КОРІННЯ ТА КРИЛА з Борисом Бурдою: Микола Амосов — великий український хірург

ЗНАМЕНИТІ ГРЕКИ

Телепроєкт з визначення десяти найвидатніших співвітчизників було здійснено в багатьох країнах. І десятці, що визначилася в Греції, я гадаю, міг би позаздрити хто завгодно.

На п’ятому місці — Сократ. На шостому — Арістотель. На дев’ятому — Платон. Хто зможе запропонувати хоча б щось порівнянне?

Але ще примітніше у цьому списку навіть не перше місце — його передбачувано посідає Олександр Македонський, справа якого пропала відразу після його смерті.

Цікавіше й благородніше той, хто посів друге місце, — до речі, з досить невеликим відривом. Онколог Георгіос Папаніколау, автор тесту на раннє виявлення раку шийки матки, рятівник сотень тисяч жінок у всіх країнах світу.

Країна, в якій другим за популярністю героєм може вважатися людина, яка навіть нікого особисто не прикінчила, вже не безнадійна.

 

А ЯК У НАС?

А яким же є цей список в Україні? На першому місці — теж правитель, Ярослав Мудрий (вже згадував, що це прізвисько дали йому історики XIX століття, а сучасники називали у кращому випадку Скупим — варто повторити).

Нагадує він Олександра Македонського ще й тим, що його держава теж не пережила його смерті — сам розділив між синами. Можливо, це неодмінна умова?

Але що у нас із другим місцем? Невже лікар? Так, уявіть собі — Микола Амосов. Кардіохірург, кібернетик, геронтолог, письменник… загалом теж лікар. Бачите, і в нас не так погано…

Більше того — через різнобічність інтересів і обдарувань, наш срібний призер, мабуть, крутіший буде. Цікава людина —– є про кого розповідати.

 

НА ЖИТТЄВОМУ СТАРТІ

Він народився в тому самому 1913 році, з яким у радянські часи порівнювали все на світі, щоби доводити, що за радянської влади все стало набагато краще.

Рідного села Ольхово поблизу Череповця він у зрілі роки не відвідував, та й не зміг би зробити це без аквалангу — Рибінське водосховище встигло перетворити його на Атлантиду нашого розливу.

Батька Амосов сам описав максимально коротко — з напівселян-напівробітників, схильний до сімейної пристрасті до горілки (ну, не зовсім сімейної, до самого Амосова ця пристрасть ніякого стосунку не мала). Повернувшись додому після Першої світової, він незабаром залишив родину. Решта про нього мені не цікава.

Виховувала Амосова мати-акушерка, отже медик він спадковий. Про матір він пише, що за 24 роки роботи вона прийняла понад 3 000 пологів, і тільки одна породілля померла — на той час результат чудовий.

Ще одна якість матері була великою рідкістю для радянської медицини — вона категорично не приймала подарунків від пацієнтів. Він пам’ятав це все життя, і в своєму інституті розвішував оголошення, які вимагали нічого не дарувати лікарям, окрім квітів. Як дотримувалися — не знаю.

 

ПОКЛИКАННЯ ТА АНКЕТА

Отримав Амосов від матері і дещо шкідливіше для його долі — дядька й тітку, репресованих як «ворогів народу». Це суттєво псувало йому анкету і пошкодило на початку життєвого шляху. Після школи з такою анкетою можна було хіба тільки до технікуму — в медінститут не брали.

Попрацювавши після технікуму начальником зміни на електростанції в Архангельську, Микола вирішив таки спробувати продовжити освіту. Що цікаво, спочатку обрав технічну спеціальність — вступив до Всесоюзного заочного індустріального інституту. Пройшов за один семестр весь курс вищої математики ВНЗ і склав з нього іспит.

Цього йому було замало — він мріяв про університет. Але в МДУ йому чесно сказали, що з його анкетою він вступить тільки, якщо здасть все на відмінно. Не вступить — піде до армії, а цього він категорично не хотів.

 

ВСЕ-ТАКИ МЕДИЦИНА

Амосов ще раз, разом із молодою дружиною, спробував вступити до Архангельського медичного інституту — і його взяли! Навчався він вкрай інтенсивно, перескочив через курс, хотів зробити це ще раз, але не дозволили — сказали, що треба побачити багато хворих, щоб стати добрим лікарем.

А заочний інститут він не покинув, також успішно закінчив. Навіть розробив свій інженерний проєкт — літак із паровим котлом та турбіною (!). На щастя, ніхто їм не зацікавився.

Після інституту він хотів займатися фізіологією, але не вийшло — місця в аспірантурі знайшлися лише у хірургії. Було б місце — могло б не бути такого хірурга… Сім’я, на жаль, не склалася. Амосов пише, що обговорили становище та вирішили пожити окремо. Рішення вони не змінили.

Приблизно тоді й з’явилися перші міркування «про механізми мислення, про взаємодію регулюючих систем організму». До кінця життя він зберігав зошити, в які записував ідеї, що виникають. Напевно, їх було багато.

 

ВІЙНА

Війна відклала всі інші справи. Практично всю війну Амосов провів на одній посаді — провідного хірурга в польовому рухомому госпіталі 2266 на кінній тязі (так ця установа називалася офіційно).

Цей госпіталь, розрахований на 200 поранених, зі штатом 80 осіб, з яких 5 лікарів, плюс 22 коні, пройшов військовими шляхами шістьма фронтами (один із них — на Далекому Сході).

Сам Амосов згадує, що за війну через його руки пройшло приблизно 40 000 поранених, половина з них досить важкі. Померло понад сімсот — цілком пристойний сільський цвинтар. Амосов констатує, що деякі з них померли від його помилок.

У середині війни, коли справи пішли краще, він вирішив вступити до партії — казав, що почав поважати, коли з’явилася надія на перемогу. Провели через осередок, двічі запрошували на партзбори, потім перестали.

За кілька місяців парторг пояснив, що його не затвердили у вищій інстанції — не вистачало стажу, а тепер вистачає, і можна знову подати заяву. Він не став це робити — якраз до цього часу побачив, як «особливий відділ» шпигує за пораненими. Так і лишився безпартійним.

Просто в армії він і написав свою першу дисертацію, але в Москві її не прийняли тому, що її було написано від руки в конторській книзі. Де йому було шукати на фронті друкарську машинку?

 

МИРНЕ ЖИТТЯ

Фронтовий роман із медсестрою Лідією Денисенко, що виник під час спільної роботи, завершився шлюбом, причому дуже благополучним. Те, що іноді розповідають про фронтові романи, треба ділити на вісім. Як мінімум.

Навіть після війни йому нелегко було демобілізуватися. Не допоміг навіть великий хірург Юдін, який взяв участь у його долі. Врятував, як не дивно, інженерний диплом — міністр медичної промисловості випросив його в армії для свого міністерства.

Під час служби на далекому Сході Амосов написав другу дисертацію, а коли повернувся туди оформляти демобілізацію — третю: про поранення колінного суглоба. 1948 року в Горькому він її захистив, тож більше не знадобилося.

Життя в Москві з кімнатою на двох у чотири квадратних метри не задалося. Але колеги по фронту порекомендували його на роботу до Брянська — головним хірургом області. Він і мріяти про таке не міг, а тут все вийшло само собою.

 

 

СПАСІННЯ У КИЄВІ

Настав час і для докторської. Робити одну із доповідей на заявлену тему його запросили до Києва. Доповідь там сподобалася. Крім того, дружина вступила до Київського медичного інституту — виник задум переїзду.

Робота в Києві спочатку не дуже влаштовувала його — він навіть їздив у звичний та улюблений Брянськ оперувати. Але в січні 1953 року друг із Брянська попередив його — не приїжджай, тобі загрожує велика біда.

Виявилося, що нещодавно у Москві почали розкручувати «справу лікарів-вбивць», брянський слідчий, чоловік медсестри з лікарні, де оперував Амосов, почав допитувати лікарів — зізнайтеся, мовляв, що Амосов видаляв легені здоровим людям!

Опечатав бочки з формаліном, у яких зберігалися видалені легені, змусив провести партзбори, де цю ідею озвучили, — загалом, готував гучну справу, аби на орденок потягло.

На щастя, він не встиг нічого небезпечного до 5-го березня, а невдовзі після цієї дати саму «справу лікарів» вирішили припинити, і стало зрозуміло, що тут не орденом пахне, а скоріше навпаки… Тож у тому ж березні 1953 року Амосов спокійно захистив докторську та очолив кафедру у Києві.

 

КАРДІОЛОГІЯ ТА КІБЕРНЕТИКА

Років за два розпочався найважливіший етап його лікарської діяльності — операції на серці. Спочатку найпростіші, як він сам вважає — загалом, зі скромності, бо простих операцій на серці не може бути.

На конгресі в Мексиці він уперше побачив АІК — апарат штучного кровообігу. Тут і знадобилася інженерна освіта — він сам зробив креслення апарату, його виготовили та почали застосовувати. Пішло не відразу, але згодом апаратом почали користуватися регулярно.

На той же час у верхах нарешті видали постанову, згідно з якою продажній дівці імперіалізму кібернетиці була нарешті повернена невинність. Амосов, не чужий точним наукам, відреагував на це одним із перших.

Вже в 1958 році було створено лабораторію, яка спочатку займалася операціями з АІК, а потім почала застосовувати математичне моделювання у фізіологічних дослідженнях серця. Зараз без математичної частини медичних дисертацій зовсім мало, а тоді це було рідкістю та інновацією.

Незабаром він заснував та очолив відділ біокібернетики в Інституті кібернетики АР УРСР. Він працював над широким спектром проблем — регулюючі системи організму, штучний інтелект, моделі особистості та суспільства, глобальні проблеми людства. Колектив існував до 90-х, потім, швидше за все, фахівців зажадали інші країни з іншим ставленням до науки.

 

ХІРУРГІЯ ТА ЛІТЕРАТУРА

У 1963 році він провів перше в СРСР протезування мітрального клапану серця. Цілу низку раніше майже неможливих операцій у Амосова поставили на потік. Статистика показувала, що успішних операцій у Амосова, безсумнівно, більший відсоток, ніж у аналогічних клініках країни.

А взагалі, у створеній ним клініці, за його підрахунками, прооперували понад 80 000 лише серцевих хворих. Зараз, мабуть, ця кількість ще більша.

Бували, звісно, й невдачі — після однієї з них, смерті хворої дівчинки під час операції, Амосов, аби хоч якось вийти з депресії, просто сів за стіл і описав жахливий день, що минув. Потім він показав рукопис популярному письменнику Юрієві Дольд-Михайлику, і той схвалив текст. Він став першим розділом його першої книги — «Думки та серце».

Я пам’ятаю, який ефект справив вихід цієї книги, опублікованої і в популярному журналі «Наука і життя», і окремим виданням. У моїй фізмат-школі не прочитати її було навіть якось непристойно.

 

Я ЙОГО БАЧИВ

Природно, що коли він приїхав у якихось справах до Одеси, його спробували запросити виступити у нашій школі. Він намагався сказати, що в нього погано з часом, але дівчинка, яка його запрошувала, не витримала та розплакалася. Звісно, ​​він прийшов.

Шкільний актовий зал був забитий під зав’язку, сиділи на підвіконнях, стояли у проходах — в іншій школі, мабуть, і не дозволили б такого… Він говорив із півгодини без перерви, сухувато і якось по-діловому, але дуже цікаво. Якраз про зв’язок медицини та кібернетики, про яку тоді ще взагалі мало хто думав.

Після закінчення виступу до нього підійшла дівчинка, котра запросила його, піднесла альбом і попросила залишити в ньому запис, додавши, що в цьому альбомі розписуються всі великі люди, які відвідали нашу школу. Так і сказала.

Він не стримався і пирхнув — було видно, що його вперше назвали у вічі великою людиною… Але взяв ручку та залишив в альбомі автограф із доречними побажаннями. Я цей автограф бачив — одразу під записом, зробленим футболістами нашої футбольної команди «Чорноморець». Тож зовсім не виключено, що вперше його назвали великим у моїй особистій присутності.

 

НОВЕ КОЛО ІНТЕРЕСІВ

Він продовжував успішну та продуктивну роботу дуже довго — мало кому стільки вдається. Здобув усі належні почесті — став академіком, Героєм соцпраці, орденоносцем, депутатом, директором інституту. Працював при цьому не менше, а навіть більше.

Роки йшли, працювати ставало важче. Можливо, тому Амосова дедалі більше цікавили питання збереження здоров’я та працездатності, подовження життя. Він спочатку почав активно виступати з лекціями на цю тему, а потім видав чергову книгу «Роздуми про здоров’я».

До речі, на той час його першу книгу «Думки та серце» вже переклали практично на всі тридцять мов, сумарні тиражі стали мільйонними. Підписав би СРСР конвенцію з авторського права — бути йому мільйонером…

Книга, звісно, стала вкрай популярною — тих, хто не хоче бути здоровими, ще йди знайди. Приваблювало й те, що міркування Амосова підкріплювалися експериментально, причому експерименти він проводив на собі самому.

В очах громадськості вірність теорій Амосова підтверджувалася його професійним довголіттям. Лише у 75 років він залишив посаду директора інституту — до речі, добровільно, з власної ініціативи. А оперувати він припинив лише у 80 років — уже в незалежній Україні.

Незалежність він, до речі, сприйняв позитивно. Ось його слова: «Якщо є народ, є мова — має бути країна». Тільки ассирійцям, циганам і гагаузам про це, будь ласка, не говоріть… Ось ще його слова:

Я за незалежність України, бо тут живуть мої пацієнти

 

ЕКСПЕРИМЕНТ НА СОБІ

Незважаючи на вік, Амосов продовжував активно працювати, консультував, писав нові книжки. Але все ускладнювалося тим, що у великого кардіолога, який вилікував серця багатьох, його власне серце виявилося дуже хворим.

Отже, експеримент на собі Амосов проводив в екстремальних умовах, близьких до критичних. У 1983 році йому стало гірше, виконувати намічені ним вправи стало важко. У Каунасі хірург Бредікіс встановив йому кардіостимулятор. Одразу ж він збільшив навантаження до колишніх.

Його теорія свідчила, що старіння затягує людину у порочне коло — працездатність падає, м’язи детренуються, це скорочує рухливість і ще більше посилює старіння.

Амосов говорив:

У більшості хвороб винні не природа, не суспільство, а лише сама людина. Найчастіше вона хворіє від лінощів і жадібності, але іноді й від нерозумності

 

 

На його думку, лікарі повинні лікувати людину від хвороб, а ось своє здоров’я вона має здобувати сама. Як саме — він не лише розповідав, а й показував. Довівши свої навантаження до 1 000 рухів на день, причому значна їхня частина — з гантелями, пробігаючи щодня мінімум 2 кілометри, він у 1992 році ці навантаження ще й збільшив.

Крім іншого, він підтримував свою вагу на рівні 54-х кілограмів — навіть при його невеликому зрості та худорлявій статурі, це досить мало.

У 1998 році Миколу Амосова оперував у Німеччині професор Керфер, ушив біологічний аортальний клапан і поставив два шунти. Після цієї непростої операції він, щойно це стало можливо, продовжував займатися з обтяженнями, які дозволяє собі не всякий молодий і здоровий.

Все-таки у 2002-му він помер від інфаркту — але у віці 89 років, практично все життя працюючи максимально напружено і активно (ще й за таких ускладнень!). Його експеримент зі здоров’ям, поставлений над собою, слід визнати успішним.

 

НА ЙОГО ЧЕСТЬ

Його чудово пам’ятають в Україні і не лише у ній. Важко навіть придумати пошану, якої він не був удостоєний.

З 2007 року НАН України присуджує премії імені Амосова за роботи в галузі кардіо- та судинної хірургії і трансплантології; біоенергетики, проблем штучного інтелекту та розробки нових інформаційних технологій.

Його ім’я носить київський Національний інститут серцево-судинної хірургії, а також медичні училища у Брянську та Череповці.

Рішенням ЮНЕСКО 2013-й оголосили роком Миколи Амосова. Верховна Рада ухвалила відзначити сторіччя Амосова на державному рівні. Нацбанк України випустив на його честь ювілейну срібну монету в 5 гривень (зараз вона, зрозуміло, коштує в сотні разів дорожче).

На його честь названо астероїд 2948, відкритий ще 1969 року. Про нього знято два документальні фільми. А вулиці Амосова є і в Києві, і в Харкові, і у Вінниці, і в Броварах, і у Костополі.

Для людини, яка врятувала тисячі життів власними руками, ці почесті зовсім не здаються надмірними. Скоріше навпаки…