ОДЕСССІАДА: оповідання «ДЯДЯ СЕНЯ»
Арт-оформлення: huxley.media
Завершився Міжнародний літературний конкурс оповідань «Одесссіада», організований Huxley.media спільно зі Всесвітнім клубом одеситів. На конкурс надійшло 102 оповідання від авторів із різних міст України та інших країн. Особливо цінним стало те, що конкурс, проведений у складний для України час, об’єднав понад сотню авторів, відкрив Одесі нові літературні імена та продовжив її давню традицію живого художнього слова.
Сьогодні ми закінчуємо публікацію творів лауреатів конкурсу. Представляємо оповідання володарки третьої премії — Лізи Азвалінської (Філадельфія, США) — «Дядя Сеня». Від щирого серця вітаємо авторку з нагородою та запрошуємо читачів познайомитися з твором.
Д
ядя Сеня на схилі років розкішно влаштувався. Усе життя він вигадував способи заробити, й іноді в нього виходило не тільки зводити кінці з кінцями, а й вдавати, ніби він жив із розмахом. Та щоб якесь діло одночасно приносило гроші й тішило душу — такого ще не бувало. Або одне, або інше. І лише тепер, коли діти виросли, дружина померла, а сам він став майже старим, виявилося, що гроші можна заробляти під оплески, з аншлагом, і навіть необов’язково для цього бути артистом.
Жити дядя Сеня звик без зайвого клопоту, переходячи від сніданку до обіду, і розбиратися з проблемами у міру їх надходження. Та й давно вже, крім них, нічого іншого не надходило. З його везінням опинитися в потрібному місці в потрібний час було подібним до влучання блискавки. Але саме завдяки щасливому збігу обставин дядя Сеня став гідом. Однак не звичайним гідом. Він водив Одесою туристів, та це були не просто туристи.
Якби дядя Сеня хоч трохи розбирався у вищих матеріях, він би знав, що випадковостей не буває. Те, що того дня він опинився в порту, було лише верхівкою айсберга. Скільки підводних течій мало перетнутися й скільки невидимих ниточок — зв’язатися в один вузлик, він ніколи б не здогадався.
Усе почалося з Міші Каца.
Міша Кац колись мешкав у комунальній квартирі на Пушкінській, в Америці оселився в Брукліні, перші десять років регулярно змінював роботи й прогорав у бізнесах, нещодавно відкрив симпатичну забігайлівку, яка подавала надії, і ще не встиг посваритися з партнером. З цього випливало, що він нарешті досяг успіху. За цей же час його дружина Софа опанувала всі тонкощі манікюру, почала працювати в непримітному салоні, але пригледіла якийсь престижний, задумала переманити за собою клієнтів і з нетерпінням чекала на новий кар’єрний злет. Вона також була на підйомі. У світлі нових перспектив обоє вирішили, що непогано було б перепочити, і взагалі, вже час побачити світ. Тут їм на очі потрапила брошура. Круїз вирушав з Італії, потім — Греція, Туреччина та Румунія із одноденною зупинкою в Одесі.
«Ах, Одесса! Жемчужина у моря», — в один голос проспівали обоє (адже колишніх одеситів не буває) і поставили крапку. А тут і курс долара так підскочив, ніби на небесах захотіли, щоб, приїхавши до Одеси, Міша відчував себе меценатом і міг розсипати мільйон червоних троянд у кожному місці, де з’являвся.
А дядя Сеня того ранку чомусь поголився, напередодні вичистив старі «Жигулі» і якраз опинився в порту у ту годину, коли з трапа круїзного лайнера вервечкою сходили туристи. З усього було видно, що це іноземці. Тут дядю Сеню щось змусило придивитися. Якщо рибалка бачить рибалку здалеку, то чи може одесит не впізнати одесита? Для впевненості дядя Сеня наблизився, і нарешті до нього долетіло:
— Міша, потрібно терміново знайти таксі…
— Навіщо ж таксі, якщо є дядя Сеня?
Звідси й понеслося…
Зупинка в Одесі для когось була просто екскурсією, але подружжя Міша та Софа Кац того дня поверталися додому. Дядя Сеня згадав минуле й забув про тиск — до нього несподівано завітали гості. Приймати їх було нелегко. До повернення на судно потрібно було встигнути вшанувати могили, прогулятися по Дерибасівській, постояти біля школи, біля будинку на Пушкінській і відшукати на Великому Фонтані ту саму дачу…
Софа дивилася на хвилі, ніби вони її впізнавали. Міша біля школи вологим поглядом ковзав по фасаду, немов побачив табличку: «Тут навчався трієчник Міша Кац, який згодом став великою людиною».
Зголоднівши, зайшли до ресторану. Випили за зустріч і за знайомство. Вперше за багато років дядя Сеня опинився в центрі уваги. На нього дивилися, ніби він уособлював усю Одесу. Його зворушено слухали й зітхали. До кінця трапези майже побраталися. На прощання обійнялися. Дядя Сеня залишив свій телефон і пообіцяв доглядати могилу. Коли з ним розрахувалися, дядя Сеня ледь не присвиснув. Виходило більше, ніж три його пенсії. Повернувшись додому, він намагався зрозуміти, що це було. З одного боку, він працював, а з іншого — відпочивав душею.
За пару тижнів пролунав дзвінок. Дядя Сеня спершу не зрозумів, потім здивувався, а потім засяяв. Він знову вирушав до порту, щоб зустріти нових туристів. І знову все повторилося: кладовище, море, вулиці, ресторан. Змінився лише маршрут. Замість Великого Фонтану відвідали Аркадію, а потім блукали Молдаванкою. На Молдаванці в якомусь дворі дядя Сеня згадав історію:
«Ось тут колись жили сусідки Хая та Рая.
Хая щодуху кричала у вікно:
— Раєчко, ви здорові? А то вдосвіта від вас виходив-таки лікар.
— Ой, не треба так хвилюватися. Коли від вас виходить військовий, я ж не кричу на всю Молдаванку, що почалася війна».
Це пройшло на ура, хоча, правду кажучи, дядя Сеня не знав, як там було насправді. Але все так вдало склалося, що він сам прийшов у захват і вирішив включити цю страву до меню. На свій подив, він виявив у собі щось від актора й щось від бізнесмена. Тепер дядя Сеня знав, що це не хобі, а бізнес. Увечері він пройшовся по кімнаті й ненадовго занурився в роздуми. Для зберігання капіталу йому здалася доречною стара шкарпетка.
Туристи залишилися задоволені. А дядя Сеня був щасливий. Принаймні, майже.
Коли він замислювався над тим, що йому привалило, звідкись нахлинули почуття, не залишаючи місця для думок. Він був вдячний життю, вдячний випадку, адже здавалося, ніби звідкись зверху його помітили й наостанок дозволили ще щось надолужити.
«Краще пізніше, ніж ніколи», — так колись казала дружина. Дядя Сеня згадав ці слова й мрійливо усміхнувся.
Для повного щастя йому не вистачало зовсім небагато. Лише трохи жіночої ласки. Раніше він відганяв від себе ці думки, але тепер у нього відкрилося друге дихання.
До гарного життя дядя Сеня звикав поступово. З обережності він ні з ким не ділився і нікому, крім Додіка, нічого не розповідав. Додік — багаторічний сусід і перевірена людина — був кошлатим, непривітним і зазвичай мовчав. Випивав він зрідка й виключно для сміливості. Але, набравшись сміливості, ставав красномовним, згадував Сократа і сипав цитатами Цезаря та царя Соломона. Дядя Сеня слухав одним вухом і, трохи сп’янівши, підсумовував:
«Додік, одружуйся. Що тобі до царя Соломона».
І думками линув до Марусі.
Маруся жила у сусідньому дворі, фарбувала губи яскравою помадою й погойдувала стегнами, наче хвилі моря, коли воно ліниво виблискує на сонці. У Марусі була своя філософія. Вона вважала, що чоловік без грошей — це подруга. Від такої постановки питання дядя Сеня лякався, але подумки перераховував свої долари й ставав сміливішим.
Дзвінки його вже не дивували, він їх чекав. Він з’ясував усе про круїзи та, як актор до виступу, готувався до кожної зустрічі. А влітку, у розпал сезону, дотримуючись логіки бізнесмена, він поліпшив свій сервіс одразу за трьома напрямами.
По-перше, за невелику платню вдалося найняти музикантів. Тепер туристів на пристані зустрічав духовий оркестр. Іноземці здивовано переглядалися — вони такого не бачили, з оркестром їх ніде не зустрічали. А у тих, кого вишукував дядя Сеня, від хвилювання лоскотало в горлі й починали блищати очі.
По-друге, було помічено, що на відвідування кладовища витрачається багато дорогоцінного часу, особливо коли доводилося довго шукати могилу. Але дядя Сеня домовився в конторі, і тепер завдяки їхнім знанням справи пошуки значно спрощувалися.
А з обідньою перервою дядя Сеня особливо постарався. У стратегічно важливих точках він примітив кілька ресторанів і заздалегідь вивчив меню. Відбір проходили лише ті заклади, де пропонували «шедеври одеської кухні», включаючи коронну страву — смажених бичків.
Призвичаївшись до нової ролі, він причепурився, щоранку голився й почав частіше навідуватися до перукарні. Після візиту до перукарні дядя Сеня подобався сам собі. Лисина мужньо блищала, а залишки волосся, що її обрамляли, нагадували доглянутий палісадник.
Побачивши Марусю, він більше не ніяковів. Підморгнувши їй лукаво при нагоді, він про себе промовляв: «Ще трішки, моя радість. Ще трішки почекай».
Сезон закінчився на мажорній ноті. Зима пролетіла, як перепочинок, але дяді Сені вона здавалася розбігом перед стрибком. Навесні круїзи відновилися. Дядя Сеня був у формі, він підготувався до напливу туристів.
Але, на його подив, усе пішло не так, як він очікував. Здавалося, без жодної причини розмаху не спостерігалося, ніби у крані щось висохло, і замість райдужних струменів монотонно падали краплі. Туристів стало помітно менше. Складалося дивне враження, що всі, хто міг і хотів, уже побували в Одесі. Та змінилася не лише кількість, а й якість. Начебто всі вже знали про духовий оркестр і ресторани й сприймали це спокійно, без здивування й захоплення. Зникла якась магія. Дядя Сеня дивився на їхні обличчя, і йому ввижався Міша Кац, готовий розцілуватися з Пушкіним на Приморському бульварі й обійматися з Оперним театром. Йому бракувало того відчуття, наче це був смак якоїсь страви, що колись запам’ятався в дитинстві, і жодні рецепти не могли його відтворити.
Навіть на піку сезону маятник не розгойдувався. Дядя Сеня намагався підбадьорити себе, але зрештою засумував. Бізнес знову перетворився на хобі. У ресторанах для нього вже не старалися. Духовий оркестр довелося скасувати. А до осені все припинилося. І коли вже не було на що чекати, несподівано надійшло замовлення. Дядя Сеня пожвавішав, він подумав, що це знак.
З трапа сходили молодята Боря та Зоя. Вони познайомилися. Дядя Сеня відпустив якийсь жарт, чекаючи на реакцію, — так він намагався знайти правильну ноту. Проте замість реакції пролунало:
— Нам треба на кладовище. Бела Львівна сказала…
— А потім?
— Потім? Ну, не знаємо… однаково.
Молодята були вже не надто юними. Очі в обох карі, погляд у неї — хижий, у нього — байдужий. Він був програмістом, вона — незрозуміло ким. Вона народилася в Бобруйську, його вивезли з Одеси ще дитиною. Щось звело їх разом, але якісь дрібниці наводили на думку, що Купідон пошкодував на них своїх стріл.
— Бела Львівна хотіла, щоб квіти…
З того, скільки разів пролунало «Бела Львівна сказала» і «Бела Львівна хотіла», було зрозуміло, що вона тут була примадонною.
Нарешті дядя Сеня склав два плюс два, і вийшла така картина…
Бела Львівна, Борина матуся, була б рада сама приїхати, але, відпрацювавши за Купідона, вона тепер відпочивала і замість себе відправила молодят. Це ж їхній медовий місяць, а там заразом відвідають тітку Голду. Нехай вона теж порадіє, як вдалося влаштувати їхнього освіченого шлимазла. Ну не так, як хотілося… зате в хороші руки. Так, вона не Венера, але й Боренька теж не Аполлон.
А коли з меню в ресторані обоє вибрали салат «Цезар», мінеральну воду та яблучний сік, дядя Сеня подумав: «А що б сказала Бела Львівна?» І почув сувору правду, що можна сподіватися, але навіщо ж себе обманювати. Бела Львівна знала, що говорить.
Він провів їх Дерибасівською.
— Так, гарно…
— Гарно? І все?
І тут біля вітрини якогось магазину дядя Сеня все зрозумів. Те, що він вважав щастям, виявилося всього лише модою. А мода минає, її не можна втримати. А як дядя Сеня? А що дядя Сеня?
Після полудня погода зіпсувалася. Стало похмуро. Пахло осінню й тугою.
У Міському саду Зоя пішла прогулятися, а вони вдвох примостилися на лавці. Обидва мовчали. Програміст поринув у свої алгоритми, дядя Сеня хотів розрядити обстановку, але не знав, про що говорити.
Він провів рукою по лавці, намагаючись пригадати якийсь жарт, і несподівано для себе запитав:
— А чи знаєте ви, молодий чоловіче, що таке дефіцит?
Відповіді він не дочекався, але зупинитися вже не міг.
— Дефіцит, молодий чоловіче, це не чорна ікра і не заморські делікатеси. Це місце на єврейському кладовищі, де вже стільки народу, що там майже не залишилося вільного куточка.
Але я розповім вам історію з гарною кінцівкою.
Колись на одній із цих лавок полюбляла сидіти баба Маня. Тут, у Міському саду, вона дізнавалася останні новини про те, що відбувається у світі. Це була гідна жінка, її поважали. Не тому, що в неї було таке чудове життя, а тому, що вона вміла жити. А скільки до неї залицялося! Але з чоловіків вона любила лише молодшого сина, свого «мізинчика». Так вона його називала.
І, немов набравши обертів, дядя Сеня заговорив про те, що у баби Мані було ще три доньки. Дві доньки поїхали: одна — до Америки, інша — до Австралії, а третя, середня, померла. І що баба Маня завжди вміла себе забезпечити, у неї було все, що потрібно для життя. А для «після життя» — місце на кладовищі поруч із чоловіком і донькою. Їй уже було за вісімдесят.
І тут несподівано помер син. Виявилося, апендицит, вчасно не схаменулися. І бабі Мані довелося поступитися своїм місцем, щоб він там… ближче до своїх. Заради улюбленого сина вона нічого не могла пошкодувати. А через місяць сама померла. І постало питання, де її ховати. Гарне питання!
І тут усе співпало. До справи долучився онук, який на той момент був впливовим бізнесменом. Він дав якийсь неймовірний хабар, і бабу Маню поховали там, де вона хотіла. Недалеко від чоловіка та всіх інших. Начебто їй наостанок захотіли зробити подарунок. Ось така історія.
Дядя Сеня зітхнув і чомусь додав:
— Тільки баба Маня про це вже не дізналася. А бізнес онук втратив, йому почали погрожувати… Виходить, жбурнути грошима він встиг лише на кладовищі.
Сказавши це, дядя Сеня замовк. Він марно намагався зрозуміти, чому в цьому світі все так заплутано, і щораз більше дивувався, як безглуздо влаштоване життя. Спочатку дають, а потім забирають. Знаходять там, де не шукають. Втрачають те, що найбільше цінують.
— І що? — несподівано озвався Боря. — Де тут мораль?
Дядя Сеня не поспішав із відповіддю.
— А яка в життя мораль? Одна суцільна іронія.
Дужче за все йому хотілося якнайшвидше розпрощатися з ними. Розпрощатися й більше не згадувати.
Опадаючи з дерев, листя кружляло в повітрі, чулися шерехи, наче в якійсь невидимій книзі перегортали сторінки.
Дядя Сеня подумав, що завтра можна не голитися, і не відчув жалю. Його душу переповнювала невимовна порожнеча. Але чомусь здавалося, що варто йому відвезти їх до порту, як все мине.
І яка різниця, хто це сказав — цар Соломон чи Додік.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
