КОРІННЯ ТА КРИЛА з Борисом Бурдою: Вольф Ладежинський з Катеринополя — хрещений батько земельної реформи в Азії

Нещодавно мені трапилася блискуче написана книга англійця Джо Стадвелла «Азіатська модель управління». Її помітив сам Білл Гейтс, і недарма — книга водночас і глибока, і зрозуміла, що нелегко поєднати. І там я прочитав дивовижну річ — що найважливішу роль в успішних реформах аграрного сектору в Азії (зокрема, в Японії та Тайвані) відіграв Вольф Ісаакович Ладежинський, уродженець Катеринополя на Черкащині, який емігрував від жахів революції до США. Я почав питати у знайомих, хто це, — ніхто не знав, причому я не кращий — я теж не знав.

Це дуже погано, і треба це виправляти, доки не пізно.

Вольф Ісаакович Ладежинський народився 15 березня 1899 року в Катеринополі (зараз Катеринопіль Черкаської області) під дещо іншим прізвищем Ладижинський. Це у США його трохи змінили. Його батько був людиною далеко не бідною — він торгував деревиною та зерном. А ось до гімназії Вольф вступив насилу — відсоткова норма! Проте він впорався.

Але настала революція, і на сім’ї Вольфа це позначилося повною мірою. Все майно сім’ї конфіскували, брата Вольфа було вбито — не зовсім зрозуміло, за що, а це зазвичай означає, що просто попався комусь на очі… Частина його рідні — наприклад, три його сестри — у цих бурях уціліла, і набагато пізніше це йому неабияк пошкодило. Потім розповім, як.

Було достатньо причин накивати п’ятами, і Вольф це зробив, причому абсолютно епічним шляхом.

В улюбленого нами літературного героя він завершився ганебною невдачею, а от у Ладежинського все вийшло. На відміну від Остапа Бендера, він не ніс із собою мільйона, і тому без особливих зусиль перейшов по льоду Дністра, що так і не вдалося великому комбінатору.

У Румунії він знайшов собі знайому йому роботу на млині, а щойно накопичив трохи грошей, перебрався спочатку до Кишинева, а потім і до Бухареста. Там він влаштувався у румунське Товариство сприяння єврейській імміграції — це, до речі, той самий ХІАС, він і зараз працює. Вже 1922 року йому доручили супроводжувати у США групу єврейських дітей-сиріт. Там він і лишився.

Як і в Румунії, він почав у США з самих низів — продавав газети, мив вікна, працював усюди, де брали, а паралельно вивчав англійську, щоб продовжити навчання.

1926 року він накопичив і знання мови, і гроші на навчання, після чого вступив до Колумбійського університету на спеціальність «економіка сільського господарства».

Закінчив за два роки і вступив до магістратури, де почав займатися питанням колективізації в СРСР.

Допомагала йому вивчити радянську економіку і доробка, що трапилася до речі, — близько року він пропрацював перекладачем в Амторгу, організації, що займається торгівлею між СРСР і США.

Здобувши ступінь магістра економіки, Вольф опублікував роботу «Колективізація сільського господарства в СРСР».

Про що він там писав? Насамперед про те, що саме гасло «Земля — селянам!» і призвело до перемоги Жовтневої революції, оскільки у переважно селянській країні це залучило на бік революціонерів більшість.

Однак, жадана земля при створенні колгоспів була у селян відібрана, що він розцінював не інакше, як підлу зраду головного союзника та прямий обман.

Незабаром один із видатних членів «мозкового тресту» за президента Рузвельта, професор Тагвелл, порекомендував залучити його до роботи у Мінсільгоспі США, як фахівця з сільського господарства СРСР.

А там уже на нього навісили й чималу частину роботи з вивчення сільського господарства Далекого Сходу — десь поруч…

У 1939 році Ладежинський отримав радянську візу і більше двох місяців провів у СРСР, вивчаючи та узагальнюючи для свого керівництва результати колективізації. Він, звісно, не проґавив при цьому випадку поспілкуватися з родичами, що вижили. Проте це йому досить сильно пошкодило, а як саме — не одразу й повірите, розповім пізніше.

Коли Японія програла війну, а американці, які її окупували, перейнялися питаннями її повоєнного устрою — кого вони поставили управляти цією проблемою? Неважко здогадатися — свого фахівця з Далекого Сходу.

Стан справ був приблизно такий: земля в Японії в основному належала багатим землевласникам, а обробляли її бідні орендарі. Орендарі дуже хочуть отримати землю, і японські комуністи з успіхом пояснюють їм, як це зробити — відібрати у великих землевласників і все поділити, у них прийоми ті самі.

Радянські представники у союзному командуванні голосно кажуть, що вони від цієї ідеї у захваті.

Ладежинський, який чимало вивчав досвід радянського села, досить добре розумів, у чому річ — прихильниками комунізму серед селян були невміхи, алкаші та нездари, які вже занапастили свої господарства і мріяли погубити щось ще.

А ось заможний, працьовитий і тямущий фермер, захищений законом, впевнений у своєму праві на нажите майно, що до того ж володіє особистою зброєю, для комунізму, як касторка для ненажери — обгидиться, проте не з’їсть.
 

Де взяти землю для селян? Просто відібрати — підірвати всі правові основи.

Ладежинський запропонував інше: землю держава викупить, а потім продасть селянам — у розстрочку, на гранично м’яких умовах, виплачувати можна цілих 30 років

Допоможуть кредитами, пільгами на купівлю техніки, ще тим, що потрібно, — але створять величезну кількість селян-власників, для яких важливо працювати на власній землі, покращувати своє господарство та охороняти державу, яка їм усе це забезпечила.

Проєкт земельної реформи був направлений голові американської окупаційної адміністрації Макартуру, отримав його схвалення, а після цього японський парламент швидко його затвердив — не стануть вони з окупантами сперечатися, вже намагалися, домо арігато, дуже вдячні…

А сам Ладежинський на своїх заслугах у цій реформі аж ніяк не наголошував, приписуючи їх Хіроо Вада, який був у ті часи міністром сільського господарства.

Навряд чи зі скромності — просто розумів, що переможена нація самолюбна, і досягнення будь-яких гайдинів приймає, ніби Мірчуткіна каву п’є — без жодного задоволення…

 

 

Результати реформи її цілком виправдали.

Вже 1950 року понад 70% японських селян володіли своєю землею.

Соціальна база підтримки японських комуністів у селі всохла практично до нуля. Урожаї та надої підскочили, причому подекуди не на відсотки, а в рази. Землевласники, що отримали компенсації, інвестували в японську промисловість з відомим уже результатом.

А Ладежинського направили до Китаю — подумати про таку реформу там. Але було запізно — комуністи захопили весь материковий Китай і довелося задовольнятися Тайванем. Однак там усе спрацювало чудово.

Прийнятий у 1953 році закон під назвою «Земля — орачеві», заснований на тих самих ідеях, що й японський аграрний закон, дав землевласникам гроші, селянам — землю, зробив селян-власників прихильниками уряду і позбавив землевласників тієї влади над селянами, яка в них раніше була.

Але невдовзі після тайванського успіху над Ладежинським грянув грім. У країні якраз почався розгул маккартизму, комуністів шукали під кожним ліжком, і Ладежинський здався цим пильним шукачам чудовим приводом набдіти.

Йому поставили у провину і службу в Амторгу (якщо взяли — на це були згодні компартії СРСР та США!), і родичів у СРСР (їздив до них — мабуть за інструкціями Комінтерну), і статті про радянську колективізацію (те, що він цю колективізацію різко засуджував, значення не мало). У результаті його включили до «чорних списків» і вигнали з роботи.

Але цей номер у маккартистів не пройшов.

Конгресмен Уолтер Джадд назвав Ладежинського людиною, яка більше, ніж будь-хто інший, зробила для зупинки просування комунізму в Азії

У результаті Ладежинського запросили на роботу безпосередньо до Держдепартаменту, зняли з нього всі звинувачення та повернули допуск до державних матеріалів.

Наступна його місія — до Південного В’єтнаму — вдалася дещо меншою мірою.

У цьому не було провини Ладежинського — просто він був позбавлений необхідної для реформи свободи рук. Великі землевласники В’єтнаму заважали реформі та мали таку можливість, а на додачу в країні почалася громадянська війна. У результаті В’єтнам перейшов до рук комуністів, які реформували тамтешнє сільське господарство по-своєму.

1961 року Ладежинський пішов з держслужби до Фонду Форда. Там він консультував непальську економіку — теж без особливого успіху, бо не порозумівся з непальським монархом Махендрою. Після однієї з адресованих королю різких записок їхня спільна робота стала неможливою (королі — вони такі…).

Натомість у Південній Кореї прем’єр Пак Чжон Хі провів реформи настільки успішно, що, згідно з дослідженням Deutsche Bank, продуктивність південнокорейського фермера-рисовода виявилася вищою, ніж у його китайського колеги… у сорок (!) разів!!!

Не всі азіатські країни успішно впоралися з реформами, але ті, що справилися, дійсно вражають уяву.

Останні роки життя Ладежинський працював у складі місії Світового банку Індії.

Він помер 1975 року. Що він нам залишив, як шанує його пам’ять світ, не кажучи вже про Україну — країну, на землі якої він з’явився на світ? Боюся, що у нас Ладежинського і не згадують, більше того — мало хто знає, хто це такий.

Дарма! У нас саме час зажадати ідей Ладежинського, а хто це зробить, якщо в жодному виші України немає навіть стипендії його імені? У нас теж земельна реформа, вона запізнилася на багато років, але начебто навіть якось іде… Та поки все дуже схоже на ті країни Південно-Східної Азії, в яких реформи не пішли: селяни віддають свої паї в оренду агрохолдингам, як в Індонезії і на Філіппінах, а самі все одно обробити їх не зможуть — техніка для них непідйомна, кредитної підтримки немає.

Вольф Ладежинський потрібен нам до зарізу тут і зараз, але він віддав всі сили та талант іншій країні. Чи з’явиться хтось йому на зміну? Дуже потрібно… А якщо з’явиться, як відреагує на нього система? Це ще цікавіше питання.