КОРІННЯ ТА КРИЛА з Борисом Бурдою: княгиня Київської Русі Ольга, зарахована до лику святих, — перша, хто прийняв християнство
Порівняний ранг мають рівноапостольні святі — це ті, хто особливо прославився проповіддю та наверненням народів до християнства.
Рівноапостольних святих небагато — у Вікіпедії є перелік з двадцяти восьми осіб, про який кажуть, що він неповний, але зрозуміло, що їхня кількість не така вже й велика. У тому числі ті, хто навертав до християнства цілі народи — просвітителька Грузії св. Ніна, св. Патрік, який хрестив ірландців, перший архієпископ Японський Миколай…
Є серед них і царські персони — скажімо, хреститель Болгарії Борис I. І серед цих шанованих святих — одразу двоє киян, обидва правителі своєї країни, а одна з них ще й жінка!
Про цю дивовижну людину я й спробую розповісти. Стимулів для цього достатньо — мені здається, що найбільше вона відома за діяннями, які або взагалі не заслуговують на добре слово, або вкрай сумнівні.
А найпрекрасніші її звершення, гідні й похвали, і доброї пам’яті, або взагалі не помічаються, або згадуються мимохідь. Ось і її частіше сприймають не як реальну жінку-правительку, а майже як казковий персонаж — не як Алієнору Аквітанську чи Ци Сі, а як Попелюшку чи Бабу-ягу.
Пораду не маятися неіснуючими проблемами, а просто прочитати в джерелах, як було насправді, я можу сприймати тільки з гумором — ці джерела брешуть, як очевидці, один одному суперечать, а дещо запозичають із красивих народних казок і легенд, що з художнього погляду доречно і досить гарно, а з усіх інших і не зрозумієш, як назвати таке. Нічого в цьому особливо дивного немає — понад тисячу років минуло. Проте можна спробувати розібратися.
Починати треба від самих витоків. Коли ж наша героїня народилася на світ?
Прямих вказівок немає, але написана аж у XVI столітті «Степінна книга» стверджує, що вона померла приблизно у 80 років, а дата її смерті зафіксована надійно — 11 липня 969 року. Значить, 889-й?
Не зовсім — ще більш пізнє джерело, «Архангелогородський літописець», каже, що заміж її видали десятирічною, а найповніше джерело, «Повість минулих літ», відносить її весілля до 903 року — отже, вона народилася 893 року?
Але, згідно з Іпатіївським списком тієї ж «Повісті минулих літ», її перший і, швидше за все, єдиний син Святослав народився 942 року.
Тобто, їй було за п’ятдесят? Повірите?
Тоді повірте і в те, що за сорок років бездітного шлюбу її чоловік не вигнав. І в ще в одну неймовірну річ доведеться повірити — що народження дитини в такому віці, до якого тоді мало хто доживав, не вважали великим дивом і не згадали в жодному літописі.
Тож чимало істориків, причому досить іменитих, відносить її народження приблизно до 920 року, а дату її весілля переносить на трохи пізніший час — тоді суперечностей менше. Але тоді починаються складнощі з Ігорем, який, згідно з літописами, народився 877 року і, таким чином, отримав першу дитину в 65 років…
Тільки не треба вважати мене зловмисником, що обмовив київських князів — теоретично це можливо, але наскільки ймовірно? Втім, і так зрозуміло, що датам із руських літописів того часу можна вірити лише за умови, що літописи сусідніх країн дають подібні датування.
А звідки вона, ця Ольга?
«Повість минулих літ» каже, що зі Пскова. У її «Житії» уточнюється, що вона народилася в селі Вибути, приблизно за 12 кілометрів від Пскова. Ці дані практично один одному не суперечать, але є й інші.
У низці документів XV століття (на що вони посилалися, незрозуміло) говориться, що вона була дочкою Олега Віщого (тому й ім’я схоже), який правив Руссю до Ігоря і прилаштував свою доньку за спадкоємця престолу, сина Рюрика — справа звичайна і у більш пізні часи. Ну гаразд, цілком можливо, що і те, й інше — правда.
А ось думка болгарських істориків про те, що Ольга взагалі їхня землячка, і вказаний у літописі Плесків — ніяка не стара назва Пскова, а болгарська Плиска, в цю картину не вкладається аж ніяк.
Іоакимівський літопис, відкопаний Татищевим і дуже підозрілий щодо запозичень і брехні, зводить рід Ольги до легендарного князя Гостомисла, який запросив на Русь варягів, і каже, що спочатку її звали Прекрасою, проте Олег її перейменував на свою честь, однак вірити цьому джерелу — себе не поважати.
А те, що український історик виводить її походження не з Пскова і не з Плиски, а з прикарпатського міста Плісненська — це вже само собою. Не було б такого — я б здивувався.
Втім, звідки б Ольга не взялася, цікавіше те, як вона пробилася у княгині.
Є легенда про те, як Ігор, полюючи поблизу Пскова, скористався послугами перевізника, аби перебратися через річку, і раптом помітив, що перевізник ніякий не чоловік, а дівчина у чоловічому вбранні.
Його це так відразу схвилювало, що він негайно зробив їй пропозицію, яку в наш час назвали б непристойною, а тоді з боку спадкоємця князя по відношенню до невідомо кого практично мало силу наказу.
Згідно з текстом легенди, Ольга відповіла: «Навіщо бентежиш мене, княже, нескромними словами? Нехай я молода і незнатна та одна тут, але знай: краще для мене кинутися в річку, ніж терпіти наругу».
Почувши цю промову, Ігор припинив свої наміри, і в це я вірю — до подібних текстів жоден тодішній князь був настільки не готовий, що неодмінно впав би в ступор. А ось у те, що Ігор був так цими словами полонений, що, коли настав час одружитися, нікого, крім Ольги, не захотів — вибачте, не вірю. Як і в те, що взагалі колись було щось подібне. Проте легенда вже зрослася з особистістю, навести все одно необхідно.
Просто дружиною великого начальника Ольга пробула досить довго, справа ця неважка і століттями практично однакова — «вона їжджала по роботах, солила на зиму гриби, вела витрати, голила лоби, ходила в лазню по суботах, служниць лупила, сердячись…»
А що за начальник був її чоловік? Очільник держави? Так, але держави дивної, для нас незвичної.
Командир великого військового загону, що називається дружиною. У ній і полягало його право на владу, спираючись на її силу, він підкоряв сусідні громади і укладав з ними домовленості про те, що час від часу він приїжджатиме до них і братиме данину — скільки це, він і сам не знав, хто ж знає, скільки йому знадобиться.
За це він теоретично мав обороняти їх від зовнішніх ворогів і навіть був мотивований робити це, бо з розореного поселення ніякої данини не взяти.
Чиновників у його державі немає, бюджету немає, скарбниці ніякої немає, крім князівської, замість міністрів — князівські слуги, замість законів — князівська забаганка.
Така собі піраміда влади, князь на самій верхівці. Розглядає прохання підданих та задовольняє їх, якщо буде настрій. Знаєте, як називався доповідач прохань при середньовічних дворах? Рекетмейстер! Дуже влучна назва…
Таке князювання не таке вже й небезпечне, хто незадоволений — тому дружина пояснить, що дарма він це так. Але в такій системі приховується одна пастка, яку сучасні князі не завжди помічають.
Незрозуміло, яким шляхом, та будь-який подібний князь втрачає береги і примудряється запинати своїх підданих до повної втрати інстинкту самозбереження, а тоді вони забувають, що все одно нічого зробити не можна, і викидають щось таке, чого князь і уявити собі ніяк не міг. Зазвичай це для нього закінчується дуже сумно.
Поїздка до поселення деревлян, одного зі слов’янських племен, що перебувало під владою Ігоря та його команди, спочатку була рутинною. Приїхали та зібрали данину, її розміри деревлянам не сподобалися, проте робити не було чого.
Але вже по дорозі назад Ігор вирішив, що можна було б отримати й більше, та повернувся до деревлян за добавкою, причому з малою частиною дружини — щоб із рештою не ділитися.
Деревляни зрозуміли, що це все. Що коли й зараз він забере, що захоче, то повернеться ще раз і ще раз — хто йому завадить? Тільки вони!
Дружина явно була не готова до опору — безкарність розбещує, виникає підсвідома впевненість, що вони не посміють, а коли вони таки сміють, все кінчається швидко і досить жахливо.
Насамперед деревляни подбали про те, аби князь Ігор більше ніколи не прийшов до них за даниною, — якщо вірити візантійському імператорові Іоанну Цимисхію, його прив’язали до двох зігнутих дерев, а потім відпустили їх, і дерева розірвали його на шматки.
Держава Ігоря повисла на волосині, і роль Ольги в її порятунку була величезна. Дружинники, що залишилися в живих, беззастережно прийняли її верховенство — отже, авторитет у неї був. І коли деревлянський князь Мал, який вирішив, що саме він вотчину Ігоря й успадкує, і найпростіше зробити це, одружившись з Ольгою, звернувся до неї з відповідною пропозицією, вона вже була готова дати йому відповідь, яка влаштовує її. За повною програмою.
Літописи розповідають, що тільки для початку двадцятьох знатних деревлян, котрі припливли на човні з пропозицією князя Мала, навіть із цього човна не випустили — понесли на руках у човні і кинули в яму. Їх запитали, як їм там, і вони відповіли: «Пуще нам Ігоревої смерті» (так у літописі сказано — не благання, не мат, а ось така літературна фраза). Після цього їх засипали землею. Живих, звісно.
Номер другий — Ольга повідомила деревлянам, що послами треба було б призначити найіменитіших, заради пошани, а ті, що вже прибули, не годяться (про їхню долю, виходить, ніхто не спитав). Коли цей елітний контингент прибув, його одразу відправили з дороги до лазні. Там їх усіх спалили, замкнувши двері.
Номер третій, найризикованіший, — Ольга з малою дружиною (майже як Ігор) прибула до деревлян та побажала влаштувати тризну на могилі чоловіка. На тризні всі деревляни, як вимагали звичаї, напилися в зюзю, а дружина Ольги, твереза, як скельце, всіх цих пияків і перерізала, тисяч п’ять чи трохи більше.
Номер четвертий описують по-різному. У Новгородському першому літописі просто сказано, що військо Ольги напало на деревлян, перемогло їх у бою та обклало податками. А в «Повісті минулих літ» до цього додали ще один сюжет, згідно з яким Ольга брала в облогу Іскоростень, столицю деревлян, узяти не змогла і запропонувала їм зняти облогу, якщо кожен будинок виплатить їй данину — трьох голубів і трьох горобців, причому саме з-під стріх даху цього будинку. Наївні деревляни чесно спіймали цих птахів, а коли Ольга їх отримала, вона звеліла прив’язати до їхніх ніг палаюче клоччя, що просочили сіркою, і відпустити. Вони прилетіли у власні гнізда і підпалили усі деревлянські будинки, після чого місто не встояло. Вірите? Молодці — у мене якось не вийшло. Типовий бродячий сюжет зустрічається і в Саксона Граматика (у нього Шекспір запозичив сюжет «Гамлета»), і у Сноррі Стурлусона, автора «Молодшої Едди», і в шотландському фольклорі. Нехай уже буде і в нас…
Проте військова перемога над деревлянами та повне їхнє підпорядкування — історичний факт. Якщо не з усіма переліченими звірствами, це навіть краще. А ось після вирішення цієї проблеми у діяльності Ольги настає найважливіший етап. Двозначну кількість років, що минає до повноліття її сина Святослава, вона править Руссю сама. І за цей час вона послідовно і впевнено перетворює її з території, що рекетується, на державу.
Здавалося, що вжиті Ольгою заходи мали здійснитися давним-давно, але ні, до неї цього не було, все — її ініціатива.
Вона впорядкувала податки, встановила їх розмір та час збору. Вона поділила підвладну їй територію на адміністративні одиниці, в кожну з яких тепер призначався княжий адміністратор — тіун. Вона створила систему погостів — центрів торгівлі та обміну, в яких більш упорядковано проходив збір податків. Пізніше саме по погостах почали будувати храми. Вона нарешті розділила державну та особисту князівську скарбницю.
Очевидно, вона дуже добре засвоїла уроки, отримані під час загибелі Ігоря, і вжила заходів, аби подібні зриви в системі управління державою були нікому не потрібні.
Те, що вона залишила після себе Святославу, було набагато більше схоже на звичну нам державу, ніж те, що вона отримала від Ігоря. Паралельно тривала кодифікація дій її адміністраторів на місцях — це процес довгий і складний, у ньому якийсь проміжний фініш настав хіба що з появою «Руської правди» Ярослава Мудрого.
Наступним її історичним діянням було хрещення — воно здійснилося в Константинополі, причому її хрещеним батьком був сам імператор Костянтин VII Багрянородний.
І тут не обійшлося без легенди, згідно з якою Костянтин закохався в Ольгу і став її домагатися не гірше за молодого Ігоря на переправі з іншої легенди. Ольга поступатися імператорськими залицяннями не захотіла, але сказати людині в таких чинах, щоб вона йшла собі лісом, теж не наважувалася, тому відповіла, що згодна лише на законний шлюб.
Коронований Казанова і на це погодився, але для того, щоб повінчатися з християнином, і сама наречена мала хреститися, чи не так? Ольга погодилася поміняти віру і навіть запросила імператора у хрещені батьки. А коли хрещення відбулося, втішила імператора тим, що він тепер її хрещений батько — і з похресницею одружуватися ніяк не може.
Вірити цій легенді ви не зобов’язані з різних причин — скажімо, якщо обчислите вік Ольги в момент візиту, зрозумієте, що вона вже зовсім не молодою дівчиною була (втім, з віком Ольги самі бачите що діється…).
Те, що історія її візиту до Візантії надто схожа на розказану в Біблії історію про Соломона та царицю Савську, теж наводить на певні думки про те, як нудно було літописцям описувати лише те, що насправді було. А щодо любові до хрещеної дочки, то, скажімо, тому ж Мазепі, той факт, що він хрестив Мотрону Кочубей, аж ніяк не завадив…
Що ж стосується київсько-візантійських відносин, то крок Ольги їх безсумнівно покращив, але вирішальним не став. Приймали її досить прихильно, але подарунок під час розставання вручили досить скромний — 700 золотих солідів, трохи більше трьох кіло золота, п’ять із хвостиком мільйонів гривень — у судах сучасної України лежить купа справ, у яких хабар суттєво більший.
Та й некваплива візантійська бюрократія їй так набридла, що вона обіцяла візантійським послам, ніби виконає деякі свої зобов’язання тоді, коли вони почекають у неї в Почайні (річка поблизу Києва) стільки, скільки вона чекала у Візантії. Проте все одно з Візантії до княгині-християнки поїхали священики, і культурні зв’язки зміцнилися.
Ольга всіляко допомагала впровадженню на Русі нової віри — будувала церкви, приймала священиків із Візантії, всебічно сприяла доброму ставленню до християнства своїх онуків Ярополка та Володимира (саме Володимир дещо пізніше став хрестителем Русі). Але з сином вона нічого вдіяти не змогла — Святослав залишався вірним колишнім богам, а з бажаючих хреститися насміхався (хоч і не переслідував).
Коли Святослав став повнолітнім, князівська влада перейшла до нього, але багато часу він проводив у походах, а за нього залишалася мати, підкорятися якій вже звикли.
Саме Ольга під час болгарського походу Святослава очолила успішну оборону Києва від печенігів, що обложили місто, і дочекалася повернення сина, який печенігів розбив і прогнав.
Коли Святослав зібрався повертатися до Болгарії, Ольга сказала йому: «Бачиш — я хвора, куди хочеш піти від мене?» Справді, через три дні, 11 липня 969 року, вона померла.
На її бажання за нею не робили тризни — священик-візантієць, що був при ній, організував її похорон за християнським звичаєм.
Існує багато повідомлень про творені нею після смерті чудеса — про всіх святих пишуть таке. Приблизно в першій половині XIII століття відбулася її офіційна канонізація, залучення до лику святих, а в 1547 вона була зарахована до лику святої рівноапостольної і стала шануватися як покровителька вдів і новонавернених християн.
Її церковні заслуги отримали загальне визнання, а ось про її заслуги державні, про те, що вона вперше зробила Київську Русь чимось схожим на сучасну державу, зазвичай кажуть мимохідь, це десь на периферії суспільної свідомості. І дарма…
Ольгу в наш час теж пам’ятають і шанують. У Пскові, який теж претендує на роль її рідного міста, є і Ольгінський міст, і Ольгинська каплиця, і два пам’ятники їй. На Далекому Сході на її честь названо затоку Ольги Японського моря та селище Ольга Приморського краю.
Пам’ятники їй встановлені не лише в Києві та Пскові, а й у Москві, Володимирі, Коростені, її постать є на пам’ятнику «Тисячоліття Росії». На її честь названо одразу три ордени — царський, орден РПЦ та сучасний український. Вулиць, названих на її честь, не порахувати — у Києві, Львові, Рівному, Житомирі, Дніпрі та ще у десятках районних центрів.
Навіть дивно, що таке цілком помітне угруповання, як українські феміністки, не обрало її своїм символом і покровителькою — кращої реклами їм і не придумати. У неї, безперечно, вистачило заслуг, щоб жити в нашій свідомості і через тисячу з лишком років після смерті.
