ДО ДНЯ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОКОСТУ: уривки зі щоденника єврейської дівчинки Анни Франк

Анна Франк / annefrank.org

27 січня в усьому світі відзначають День пам’яті жертв Голокосту. Саме в цей день у 1945 році були звільнені в’язні найбільшого нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау в Освенцимі. Аннеліз Марія (Анна) Франк — єврейська дівчинка, уродженка Німеччини, яка після приходу Гітлера до влади переховувалася з родиною від нацистського терору в Нідерландах. У травні 1940 року Німеччина окупувала Нідерланди, й окупаційний уряд почав переслідувати євреїв. З 1942 по 1944 рік Анна вела щоденник, ховаючись від нацистів у прихистку на другому поверсі будинку, але 1944 року всю родину за доносом відправили до концтабору Освенцим, а звідти Анну та її сестру Марго перевели до концтабору Берген-Бельзен, де Анна померла від тифу 1945 року.

ам щоденник Анна отримала у подарунок від свого батька Отто на 13-й день народження, 12 червня 1942 року, і того ж дня зробила там свій перший запис. Анна вела щоденник у листах, які було адресовано вигаданій подрузі Кітті. У них вона розповідала все, що відбувалося з нею та іншими мешканцями сховища. Навесні 1944 року вона почула по нідерландському радіо «Ораньє» (редакція цього радіо евакуювалася до Англії, звідки віщала аж до кінця війни) виступ міністра освіти Нідерландів Херріта Болкештейна.

У своїй промові міністр закликав громадян зберігати будь-які документи, які стануть доказом страждань народу в роки німецької окупації. Одним із важливих документів було названо щоденники. Під враженням від виступу Анна вирішила на основі щоденника написати роман. Вона відразу починає переписувати і редагувати свій щоденник, паралельно продовжуючи доповнювати первинний варіант новими записами. Останній запис у щоденнику датований 1 серпня 1944 року, а за три дні гестапо заарештувало всіх, хто ховався у прихистку.

ПУБЛІКУЄМО УРИВКИ ЗІ ЩОДЕННИКА АННИ ФРАНК

Здається, що вести щоденник — зовсім не моє заняття. Адже досі мені це й на думку не спадало, а головне, кому в майбутньому, у тому числі мені самій, буде цікава біографія тринадцятирічної школярки? Хай там як, я люблю писати, а головне — стає легше, коли викласти на папері свої прикрощі та проблеми

У травні 1940 року почалися важкі часи: напад Німеччини, капітуляція, окупація і дедалі більше нещасть і принижень для євреїв. Закони, що обмежували наші права, ухвалювали один за одним. Євреї були зобов’язані носити жовту зірку, здати свої велосипеди, не мали права їздити на трамваях і в автомобілях, навіть власних. Євреї могли відвідувати крамниці лише з третьої до п’ятої і користуватися послугами виключно єврейських перукарів. Євреї не мали права з’являтися на вулиці з восьмої вечора до шостої ранку.

Їм заборонялося ходити в театри, кіно та інші подібні установи, а також — в басейн, спортивні зали, на веслування, і взагалі займатися будь-яким видом спорту в громадських місцях. З восьмої вечора євреї не могли сидіти у власному саду або в саду у знайомих. Не можна було ходити в гості до християн. Навчатись дозволялося тільки в єврейських школах. Так ми й жили в очікуванні нових заборон. Джекі казала: «Боюся братися за що-небудь, а раптом і це не можна?»

Німці дзвонять у кожні двері і питають, чи не живуть у будинку євреї… Ввечері, коли темно, я бачу колони людей з дітьми, що плачуть. Вони йдуть і йдуть, зазнаючи ударів і стусанів, які майже збивають їх з ніг. Нікого не залишилося — старі, немовлята, вагітні жінки, хворі — всі рушили у цей смертельний похід

При кожному близькому ударі дверей, що зачинялися з гучним стуком, всі здригалися. Ці удари символічно говорили про те, що зачинилися двері чийогось життя

Як хвору і непотрібну худобу, людей женуть до місця забою. Не буду продовжувати, думки про це викликають лише кошмари

Хто поклав на нас цей тягар? Хто зробив нас, євреїв, особливим народом? Хто змусив нас страждати? Бог, але він же й возвеличить нас. Якщо після стількох мук євреї не зникли, то з ізгоїв вони мусять стати героями. Хто знає, може, наша віра й є істинною вірою, що направляє людей на праведний шлях, і за це ми страждаємо. Ми ніколи не станемо тільки голландцями, тільки англійцями або представниками ще якогось народу, ми завжди залишимося ще й євреями — так треба, і ми самі цього хочемо. Будьмо сильними! Не відступимо зі свого шляху, і вихід знайдеться. Бог ніколи не залишить нас. Уже скільки століть євреї страждають, і ці страждання загартували їх. Слабкі впадуть, але сильні залишаться і ніколи не здадуться!

Анна запитала: «Чому вони хочуть зробити з нас звірів?» На що хтось відповів: «Тому що вони самі — дикі звірі»

Мені здається, що я птаха, в якої вирвали крила та яка у темряві б’ється об прути своєї клітки. Все кричить у мені: я хочу повітря, світла та сміху! Але я не відповідаю цьому голосу й лягаю на канапу, щоби трохи поспати, втекти від тиші й постійного страху — ах, адже ми живі люди

Я ще живу, а це, як каже тато, — найголовніше

Схоже, що весь світ перевернувся догори дригом. Порядних людей відправляють до концентраційних таборів, в’язниць, засуджують до одиночного ув’язнення, в той час як покидьки суспільства приходять до влади і командують старими й молодими, бідними та багатими. Постійні арешти: одного ловлять на чорній торгівлі, іншого — на допомозі євреям. Ніхто, крім тих, хто на службі у фашистів, не знає, що буде завтра

Після кожної війни завжди кажуть: це ніколи більше не повториться, війна — таке жахіття, за будь-яку ціну потрібно уникнути її повторення. І ось люди знову воюють один з одним, і ніколи не буває інакше. Поки люди живуть і дихають, вони повинні постійно сваритися, і щойно настає мир, вони знову шукають сварки

Я могла б годинами розповідати, скільки горя принесла війна, та від цього мені стає ще сумніше

Середа, 29 березня 1944 р.

Люба Кітті,

Вчора у своєму виступі на голландському радіо міністр Болкенштейн сказав, що військові спогади, щоденники та листи згодом набудуть великої цінності. Після цього всі, звичайно, заговорили про мій щоденник.

Адже як цікаво буде опублікувати роман про життя у Прихистку. Вже за однією назвою люди подумають, що це захоплюючий детектив. А якщо серйозно: що, як років через десять після війни розповісти, як ми, євреї, тут жили, їли, розмовляли?

Хоча я тобі й багато розповідаю, це лише невелика частина нашого життя. Приміром, ти не знаєш, що наші дами страшенно бояться бомбардувань, і що в неділю 350 англійських літаків скинули півмільйона кілограмів вибухівки на Аймюден, будинки тоді тремтіли, немов трава на вітрі.

І що всюди лютує епідемія. Щоб розповісти все, довелося б писати цілий день безперервно. Люди стоять у чергах за овочами та іншими товарами, лікарі не можуть відвідувати хворих, бо їхню машину одразу вкрадуть. Пограбувань так багато, що мимоволі запитуєш себе — що ж сталося з голландцями. Діти від восьми до одинадцяти років розбивають вікна в будинках і тягнуть все, що потрапляє під руку. Ніхто не наважується вийти з квартири навіть на п’ять хвилин, бо за цей час можна втратити все.

Щодня в газеті публікують оголошення з проханням повернути за винагороду вкрадені друкарські машинки, перські килими, електричні годинники, тканини. Міські куранти розбирають на частини, те ж саме — з телефонами-автоматами в будках.

Та звідки взятися гарному настрою в народі, якщо всі голодують, тижневого пайка ледь вистачає на два дні, й лише у кавовому сурогаті немає нестачі. Висадка союзників все відкладається.

А тим часом чоловіків вивозять до Німеччини, діти недоїдають і хворіють, одяг та взуття у всіх зносилися. Нова підошва коштує на чорному ринку сім з половиною гульденів, а шевці або взагалі відмовляються приймати взуття, або обіцяють полагодити його тільки через чотири місяці, і за цей час туфлі часто зникають.

Одне добре: голод і дискримінація посилюють опір проти окупантів. Служба з розподілу продовольства, поліція, чиновники розділилися на дві групи. Одні роблять все можливе, щоб допомогти співвітчизникам, інші видають своїх співгромадян, через що ті потрапляють до в’язниць. На щастя, таких серед голландців зовсім небагато.

Анна

А нам, нам живеться добре, так, краще, ніж мільйонам інших. Ми поки що в безпеці та спокої і «проїдаємо наші гроші». Ми такі егоїстичні, що говоримо про «після війни», радіємо новому одягу та взуттю, а насправді треба було б економити кожен цент, щоби після війни допомогти тим, іншим людям і врятувати те, що іще можна врятувати

Я не багата на гроші чи інші цінності, не вродлива, не розумна й не талановита, але я буду щасливою! У мене хороша вдача, я люблю людей, довіряю їм і хочу, щоб вони також були щасливими!

Хто буде читати колись ці листи, крім мене самої?