НЕТРИВІАЛЬНЕ РІШЕННЯ: як безпечно передати великі гроші

Лицарі-храмовники. Джерело: adelantelafe

 

УВАГА — ПИТАННЯ!

 

І в Стародавньому світі, і в Середньовіччі навіть не дуже далека дорога була небезпечною — розбійники, місцеві царки, дикі племена… Везти з собою більш-менш помітні гроші — справа вкрай ризикована. Що ж вигадати для того, аби вирушити в один регіон і дістатися іншого з необхідними саме там грошима, а не обібраним до нитки?

 

ПЕРЕВІРКИ НА ДОРОГАХ

 

Торгівля — кров будь-якої держави, дороги — її кровоносна система. На жаль, це робить неминучим наявність кровосисних паразитів. Ще легендарний Крез, цар Лідії, понад 2500 років тому, відпускаючи сина на полювання, турбувався — чи не нападуть на нього розбійники?

У найзолотіші для Греції часи, в Періклове століття, будь-який мандрівник ризикував, що потрапить у лапи зграї андраподистів, викрадачів вільних людей, які продадуть його в рабство — що вже тут про гроші говорити?

Особливо весело доводилося купцям, які були для тодішніх розбійників найбажанішою здобиччю, — їх же можна було не лише вбити чи поневолити, а й пограбувати, причому іноді на досить великі суми, це ж так вигідно!

До речі, не варто думати, що це властиво таким далеким часам. Розбої на великих дорогах Британії якось притихли тільки в XIX столітті, 1774 року навіть британського прем’єра Норта пограбували, та ще його форейтора підстрелили!

Місцеве населення зазвичай не дуже цим розбійникам і заважало, а часом навіть героїзувало. Вони ж бідних не грабували — що в них забереш? А відібраним у багатих часом навіть ділилися, вже навідникам точно платили, а іноді жбурляли в натовп якісь копійки і просто так.

 

МОТИВАЦІЯ РОЗБОЇВ

 

Якщо при цьому народ ще й жив під іноземним пануванням, мотивація йти в розбійники різко загострювалася — грабуємо проклятих завойовників, а якщо й своїх (так було практично завжди і всюди), то тому, що це їхні посібники, з тієї причини в них і грошей багато.

І угорські батьяри, і грецькі клефти, і балканські гайдуки, і ямайські марони, і ірландські торі (це потім їхнє ім’я перейшло до партії консерваторів, яких називали «розбійниками» їхні політичні супротивники), і українські опришки — всі експлуатували одну модель.

Ми, мовляв, грабуємо, поганих чужинців — османів, сасенахів, жидів, ляхів, гачупинів, москалів та іншу немчуру, ну й усіх багатіїв, бо вони явні посібники цих османів, і далі за списком, бо в них не було б чого грабувати. 

Ось тільки чомусь від їхніх подачок місцеве населення тільки біднішало, а коли час цих шляхетних розбійників минав — починало якось обростати, але це й так зрозуміло…

Тож ви легко уявите, що діялося на дорогах Європи та Малої Азії за часів хрестових походів.

Дрібних королівств, князівств, султанатів та еміратів по дорозі море, хоч якогось порядку немає практично ніде, безперервні війни супроводжуються безперервними ж грабежами, а якщо і настає короткий мир, треба ж місцевим воякам під усіма можливими прапорами якось тренуватися, та й годуватись, бо платню дають рідко і невчасно.

Трафік через ці місця і без того був величезний, бо в ті часи саме через них проходила більшість товарів, що прямували зі Сходу на Захід, насамперед така дорога, рідкісна і потрібна річ, як прянощі.

А тут ще й ринув із християнських країн цілий потік паломників у нещодавно відвойований Єрусалим — у кожного з собою чималі гроші на дорогу, це ж тільки встигай грабувати… А без грошей взагалі не дійдеш, не вистачить ані на скромну їжу, ані на корабель, щоб перепливти море, ані на дорожні побори купи місцевих дрібних шейхів та баронів.

 

ЛИЦАРІ ДОРОГИ ДО ХРАМУ

 

 

Незабаром після завоювання Єрусалиму під час Першого хрестового походу французький лицар Гуго де Пейн звернувся до єрусалимського короля Балдуїна II з пропозицією створити спеціальний військово-духовний орден саме для того, щоб захищати паломників, які прагнуть відвідати відвойовані святині.

Офіційна його назва була «Орден бідних лицарів Христа», був і варіант «Бідні лицарі храму Соломона» — зверніть увагу на слово «бідні», далі це буде дуже смішно!

Їхню штаб-квартиру король Балдуїн II дозволив розмістити прямо на Храмовій горі, в мечеті Аль-Акса, третій за важливістю серед святинь ісламу. Незабаром і сам орден почали називати Орденом Храму, а його лицарів — храмовниками, латиною — тамплієрами.

На печатці ордена був зображений один із його символів — два лицарі, що їдуть верхи на одному коні. Бідні, мовляв, — другого купили б із задоволенням, та нема на що…

 

Спосіб життя бідняка приписувався храмовнику і статутом ордена, вигаданим самим святим Бернаром Клервоським, — найскромніше харчування, м’ясо не частіше трьох разів на тиждень, вина взагалі не пити, не розважатися полюванням, сторонніх книг не читати, про жінок забути, як про кошмарний сон, зброю нічим не прикрашати, і далі в тому ж дусі

 

Загалом, хто виконуватиме пункти цього статуту, той справді буде бідний. У всіх сенсах.

 

У БОЯХ І ПОХОДАХ

 

Саме позайматися охороною паломників у лицарів Храму особливого часу не було — військова ситуація загострилася, доводилося боротися. Злидні, які вони декларували, не заважали оснастити серйозні сили — їм чимало жертвували в усьому християнському світі.

Король Арагона, Наварри та Кастилії Алонсо I, вмираючи, взагалі заповідав їм усі свої володіння, але його спадкоємець Раміро дель Монхе віддати все королівство відмовився, проте відкупився дуже великими грошима, щоб зам’яти можливий скандал, — на тому й порішили.

Билися вони з перемінним успіхом, здобули разом з іншими християнськими військами низку перемог, але у вирішальній битві при Хаттіні зазнали від султана Аль-Малік ан-Насіра (у Європі його більше знають, як Саладіна) жахливу поразку.

Саладін взагалі був супротивником досить милосердним і куртуазним, у християнських авторів, що описують ці часи, він виглядає істотно позитивнішим персонажем, ніж більшість християнських владик, але з полоненими тамплієрами він церемонитися не став і наказав стратити їх усіх до одного.

 

 

Схоже, що через їхні люті обітниці він вважав їх християнським різновидом ассасинів, а він і з мусульманськими ассасинами не церемонився. Не стратили лише магістра ордена Жерара де Рідфора — він наказав усім тамплієрам, які оборонялися в окремих замках, здатися, після чого Саладін його відпустив. Чому і за що — історики поки що сперечаються…

Після Хаттіна тамплієри ще близько століття воюють у Палестині, але чимала їхня частина перебирається до Європи. Довгий час вони базуються у фортеці Акко, яку вони відбили — ні, не в мусульман, а в своїх же побратимів, лицарів-госпітальєрів.

Проте в 1291 році мусульмани захоплюють і Акко, тамплієри, що обороняли фортецю, гинуть практично поголовно, і діяльність ордена остаточно переміщається на Кіпр і в Європу, де вони вже зайняли міцне місце, яке зовсім не вимагає військової доблесті.

 

 

БАНКІРИ ЄВРОПИ

 

Вони стали найбільшими банкірами тогочасної Європи. Отримані ними як пожертвування і награбовані в битвах багатства вони позичали під відсоток — до речі, значно менший, ніж інші позикодавці того часу, ломбардці та євреї.

В борг у тамплієрів брали багато християнських монархів і навіть деякі мусульманські владики — до чого тут віра, якщо пахне гарним заробітком…

Командорства і пресепторії ордену, розкидані по всьому тодішньому світу (навряд чи їх були десятки тисяч, як пишуть деякі, але сотні — точно, а може, й тисячі), перетворилися на розгалужену і цілком зручну банківську мережу, що приносила істотно більший дохід, ніж війни.

 

ТАМПЛІЄР ІЗ «АЙВЕНГО»

 

Не можу сказати, що нова роль тамплієрів принесла їм так багато поваги й любові.

Їхнє багатство і привілеї, даровані ним папськими буллами, на зразок вільного перетину будь-яких кордонів, повного звільнення від будь-яких податків (чи не виникло у вас самих бажання записатися в тамплієри після цих слів?) і підкорення лише особисто папі та більше нікому викликали у всіх заздрість.

Як виглядав середньостатистичний тамплієр в очах суспільства, можна зрозуміти, згадавши найвідомішого в літературі тамплієра, про якого ми читали всі, — це сер Бріан де Буагільбер з «Айвенго».

Пам’ятаєте, який красень постає перед нами зі сторінок роману? Самовдоволений, похмурий, жорстокий і хвалькуватий сноб, що пишається своїм військовим мистецтвом, але вибитий із сідла молодим Айвенго тричі з трьох.

Відвертий грабіжник і бандит, який вступив у змову з таким же бандитом Фрон де Бефом для захоплення заручників та здирництва жахливого викупу.

Порушник священних обітниць, заради задоволення своїх пристрастей викрав навіть не просто жінку, до якої він і торкатися не мав права, але ще й єврейку, не дозволену йому ні в якому разі.

Сексуально стурбований суб’єкт, який благає Ревекку зрозуміло про що, спокушаючи зовсім нецікавим їй становищем наложниці великого феодала, а після її відмови посилає її на страшну смерть у вогні багаття.

Як зараз кажуть, краса яка гидота! Ось вам і думка середньовічної Європи щодо тамплієрів — сер Вальтер, як завжди, тонко відчував нюанси…

 

ЗАХИСТ У ДОРОЗІ

 

За такої гарячої любові оточуючих тамплієрам таки доводилося думати про свої прямі обов’язки — захист паломників та й мандрівників взагалі.

Просто щоб уникнути неприємних питань про те, кому потрібна організація, яка не виконує обов’язків, для яких її, власне, й створили.

Смажитись живцем у незручних обладунках на пустельних стежках у складі озброєних конвоїв, які охороняють бідних паломників, у них давно не було жодного бажання — їхні кошти дозволяли їм проводити час набагато приємнішим чином.

Якось допомогти мандрівникам могла велетенська мережа їхніх пресепторій — скажімо, надавати притулок, що робили ченці всіх орденів на Святій Землі. Але ж грабували мандрівників зазвичай не під час ночівлі, а в дорозі.

Та й просто, без пограбувань, тягти з собою важкі золоті чи срібні гроші протягом довгого шляху — таке собі задоволення. Невже не можна щось вигадати?

 

ЛІТАЮЧІ ГРОШІ В КИТАЇ

 

Зі схожою проблемою вже зіткнулися китайці за часів династії Тан, десь у VIII–IX столітті — до сить нещодавно по відношенню до тих часів.

За гроші вони мали зв’язки мідних монет, приблизно по три кіло штука — возити клопітно, та й відібрати можуть.

І тодішні чаєторговці вигадали досить просту систему: вони здавали гроші у спеціальні подвір’я, дацзяни, які були всюди, і отримували фейцянь, літаючі гроші — друковану розписку, за якою могли отримати гроші в іншому дацзяні.

Практично це були паперові гроші, але обмеженої дії — на них можна було продати та купити лише мідні монети у дацзянах. Чи не підійде таке рішення?

Це краще, ніж те, що є, але паперові гроші грабіжники також можуть відібрати — яка різниця… Що ж робити?

 

УВАГА — ПРАВИЛЬНА ВІДПОВІДЬ!

 

Тамплієри вигадали іменний чек! Будь-хто міг з’явитися в ближню до нього пресепторію, здати гроші та отримати спеціальний документ на шкірі з шифрованим текстом, який не дозволяв необізнаним у тамплієрських таємницях цей документ підробити.

Їдь собі без нічого якнайдалі — там теж є тамплієрська пресепторія, віддаси їм цей чек і отримаєш свої гроші. Везеш не купу срібла, а маленький шматочок шкіри. Набагато зручніше!

 

УВАГА — ДОДАТКОВЕ ПИТАННЯ!

 

А що заважає розбійникам відібрати не гроші, а цей шматочок шкіри і потім отримати гроші?

 

КІНЕЦЬ ДОРОГИ

 

Бути банкіром могутніх людей не лише вигідно, а й небезпечно. Якщо вони розплачуються вчасно, то все гаразд, а якщо раптом не захочуть?

Зазвичай банкіру в таких випадках приходить на допомогу держава — у нього знаходяться засоби пояснити боржнику, що так робити недобре. А якщо сама держава, точніше, владика держави, і є цей боржник?

Він сам банкіру що завгодно пояснить, і не посперечаєшся. Щоправда, тамплієрами опікується папа римський, з яким зазвичай не варто сваритися.

А якщо папа сам боїться короля, чи король йому не дуже потрібний, чи папа не дуже потрібний королю? І саме так склалося, що французькому королю Філіпу Красивому дуже не хотілося платити ті гроші, які він заборгував ордену.

Більше того, ці гроші все одно б його проблем не вирішили, але орден мав ще багато грошей — їх, мабуть, вистачило б. Із залишенням Палестини папі тамплієри також були потрібні не так сильно, як раніше.

Король натиснув, папа погодився провести розслідування, а як королівська поліція проводить розслідування? Насамперед усіх хапає і садить, а потім просить самим зізнатися, а якщо прохання не виконується — його повторює пан королівський кат.

 

РОЗРАВА З ТАМПЛІЄРАМИ

 

Рано вранці в п’ятницю 13 жовтня 1307 року королівські чиновники та інквізитори роздрукували таємні накази і, підкоряючись їм, заарештували всіх тамплієрів до одного.

Незабаром усі вони зізналися — і що обпльовували розп’яття, і що поклонялися ідолові Бафомету, і що особисто цілували Сатану, який відвідував їхні збори, не скажу куди…

Вимагали б зізнатися, що вони всі парагвайські та естонські шпигуни — зізналися б також, куди тут подінешся. На щастя, до цього додумалися трохи пізніше, проте й зроблених зізнань вистачало на будь-який вирок.

 

 

Великий магістр Ордену Жак де Моле і пріор Нормандії спробували зректися зізнань, вирваних тортурами, — їх за це негайно спалили як злісних єретиків, які зреклися вже зробленого зізнання.

Спалили і багатьох інших тамплієрів, решту згноїли в монастирських в’язницях.

Так, щоправда, було лише у Франції — в інших країнах суди їх виправдовували, бо не катували, а без тортур ніхто в таких безглуздих жахах не зізнавався.

Але орден тамплієрів папа скасував — його про всяк випадок уже переселили до підвладного Філіпові Авіньйона, і шанси на те, що він передумає, впали до нуля.

Майно ордену передали колегам-госпітальєрам, але більшу його частину вже захопив Філіп і навіть не подумав віддавати — зарахував до компенсації судових витрат та й своїх боргів платити не став.

Для нього це стало вигідним бізнесом, для ордену — сумним кінцем.

 

УВАГА — ВІДПОВІДЬ НА ДОДАТКОВЕ ПИТАННЯ!

 

На чеку тамплієрів одержувач ставив відбиток свого пальця і ​​це гарантувало, що гроші віддадуть тільки йому. У Китаї вже ставили відбиток пальця на деяких документах, та як містичний знак єднання людини з документом — папілярні лінії ніхто не звіряв. Тож тамплієри вигадали не лише чеки, а й дактилоскопію. Здібні хлопці були, однак!

 

ДО ЧОГО ПРИШЛИ

 

Якщо проблему не вирішують існуючі напрацювання — спробуй поєднати два з них, як тамплієри поєднали китайські ідеї «летючих грошей» і відбиток пальця на документі.

Багато сходить з рук, але руйнація банківської системи — нікому і ніколи! Кажуть, що Жак де Моле прямо з багаття прокляв короля та папу.

Так це чи ні, ні той ні інший від дня страти півроку не прожили.

А Францію після такого ще кілька десятиліть так трясло, що весь початок Столітньої війни вона геть програвала Англії, в якій і народу жило вчетверо менше.

Якщо організація здобула великі привілеї — нехай стережеться!

Спочатку їй позаздрять, потім зненавидять, а потім виберуть момент, присіпаються до дрібниць і розгромлять.

І ще одна деталь — бережіть репутацію!

Якщо про вас думатимуть приблизно так, як про тамплієрів за Річарда Левине Серце, ви пропали.

Рано чи пізно, і навіть не зрозумієте, за що та як. Не встигнете.

 

---

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media