НЕНАУКОВА НАУКА ФРЕЙДА: чого не можуть пробачити засновнику психоаналізу
Зигмунд Фрейд — австрійський невролог і засновник психоаналізу / verywellmind.com
Складно знайти людину, яка б ніколи нічого не чула про Зигмунда Фрейда (6 травня 1856 — 23 вересня 1939). Історія його психоаналітичного методу налічує понад 120 років. Але, хай як дивно, як і раніше, не вщухають суперечки про те, чи можна вважати психоаналіз наукою? Не зазіхаючи на остаточну істину, давайте спробуємо дати відповідь на це запитання.
НАУКОВІ ВІЙНИ
З одного боку, для всіх очевидно, що психоаналіз являє собою популярний та ефективний метод позбавлення від різного роду психологічних проблем. З іншого — визнати його наукою у багатьох науковців язик не повертається.
При цьому з тим, що вчення Фрейда справило величезний вплив на науку й культуру ХХ століття, а також продовжує чинити його зараз, не сперечається ніхто. Спробуємо саме в історії ідей пошукати відповідь на запитання: чи є запропонований Фрейдом психоаналітичний метод наукою?
Річ у тім, що Фрейд створював своє вчення, власне, на стику двох епох: модерну і постмодерну. Перша асоціюється з епохою Просвітництва, позитивістською наукою, культом розуму, соціального прогресу та панування людини над темними силами природи. Філософія модерну вважає універсальними та об’єктивними знання, моральні та естетичні норми, які звільнені від міфо-релігійної ірраціональності.
Однак у другій половині XIX століття цей тип мислення про світ і людину дедалі частіше зазнає ревізії, внаслідок якої на світ народжується нова загальнокультурна парадигма — постмодернізм. Предтечами, що стоять біля його витоків, є Карл Маркс, Фрідріх Ніцше та Зигмунд Фрейд.
І останній зовсім не випадково опинився в центрі дискусії, яка в галузі філософії науки розгорнулася між реалістами й постмодерністами. Накал суперечок ще в 90-ті був такий, що для них придумали навіть спеціальний термін — «наукові війни».
КАРЛ ПОППЕР: ОБВИНУВАЧЕННЯ В НЕНАУКОВОСТІ
Можна сказати, що першим у великий хрестовий похід проти фрейдизму вирушив Карл Поппер — один із найвидатніших філософів науки XX століття. Майбутній автор концепції критичного раціоналізму був сином Симона Поппера — заможного єврея, який прийняв лютеранство.
Симон був успішним юристом, професором Віденського університету, магістром масонської ложі, другом і партнером бургомістра австрійської столиці. Батько Карла мав величезну бібліотеку. Він писав непогані вірші, а також перекладав грецьку й латинську поезію німецькою мовою.
Мати Карла Дженні, уроджена Шифф, була талановитою піаністкою, яка росла в епіцентрі артистичного життя Відня. Походила вона з сім’ї, що володіла власним концертним залом і була засновником Товариства друзів музики.
З юних років у Карла розвинувся смак до класичної філософії та класичної естетики. Дивно, але, Карл Поппер, хоча й був представником культурної еліти, подорослішавши, найбільше в житті ненавидітиме показну розкіш…
ЄВРЕЙ ЄВРЕЮ — НЕРІВНЯ!
Порівняно з Попперами, родина Фрейдів була багатодітною, вічно нужденною і, як то кажуть, із низів. Гірше того, низів єврейських. Коли, вже ставши світовою знаменитістю, Фрейд засяде за свою автобіографію, він невипадково наполягатиме, що його предки жили на берегах Рейну, а не річки Бовдурки. Чому?
Річ у тім, що антисемітизм — ганебний факт європейської історії, про який усі добре обізнані. Та мало хто знає, що і всередині євреїв існували свої власні ієрархії та уявлення про «меншовартість». Ostjuden, тобто східноєвропейські євреї з Польщі, Чехії, Росії та України, вважалися набагато менш цивілізованими, ніж їхні побратими із Західної Європи. А вже євреї із глушини королівства Галичини і Ладомерії здавалися їм зовсім уже нижчою кастою…
Але ж саме звідти — з містечка Броди під Львовом — і була родом мама Зигмунда Фрейда, в дівоцтві Амалія (Малка) Натансон. Щоправда, все своє дитинство вона провела в Одесі у бабусі з дідусем, але ситуацію це принципово ніяк не рятувало.
Коли малограмотна та майже злиденна емігрантка Амалія одружилася з торговцем сукном Якобом Фрейдом з не менш глухого чеського міста Пршибора, або, німецькою мовою, Фрайберга, це можна було вважати гарною партією.
Але, на жаль, навіть досі музей Фрейда і вулиця його імені є чи не єдиними значущими пам’ятками цього містечка, яке маленький Зигмунд назавжди покинув у віці 3 років.
МАЙЖЕ ЄВАНГЕЛЬСЬКА ІСТОРІЯ
Як могли б сказати за часів радянської пропаганди, Фрейди й Поппери — «два світи — два способи життя». Проте, коли Фрейд сам опинився в лавах провідних представників культурної європейської еліти, він вважав за важливе створити міф про своє «пристойне» західноєвропейське походження. Мабуть, це був свого роду «комплекс Нафанаїла».
У Євангелії, якщо пам’ятаєте, Нафанаїл запитує свого брата Пилипа про Христа: «Хіба ж може бути з Назарета щось добре?» (Йоана 1:46). Нафанаїл, який походив із невеличкого села Кана, ймовірно, відображав ставлення його мешканців до претензій такої ж глухої місцини на месіанство.
Для Фрейда зізнатися у своєму «низькому» походженні означало принизити психоаналіз. А цього, як відомо, він не пробачав навіть близьким друзям, після чого вони одразу ж ставали колишніми друзями. Але, хай там як, великий пророк психоаналізу, народжений у віддаленій провінції напівзлиденною емігранткою та не надто успішним торговцем сукном, пробрався в самий центр раціонально організованого модерністського світоустрою і підірвав його.
Однак нічого дивного в цьому немає. Починаючи з найархаїчніших уявлень про світ, хаос, що мешкає на його околицях, постійно намагається прорватися в упорядкований центр. Згідно з сучасними уявленнями вакуум — не порожнеча, а структура; так само й хаос — не містична порожнеча, а один із цілком природних станів матерії.
КЕРОВАНИЙ ХАОС
Коли в другій половині ХХ століття фізика почала формулювати теорію хаосу, в ній упевнено прописалися нерівноважні стани, нелінійні процеси, рівняння, які не можна інтегрувати, і ряди, що розходяться. Виявилося, що за межами класичних моделей хаос піддається обчисленням і впливам. Просто для цього потрібні «особливі» наукові методи.
Фундаментальна нерівноважність внутрішнього світу людини видається відображенням та окремим випадком нерівноважності світу зовнішнього. Боротися з ним безглуздо, але його можна контролювати, модерувати, пізнавати. Власне кажучи, саме цим і зайнявся психоаналіз… Звісно, наука, орієнтована на модерністську парадигму, вбачає у вченні Фрейда відмову від об’єктивності наукового знання, наукового методу і наукового експерименту.
Фальсифікованість і слабка верифікованість — ось головний закид опонентів психоаналізу з часів Карла Поппера. Відверто кажучи, сам Фрейд не мав своє вчення за суто наукову дисципліну, вважаючи за краще називати його метапсихологією. Щоб не плутати з психологією, яка на той час суто науковою дисципліною визнавалася.
ЯК ВІДБУВАЮТЬСЯ НАУКОВІ ІНТЕРВЕНЦІЇ
Проте Фрейд вірив, що коли-небудь його психоаналіз стане наукою. Насправді, він стверджував абсолютно новий погляд на розвиток людства й особистості, які формуються не лише під впливом раціональних і свідомих чинників, а й ірраціональних та несвідомих сил.
Позитивістський і раціоналістичний підхід тут явно давав збій. Відмова психоаналізу в науковості пов’язана не стільки з тим, що він ненауковий, скільки зі специфікою самих «наукових війн». Уже на початку ХХ століття всім стало зрозуміло, що ніякої «єдиної науки» геть не існує.
Усі науки суттєво відрізняються одна від одної за методами й за підходами до предмета дослідження — реальності, до природи якої, своєю чергою, теж накопичилося чимало запитань… Однак науки — зовсім не такі нешкідливі інструменти пізнання.
Вони схильні здійснювати епістемологічну (грецькою ἐπιστήμη — «наукове, достовірне знання») експансію щодо інших наук. Умовно кажучи, вони схильні вторгатися в чуже аксіоматичне поле і захоплювати його.
Думаю, зайве нагадувати: у всіх наук, навіть у математики, є «аксіоматичне ядро» — базовий набір настанов, які приймають на віру, без доказів, і базовий набір термінів, методів, предметних галузей, що пов’язані одна з одною.
Проголосивши психоаналіз універсальним методом розв’язання людських проблем, Фрейд здійснив акт інтервенції у найрізноманітніші галузі людського знання. А мати добрі почуття до інтервентів люди здебільшого не схильні.
КУЛЬТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ
Звісно, Фрейд був не першим і не єдиним, хто порушував міждисциплінарні кордони. Але мало хто робив це так радикально, що в кінцевому підсумку перетворило сучасну психологію на щось на зразок «цариці наук». Можливо, у фрейдистської метапсихології з експериментальними доказами справи дійсно йшли не дуже добре. Однак із часом експериментальних спроб знайти апріорні форми пізнання всередині психіки ставало дедалі більше.
Особливо зважаючи на те, що суперечка про природу реальності так і не завершена: ми досі сумніваємося — маємо ми справу з об’єктивною реальністю чи нашими уявленнями про неї? І ще одна тонкість: якщо для наукових реалістів психіка є об’єктом пізнання, то в психоаналітичному акті чіткої межі між суб’єктом і об’єктом пізнання не існує.
Сьогодні, після відкриття фізиками квантових ефектів, це не повинно нас надто вже дивувати. Чи вважаєте ви психоаналіз наукою, чи ні, однаково Фрейду вдалося серйозно змінити культурну реальність, у якій ми живемо. Його концепції рівнів свідомості, захисних механізмів і стадій психічного розвитку справили колосальний вплив як на академічну, так і на практичну психологію.
Після нього сни перестали вважати явищем, що не заслуговує на увагу науки. Вдираючись в «аксіоматичне ядро» суміжних дисциплін, Фрейд увійшов у тісну взаємодію з мистецтвом, гуманітарними науками і філософією. Без його теорій неможливе адекватне розуміння творчості Пруста, Гессе, Джойса, Цвейга, Сартра, Далі, Пікассо, Гічкока, Фелліні, Пазоліні, Антоніоні та багатьох інших діячів світової культури.
БУНТ ПРОТИ «ДВІЧІ БАТЬКА»?
Звісно, Фрейд був надто яскравою та неординарною особистістю, щоб виявитися вільним від помилок, свідомої міфотворчості, а часом і навмисних фальсифікацій. Мотиватором до цього була неймовірна кількість комплексів, що їх, як ми розуміємо, на шляху «із грязі у князі» уникнути було дуже складно.
Однак Фрейду вдалося їх переплавити у світоглядну революцію світового масштабу, рівну за наслідками хіба що марксизму. Тому, коли один із безумовно видатних лицарів «наукових війн» Карл Поппер звинувачує Зигмунда Фрейда в антинауковості, щось у всьому цьому не дає мені спокою…
Знаєте, яке друге, німецьке, ім’я взяв собі тато Поппера Симон? Зигмунд! А знаєте, яке прізвище було в єдиного зі шкільних учителів, якого Поппер любив? Це був математик на прізвище Фрейд. Учитель, згідно з психоаналітичними теоріями, — одна з іпостасей символічної постаті Батька.
То виходить, Зигмунд Фрейд був для Карла Поппера кимось на кшталт «двічі батька». І тоді всі звинувачення Поппера на адресу Фрейда — це не що інше, як несвідомий бунт проти Батька? Можна, звісно, сказати, що все це випадкові збіги. Однак історія психоаналізу часто-густо складається з таких збігів!
Чому із сотень варіантів доля спочатку обрала для батька Зигмунда та вчителя Фрейда саме такі варіанти імен, а потім привела до критики саме Зигмунда Фрейда, адже ілюструвати свої ідеї можна було також на сотнях інших варіантів? Ось така в нас у підсумку виходить ненаукова наука.
