунув цікаву тезу: саме завдяки тому, що складність імперського Риму одного разу зникла й більше ніколи не відновилася, Європа стала мультиполярною. Конкуренція десятків держав, міст, церков та університетів через тисячу років призвела до наукової та промислової революції. І знову ми спостерігаємо цей парадокс — спрощення держави стало умовою ускладнення суспільства. До речі, ще раніше у «Краху складних суспільств» антрополог Джозеф Тейнтер дійшов висновку, що багато жителів пізньої імперії зустрічали варварів як визволителів — утримання складного Риму у формі податків і зборів обходилося їм надто дорого. Чи варто в цьому місці замислитися про долю СРСР або про суперечності нинішнього Євросоюзу — вирішувати вам.
ІМПЕРІЯ ТА ОДНОДУМНІСТЬ
Історія Китаю дає нам змогу поставити запитання інакше: чому держава прагне нівелювати розмаїття саме тоді, коли хоче підвищити керованість? У 213 році до н. е. канцлер Лі Сі запропонував імператорові Цінь спалити всі історичні хроніки, крім ціньських, а також усі приватні копії класичних книг, залишивши лише праці з медицини, ворожіння та землеробства. Сучасні синологи ставляться до цієї історії з обережністю: можливо, літописець, який служив наступній династії Хань, хотів знеславити попередників? Можливо, і сумнозвісне «закопування 460 вчених живцем» є пізнішою легендою? Дізнатися про це ми, напевно, вже не зможемо, але сама логіка тотальної уніфікації нам цілком знайома: єдині ієрогліфи, єдині міри, єдина ширина колії та єдина історія. Надалі імператорські іспити, що існували з VII до початку ХХ століття, відтворювали цю логіку, формуючи освічену еліту та зберігаючи спадкоємність культури. Згодом вони перетворилися на змагання за каноном: «восьмичленний твір» епох Мін і Цін став символом форми, що витісняла думку. Культурна революція 1966–1976 років була, власне, продовженням тієї самої традиції примусового спрощення. Відмінність лише в тому, що на новому історичному етапі це вимагало знищення «чотирьох старих» (пережитків) — ідей, культури, звичаїв і звичок. Восени 1966 року хунвейбіни трощили храм і родове кладовище Конфуція поблизу Цюйфу — тисячі предметів, що зберігалися там століттями, були знищені.
Музеї та бібліотеки закривалися, школи та університети припинили звичайний набір учнів. Політолог Джеймс Скотт у книзі «Благими намірами держави» показав, що механізми спрощення чудово працювали й у Європі. Прусські лісівники XVIII століття замінили змішані ліси рівними рядами ялин — їх легко було перелічувати, вирубувати й оподатковувати. Перше покоління такого лісу дало рекордний дохід, друге почало хворіти й гинути: разом із підліском зникла вся невидима екосистема. За словами Скотта, держава схильна спрощувати не так себе, як життя, котрим вона керує. На жаль, для життя це спрощення має найсумніші наслідки. 2011 року в журналі Science було опубліковано дослідження культур 33 країн. З’ясувалося, що історично в «жорстких» культурах із численними суворими нормами та низькою терпимістю до відхилень спостерігалося найбільше воєн, епідемій, голоду. Але крім цього вони ще були лідерами за щільністю населення. «Найжорсткішим» виявився Пакистан, «найвільнішими» — Нідерланди та Естонія. Нобелівська лауреатка з економіки Елінор Остром показала, що в деяких поліцентричних системах, де безліч центрів ухвалюють рішення та навчаються один в одного, різноманіття може бути запорукою стійкості, хоча іноді й заважає координації. Це перегукується з гіпотезою Шайделя про європейську роздробленість. Але й у стандартизації є нюанс: вона завдає шкоди, коли починає знищувати лише ті відмінності, які допомагають суспільству пристосовуватися до невизначеності.
МОДЕРН ОБИРАЄ ПРОСТОТУ
Веймарська Німеччина 1920-х років була одним із світових епіцентрів інтелектуальної культури: Баугаус, експресіоністське кіно, теорія відносності, квантова механіка, психоаналіз, філософія Гайдеггера та Кассірера. Проте минуло зовсім небагато часу, і країна обрала режим, який звів усе культурне розмаїття до кількох гасел. У 1933 році нацисти закрили Баугаус, а в 1937-му в Мюнхені відкрилася виставка «Дегенеративне мистецтво». На ній було представлено 650 робіт Кірхнера, Нольде, Клее, Дікса, Кандинського та інших художників, зібраних із 32 німецьких музеїв. Усі вони були навмисно криво розвішані й супроводжувалися глузливими підписами. Напередодні Гітлер задля контрасту особисто відкрив поруч «Велику виставку німецького мистецтва» зі схваленими неокласичними полотнами. Результат виявився протилежним до очікуваного: подивитися на «виродженців» приходило приблизно втричі більше людей, ніж на офіційну виставку.
У СРСР спрощення набувало схожих форм. Після того як ЦК розпустив усі літературні угруповання, Перший з’їзд радянських письменників 1934 року проголосив соцреалізм єдино правильним методом. Подібно до Третього рейху, країна була досить складною в науковому та промисловому сенсі. Вона будувала Магнітку й створювала одну з найсильніших фізико-математичних шкіл світу, але при цьому боролася з «формалізмом» музики Шостаковича. Чому з суспільством відбувається щось подібне, спробував пояснити Фромм, який чудово пам’ятав, що являла собою Веймарська республіка. У «Втечі від свободи» він описує три механізми, за допомогою яких людина рятується від непосильної свободи: підпорядкування авторитету, руйнівність та автоматичний конформізм. Він вважав, що нацизм досяг успіху, бо дав надзвичайно просту й точну відповідь на страхи розореного нижчого та середнього класу. У 2005 році політичний психолог Карен Стеннер у книзі «Авторитарна динаміка» уточнила цю ідею Фромма: схильність до нетерпимості дрімає в суспільстві до певного часу й «вмикається» на повну, коли людина відчуває загрозу нормативному порядку. Спрощення світу починається не зі спалення книжок, а з того, що складна державна машина починає скорочувати кількість допустимих способів мислення.
ЧУМА — КАТАЛІЗАТОР, А НЕ ПРИЧИНА
Чи завжди катастрофа є причиною спрощення суспільства? Всупереч поширеній думці, чума 1347–1352 років свідчить, що ні. Пандемія XIV століття забрала життя від третини до половини населення Європи. В Англії померла приблизно половина парафіяльних священників. У 1349 році єпископи поспіхом висвячували людей, а університетська підготовка духовенства в найбільшій Лінкольнській дієцезії фактично припинилася. Бракувало вчителів французької мови, і, за свідченням Джона Тревізи, до 1385 року в усіх граматичних школах Англії латину викладали вже англійською. При цьому втрата й виграш йшли пліч-о-пліч: навчання відбувалося швидше, але без знання французької мови на континенті випускники були безпорадними. Пізніше цей процес призведе до появи Чосера — «батька англійської поезії». Взагалі, багато з того, що приписують чумі, почалося раніше. Суворий перпендикулярний стиль англійської готики, який вважають здешевленою відповіддю на загибель каменярів, з’явився близько 1332 року — чума лише прискорила його поширення, водночас убивши його творця, королівського майстра Вільяма Ремзі. Флагеланти, які привселюдно шмагали себе батогами, вперше пройшли процесією по Перуджі у 1259–1260 роках, задовго до пандемії.
Та головне — чума спричинила нову складність. Історик Девід Херліхі назвав її страшним, проте дієвим каталізатором: вона подолала демографічний і технологічний глухий кут, в який зайшло середньовічне суспільство. У знелюдненій Європі праця перетворилася на дефіцитний товар. З одного боку, міські ремісники та селянські громади отримали більше прав. З іншого — широкого поширення набули сукновальні млини, які замінили тиждень ручної праці. Окуляри, винайдені ще в XIII столітті, стали масовим товаром. Дорожнеча та дефіцит переписувачів призвели до появи друкарського верстата. Приблизно з 1375 року реальні заробітки зросли й залишалися вищими за доепідемічні аж до 1500 року. Економісти Ніко Фойгтлендер і Ганс-Йоахім Фот показали, що саме демографічний шок вивів Європу з мальтузіанської пастки задовго до промислової революції — до 1700 року доходи та частка містян у найкращих європейських економіках подвоїлися. Добре знайомий сучасному людству COVID-19 повторив ту саму логіку, хоча й у мініатюрі. Ідею мРНК-вакцин було запропоновано ще 1988 року, але технологія протягом десятиліть не виходила за межі лабораторій. Як і чума, нова пандемія нічого не «вигадала» з нуля, а лише стала каталізатором багатьох процесів. Зокрема, прискорила повільну трансформацію освіти.
МИ ЗНОВУ РУХАЄМОСЯ ШЛЯХОМ СПРОЩЕННЯ?
Існує обґрунтована думка, що епоха великої складності почала згасати років 50 тому. За розрахунками економіста Роберта Гордона, продуктивність у США, що відображає технічний прогрес, зростала у 1920–1970 роках на 1,89 % на рік, у 1970–1994 роках — на 0,57 %, а у 2004–2014 роках — приблизно на 0,4 %. Аналіз 45 мільйонів наукових статей і 3,9 мільйона патентів, опублікований у журналі Nature 2023 року, продемонстрував: наукові роботи дедалі рідше стають насправді проривними. Втім, ці дані досі залишаються предметом дискусій. Щось не те відбувається й зі славнозвісним законом співзасновника компанії Intel Гордона Мура. У 1965 році Мур емпірично визначив, що обчислювальна потужність процесорів подвоюється приблизно кожні 2 роки, при цьому вартість їхнього виробництва знижується. Але сьогодні, щоби цей закон продовжував діяти, потрібно у 18 з гаком разів більше дослідників, ніж на початку 1970-х! Марк Фішер назвав це «повільним скасуванням майбутнього» — культура людства ніби застрягла у XX столітті й нескінченно його відтворює.
На затримку ускладнення та розвитку реагує й когнітивна сфера. Щоправда, поки що йдеться про поведінку за екраном, а не про загальну нездатність зосередити увагу. Психологиня Глорія Марк констатувала, що середній час фокусування на екрані до перемикання уваги скоротився з близько 2,5 хвилин у 2004 році до 75 секунд у 2012-му та 47 секунд після 2016-го. Водночас частка американців, які регулярно читають для задоволення, зменшилася з 28 % у 2004-му до 16 % у 2023 році. Згідно з дослідженням PISA-2022, успішність школярів у країнах ОЕСР погіршилася майже на 15 балів з математики та на 10 — з читання, тоді як раніше коливання між циклами не перевищували 4–5 балів. Примітним є те, що падіння показників читання зафіксовано ще після 2012 року, значно раніше за пандемію. Крім того, дослідження даних 730 тисяч норвезьких призовників продемонструвало, що багаторічне зростання коефіцієнта інтелекту (так званий ефект Флінна), яке спостерігалося протягом усього XX століття, змінилося спадом серед поколінь, народжених після 1975 року. Причини — у змінах навколишнього середовища, а не у спадковості.
ПИСАТИ ІСТОРІЮ ЗАНЕПАДУ ЩЕ ЗАРАНО
І все ж те, що відбувається із сучасним суспільством, не зводиться виключно до занепаду. У 2023 році експеримент за участю Meta перевів тисячі американців з алгоритмічної стрічки на хронологічну. Люди стали менше проводити часу в соціальних мережах і бачити більше поміркованого контенту, хоча рівень їхньої політичної поляризації не змінився. Дослідження 2022 року, яке порівняло дані опитувань за пів століття, показало, що рівень віри в теорії змови не зростає. Метааналіз 2025 року не підтвердив когнітивного зниження у користувачів комп’ютерів і смартфонів віком понад 50 років. При ретельному розгляді нове спрощення виявляється лише посиленою старою тенденцією. Наприклад, дослідження ОЕСР 2023 року зафіксувало не падіння загальної грамотності, а поглиблення розколу в суспільстві: за десятиліття у «нижніх» грамотність впала на 10 %, а у «верхніх» — зросла на 10 %.
Чимало сюрпризів підготував і штучний інтелект. У дослідженні MIT 2025 року 54 студенти писали есей у трьох варіантах: за допомогою ChatGPT, користуючись пошуковою системою та самостійно. У першому випадку 83 % учасників не змогли процитувати жодної фрази зі свого тексту. У двох інших групах — 11 %. Але цей експеримент мав продовження, яке дало несподіваний результат: якщо студенти спочатку писали самостійно, а вже потім залучали ШІ, їхні показники ставали кращими. Можливо, все залежить від того, хто починає думати першим — людина чи машина?
І нарешті, демографія — те, що, мабуть, найбільше поєднує нас із чумним XIV століттям. За даними ООН, світовий коефіцієнт народжуваності впав із 3,3 дитини на жінку в 1990 році до 2,25. Зниження триває, населення старіє, що, по суті, занурює світ у ситуацію «повільної чуми». Так само, як у XIV столітті, дорога праця дає новий поштовх автоматизації та роботизації. Економісти Дарон Аджемоглу та Паскуаль Рестрепо наочно показали: що швидше старіє населення країни, то активніше в ній упроваджуються роботи. Однак якщо людей стає дедалі менше, то бракує не лише працівників, а й ідей. Щоправда, тут сучасні технології дають нам певну надію. Природне зростання знань сповільнюється, і кожне відкриття даватиметься дедалі дорожче, але цілком імовірно, що машини зможуть взяти на себе частину роботи дослідників.
ВСЕРЕДИНІ ЯКОГО ЦИКЛУ МИ ЖИВЕМО?
Пошук циклічних закономірностей в історії — давня пристрасть людства. І в цьому захопливому занятті є свої «зірки»: від Освальда Шпенглера до Арнольда Тойнбі, від Пітирима Сорокіна до Джозефа Тейнтера та Пітера Турчина. Здебільшого їхні моделі роблять акцент на описі зміни типів культури та соціально-економічній динаміці, а не на чергуванні простоти й складності. Проте всі разом вони утворюють ту мову, якою можна ставити запитання нашому часу. І в такому разі попередня відповідь може являти собою набір сценаріїв. Приміром, сценарій Темних століть в історії людства реалізовувався не раз, а це означає, що за певних умов він цілком реальний. Темні століття настають, коли в суспільстві руйнуються канали, через які відбувається передача складності, — писарі, школи, майстерні, торговельні мережі. Тобто відбувається те, що ми спостерігаємо в Греції після бронзової доби або на Тасманії. Зведення різноманіття до однодумності відбувається, коли суспільство перед обличчям загрози самостійно формує запит на прості відповіді, а держава охоче їх надає. Приклади такого сценарію ми бачили в Німеччині 1937 року, у стародавній імперії Цінь та в Китаї 1966 року. Ренесанс складності, мабуть, завжди настає після найсильнішого соціального шоку, цивілізаційної чи природної катастрофи, потрясіння, він знаменує вихід із глухого кута, а дорога праця та вільний простір породжують нову складність.
Таким чином завдяки наполегливій праці та розширенню простору свободи було знайдено вихід у нову складність після європейської епідемії чуми XIV століття та після падіння Римської імперії. Наше сьогодення не є точною копією нашого минулого. І хоча воно найбільше нагадує третій сценарій, ми можемо знайти в ньому дещо й від перших двох. Складність нашого мислення, нашої науки й техніки, найімовірніше, нікуди не зникає — просто природа цієї складності стає іншою, трансформуючи економіку, інфраструктуру, культурну та соціальну сфери. І нам ще тільки належить повноцінно осмислити досвід цієї трансформації. Населення Землі майже повсюдно повільно старіє й шукає вихід із цього глухого кута за допомогою автоматизації, повторюючи шлях, пройдений колись. Головна загроза на цьому шляху — зовсім не глобальний колапс усього людства, а його трагічний розлом: одночасно для одних він може означати новий Ренесанс, а для інших — Темні століття. У пошуках аналогії можна звернутися до XIV століття, коли Англія отримала одночасно Чосера і малоосвічений сільський клір, перпендикуляри готичних склепінь і селянське повстання 1381 року. Фактично, ми маємо два можливі сценарії спрощення, які можуть реалізуватися одночасно. Перший стане ключем до складності нових наукових теорій, нових політичних реформ, нового витка модернізації. Другий відкине і саму складність, і ключ від неї, утверджуючи одну-єдину безальтернативну версію суспільного буття.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter