ОДЕСССІАДА: оповідання «Я — ВІДЕНСЬКИЙ»
Арт-оформлення: huxley.media
Завершився Міжнародний літературний конкурс оповідань «Одесссіада», організований Huxley.media спільно зі Всесвітнім клубом одеситів. На конкурс надійшло 102 оповідання від авторів із різних міст України та інших країн. Особливо цінним стало те, що конкурс, проведений у складний для України час, об’єднав понад сотню авторів, відкрив Одесі нові літературні імена та продовжив її давню традицію живого художнього слова.
Сьогодні ми продовжуємо публікацію творів лауреатів конкурсу. Представляємо оповідання володарки другої премії Ганни Міхалевської (Одеса) — «Я — віденський».
Вітаємо авторку із заслуженою нагородою та запрошуємо читачів ознайомитися з твором.
#1
Море сіре, сталеве. Воно б’ється об мої ноги, ніби йому стало затісно у своєму величезному гнізді й закортіло вибратися на берег, втекти з окреслених природою меж.
Розумію тебе, друже. Мені також хочеться втекти від себе. Але куди подітися старому віденському стільцю, у якому й віденського нічого не залишилося. Так, українська дійсність: проламане сидіння, каркас замість спинки й чотири хиткі ніжки. Зате всі свої. У воєнний час це важлива поправка.
Неймовірно, такий мотлох, як я, опинився на березі пляжу в Аркадії. Досі не можу повірити… Адже я мав усі шанси стати сміттям — згоріло кафе, де я доживав свої дні в підсобці прибиральниці. Пів року пролежав, завалений іржавою арматурою, обвугленими балками й поплавленими пластиковими столами.
Взимку завали почали розбирати, і хлопець у заляпаних фарбою штанях витягнув мене на берег. Екскаватор насипав пірс у морі, навколо метушилися робітники, а я все чекав, коли мене кинуть у багаття чи щось подібне. Але хлопець поставив мене на край прибою, сів на краєчок, опустивши голову на руки й навіть не глянувши на море. Важко підвівся, довго тупцював поруч, ніби хотів щось сказати. Так і не наважився.
Вранці на мою спину лягла важка рука в робочій рукавичці. На багаття — знову приготувався я. Але чийсь голос пролунав: «Та хай стоїть. Вовчик учора до частини поїхав. Згадуйте мене, каже, раптом що…»
Я вже точно запам’ятаю Вовчика.
І ще запам’ятаю, як на берег викинуло качок — птахи загрузли в масляній плямі й повільно гинули. Намагаючись їх врятувати й відігріти, люди збирали качок у коробки. Потім завантажили в машини й відвезли. Інших птахів з пляжу — не встигли. Вночі я дивився, як ті, що залишилися, тихо й покірно відходять. Неминучість. Їм нікуди подітися, як і мені. Чотири ноги, що вросли у мерзлий пісок.
Сніг лягає на пляж і стягується кіркою. Чайки сидять на березі — червона пляма на жовтому дзьобі, ніби сигнал тривоги, — навіть їм не до полювання. Людей немає. Насипаний пірс розмивають хвилі.
Очікування й тягуча невідомість.
Це все вже колись було.
#2
Моє життя починалося серед розмов.
Чого тільки не обговорюють чоловіки, беручись за мою спинку, щоб запропонувати дамі місце або повісити сюртук. Або нахиляючись у суперечці вперед і переносячи вагу на край сидіння, ніби це найважливіший аргумент. Або граючи в покер і відкидаючись так, що мої задні ноги втискаються у мармурову підлогу, а сидіння скрипить, видаючи всю правду. Блефувати я не вмію. Але кому до цього є діло в кафе «Фанконі»? Тут можна з десяток разів перепродати один і той самий вагон цегли, і всі будуть задоволені.
Нас, віденських, у «Фанконі» багато. У залі лунає звичний скрип сотень спинок, шорхання ніг. Я тримаюся осторонь, слухаю відвідувачів, дивлюся на вулицю і чогось чекаю. Чого? Сам не знаю.
Розпал дня. Ті, хто прийшов зранку, так і продовжують сидіти, прикриваючись газетами та гучними розмовами. Скриплять дверні петлі — на порозі з’являються нові відвідувачі. Офіціанти зустрічають кожного, не виявляючи ані здивування, ані розгубленості.
Заходить жінка у супроводі кавалера. У жінки пишна зачіска з синьо-чорного волосся, біле пір’я замість коміра та виразний італійський акцент, хоча вона ще й слова не промовила.
— Примадонна! — лунає гучний шепіт за сусіднім столиком.
— І що вона заспіває на це? — на іншому кінці залу товстун махає над головою газетою, капелюх з’їхав на потилицю, вуса стирчать від обурення.
— Здався їй ваш Дрейфус. Він же Альфред, а не Альфредо, — примирливо відповідає сусід по столику, смокчучи сигару.
— Він не мій, він наш! — не вгамовується товстун. — Сьогодні єврея судять у якійсь Франції, а завтра те саме буде в Одесі!
Через столик сидить хлопчина в окулярах — він підводить водянисті очі на товстуна. Пильно дивиться. Пізня осінь, уже прохолодно, але сюртук на ньому надто легкий і всіяний латками. Хлопчина опускає голову й, відсунувши остиглий чай та останній випуск «Листка», щось поспішно записує у блокнот. Тонкі пальці в чорнильних плямах.
Примадонна усміхається кавалеру, не чуючи суперечки, причиною якої вона стала. Їй подобаються еклери й розкішне життя.
— Зерно знову впало, — заводить розмову відвідувач за столиком біля вікна.
— А вам треба, щоб воно виросло? — чоловік у добротному костюмі повертається до сусіда. — Завжди можна домовитися. Ваші умови?
Компанія за моїм столиком палко сперечається про якусь пожежу: чи то склад на Пересипі, чи то двір на Молдаванці. Офіціант приносить їм гарячий шоколад:
— Будь ласка, месьє, — він вправно розставляє чашки. — А що стосується пожежі — то це на Фонтанських дачах спалювали листя. Без втрат.
— Дякую, люб’язний, — охоче вступає в діалог відвідувач. — Можливо, ви ще знаєте, на кого зараз готують замах анархісти? Адже Саді Карно — це лише початок.
— Знаю, — ввічливо посміхається офіціант. — Але такі новини в нашому закладі не подають. Перепрошую.
Моє життя починалося серед розмов, але згодом усе змінилося.
#3
«Фанконі» стає чимось на зразок військового штабу. Тепер тут мало розмовляють, і щодалі — більше пошепки. Важко сідають у вкритій пилом після походів формі. Не озираються навколо, не дивляться у вікна. Вдивляються невидячими очима туди, де могло б бути завтра. Але завтра ні в кого з нас немає.
Крізь вітрину кафе вулиця здається сірою. Навіть коли цвітуть каштани. І яблуні скидають свої пелюстки. І сонце сліпить так, що мене відсувають подалі від вікна. Сірість сочиться з людей. Жінки йдуть, опустивши плечі й не підводячи очей. На кожному другому чоловікові військова форма — вона ніби обмежує не тільки їхні рухи, а й саму суть життя.
Дедалі частіше на боці у відвідувачів дзвенить шашка, її вже не залишають у гардеробі, як було заведено раніше. І револьвер викладають перед собою — з кобури діставати довго, а перестрілки трапляються щодня.
— Хто сьогодні у нас в гостях? — тихо запитує колишній біржовий маклер у колишнього торговця зерном.
— Денікінці, — відповідає той, піднімаючи капелюха, щоб привітатися з офіцером у британському френчі.
— Шкіряна куртка більше не згодиться, як гадаєте, тов… месьє Шац?
— Ой, не знаю. Ви ж бачите, вистава триває! — і месьє Шац вказує на француза у сіро-синій формі. У того на столику виблискують новенька гвинтівка та начищена каска.
Усі готові до війни, от тільки ніхто не знає, з ким саме. Влада в Одесі змінюється частіше, ніж офіціанти у «Фанконі». Більшовики влаштовують перестрілку за перестрілкою — нам, віденським, теж дістається. Потім білі розставляють нас на колишні місця, не помічаючи, як жалюгідно ми тепер виглядаємо. Силами УНР кафе закривають. Французи та греки знову відкривають «Фанконі». Приходить банда Котовського. Йде. Повертаються більшовики.
До того часу люди забувають, навіщо потрібні стільці. По наших спинах б’ють, доводячи правду. У наші спини стріляють, знищуючи тих, у кого інша правда. Нас ставлять ближче один до одного, щоб прошепотіти вирок. Нас виносять на міст і будують барикади. На нас спираються, коли хочуть поцілити в людей. За нами ховаються, пригинаючись від вогню у відповідь. Усе руйнується, валиться, гуркоче й вибухає. Мої дерев’яні суглоби скриплять від напруги. Дні перестають існувати. Ніч не приносить полегшення.
Навколо палають багаття. І я вже готовий послужити паливом для помаранчевих язиків… Та у сліпу пляму тиші до мене приходить дитина. Дівчинка вовтузиться під перевернутим днищем, наче в коконі, і я відчуваю живе тепло.
Підбігає молода жінка в побитому міллю манто:
— Як ти тут опинилася? Де твої батьки?
Дівчинка мовчить. «Біжіть, швидше! — волає моє дерев’яне нутро. — Тут не вміють говорити, лише стріляти»! Жінка ніби чує мене.
— Гаразд, ходімо! — вона хапає дитину, на мить вагається, а потім висмикує мене з купи мотлоху. — Хм, ще цілий! Згодиться!
Дівчинка біжить підстрибуючи, ледь встигаючи за широкими кроками моєї нової господині. Щасливо повисаю на її руці. Вперше я виявився комусь насправді потрібним!
#4
У будинку на Гоголя пахне гасом, цибулею та радянськими газетами. Спершу їх читають, потім перечитують, потім стелять на підвіконня, щоб було тепліше сидіти, або загортають у них окраєць хліба, або витирають досуха вимиті вікна, або складають із них капелюшок від сонця. У людей мало залишилося свого. Навіть особисте життя вони заповнюють суспільними новинами.
Я — виняток. Я належу лише двом господиням — Марії великій та Марії маленькій — і є їхнім недоторканним майном. Жінка, яка підібрала нас, не вигадавши, як назвати безпритульну дівчинку, дала малечі своє ім’я.
Багатоквартирний будинок на вулиці Гоголя переповнений людьми. Його мебльовані кімнати розділені й перерозподілені. Червоноармієць, який ночами читає брошури з цитатами Троцького, та збанкрутілий грек, що втратив свою пекарню, виразно мовчать по різні боки від хиткої перегородки. Гувернантка професорської доньки Лідочка чує добірну лайку з сусіднього кутка — портова повія Василина та її коханець обговорюють плани на вечір. Марія велика з Марією маленькою мешкають на половині спальні, другу половину вони ділять із годинникарем-євреєм та його родиною. Посередині віконного отвору — перегородка з однієї цеглини. Права сторона вікна — євреям. Ліва — Маріям.
А мені — спостережний пост.
Дні минають один за одним. Люди несуть вузлики, тягнуть меблі. Коли одне й те саме пружинне ліжко з десяток разів переносять туди-сюди через усю Одесу, всесвітнє переселення раптом зупиняється. З’являються вивіски, з майстерень поспішають навантажені товаром візки, жінки вдягають квітчасті хустки.
Марія велика приносить грамофон, ставить на моє сидіння. Голка опускається на платівку. «Сердце, тебе не хочется покоя…» Пританцьовує Марія велика, змахуючи пил зі столу. Розгойдується в такт Марія маленька, вмочуючи перо в чорнильницю. Підспівує парочка з вулиці.
Так би й слухав грамофон до кінця відведеного стільцям часу. Але з’являється радіо й перебиває його голос. Знаю всі слова, але сенс від мене вислизає. І не тільки від мене. Люди зупиняються біля гучномовця, прислухаються. Мабуть, теж хочуть зрозуміти, і від зусиль тьмяніють, стають однаковими.
Марія маленька підростає, тепер вона Маруся. До неї залицяється кавалер — Лев, син годинникаря, сусіда з правого боку вікна. Марія Павлівна спирається на підвіконня, і ми дивимося, як, взявшись за руки, пара проходить крізь ворота й зникає у серпневому вечорі. За рік крізь ті самі ворота румуни виведуть Лева, щоб відправити до гетто, і Маруся більше ніколи не побачить свого чоловіка.
З першими бомбардуваннями мене спускають у підвал. Дві Марії тепер однаково дорослі. Грамофон давно продано, чорний хліб доїдено. Єдине надбання — складені стопкою газети, але навіть вони закінчуються. Скоро топити не буде чим. Щоправда, є я. Але Марія Павлівна й чути не хоче про таке богохульство.
Притулившись до вологої стіни, сусіди сидять у підвалі й прислухаються до здригання землі. Коли це стає нестерпним, хтось затягує: «Есть город, который я вижу во сне…»
#5
«Війна скінчилася! Війна скінчилася!» — чую крики людей.
На жаль, мене забуто у підвалі, і я не можу розділити з ними радість.
Усю весну й літо лишаюся в підземеллі. Там же зустрічаю дріботіння осінніх дощів. Вперше відчуваю щось подібне до образи. І занепокоєння. Мої господині, що з ними?
На світ божий мене витягує якийсь мужлай; він ледве стоїть на ногах, але загалом тримає чіткий курс у бік Привозу. Ми ще не дійшли до барахолки, а я вже наскрізь проспиртований його диханням. Добре, що чоловік швидко збуває мене за безцінь сухорлявій маленькій жінці.
Вона вправно підхоплює придбання і, поки йде до свого двору на Комсомольській, яку досі називає Старопортофранківською, повторює під ніс: «Немає людини, яка була б, мов острів, сама по собі…»
Жінку звуть Кітті, вона викладає іноземну літературу. І часто розмовляє вголос сама з собою, ніби досі стоїть на кафедрі.
Кітті знається на віденських стільцях. Ми їй подобаємося значно більше, ніж радянські табуретки. Вона прикрасить мене на свій лад — пофарбує в білий колір. І поставить біля ліжка, щоб втомленою рукою перед сном класти на моє сидіння стоси аркушів самвидаву. Так я познайомлюся з довоєнним Гемінґвеєм і з дореволюційним Моемом. І навчуся прислухатися до дзвонів.
Усі годинники в квартирі йдуть неправильно. Мій час вимірюється книгами. «Олівер Твіст» і «Три мушкетери», «Червоне і чорне» та «Ярмарок марнославства», «Пані Боварі», «Місяць і гріш», «Прощавай, зброє!». Мода на Гемінґвея набирає обертів. Сусід Сергій носить светри з високим коміром і відрощує бороду.
«Здається, мені час потягатися зі своєю рибою», — каже одного разу Кітті. Наступного дня вона переїжджає ближче до моря, на Фонтан. Старі меблі роздає сусідам. Тепер на мене кидають брезентові рюкзаки, клубки грубої мотузки, залізні кружки. Часом кладуть гітару, іноді сідають, щоб заспівати. Сергій починає: «Что ж ты стоишь на тропе? Что ж ты не хочешь идти?» Друзі, у таких самих светрах, такі ж бородані, підхоплюють: «Нам надо песню допеть. Нам нужно меньше грустить».
У тісній компанії — Сергій, двоє друзів, я, пара табуреток і портвейн — ми обговорюємо надихаючі теми: політ Гагаріна, образ ворона у вірші Едгара По, план зимового походу на Кавказ, де дістати пухову куртку і які консерви краще йдуть. Ми обговорюємо Люду та Свєту. Обидві дівчини подобаються всім трьом, і хлопці не можуть домовитися, хто до кого залицятиметься. Намагаюся проскрипіти слушну мудрість — набрався від Кітті фраз на будь-який випадок життя — але мій голос тоне в нападі романтики: «Милая моя, солнышко лесное…» Потім ми говоримо про дружбу — справжню чоловічу. І ніхто вже не згадує ні Люду, ні Свєту.
Романтика добігає кінця, і Сергій одружується з Ірою. У нього підростають хлопчаки — Жорик і Юрко. На канікули мене виносять у палісадник — хлопчики грають у дурня, з силою кидаючи тузи й трійки на моє сидіння.
Здається, війни закінчилися. Здається, назавжди минули. Дітей навчають хімії та фізики, вони зачитуються фантастикою, грають у футбол, бадмінтон та козаки-розбійники. Вони не хочуть їсти каші й крадуть заховані батьками цукерки. Вони пишуть одне одному привітання «Бажаю тобі мирного неба, чистої води й жодної біди» і, на щастя, до кінця не розуміють, що це означає.
Одного разу в гості до Сергія приходить Кітті. Вона дуже стара — з усього видно, що діалог із рибою у неї таки відбувся. Кітті вимагає, щоб мене повернули додому, сідає перед телевізором, але там показують лише «Лебедине озеро».
«Усе повторюється, — каже Кітті, потім встає і прощається. — Хотіла побачити свій двір… Дякую!»
Юрко та Жорик знову тягнуть мене до палісадника. Ставлять магнітофон, вмикають.
«Группа крови на рукаве, мой порядковый номер на рукаве…» — хрипко співає Цой.
#6
Марную час у кутку на кухні — на мене ставлять каструлі та старі тази. Іра постійно хоче викинути цей «мотлох». До речі, познайомтеся — моє нове ім’я. Але Сергій не дозволяє. Він торкається сплетених дуг моєї спини — спочатку легенько, потім стискає так, що біліють кісточки пальців. Сергій досі не визначився між Людою та Свєтою, хоч одна з них зірвалася в горах, а інша лікується в клініці від наркоманії. І ще він сумує за Кавказом. І за хлопцями. І за легкістю, з якою здійснювалися найскладніші вибори. Я все пам’ятаю. І він знає про це. І тримає мене в заручниках.
Сергій виходить на пенсію, хлопці дорослішають. Усі живуть разом, але майже не спілкуються між собою. У кожного тепер персональний комп’ютер. Домашні розходяться по кутках із залізяччям у руках, і спробуй-но забери — гарчатимуть, як пес, в якого намагаються вихопити кістку з-під носа. Телевізор залишають мені — і він годинами репетує на кухні голосами депутатів з Верховної Ради. Вони називають це Помаранчевою революцією.
Телевізор ламається, але звичка кричати залишається. Сергій, Іра, Юрко та Жорик сперечаються до хрипоти — хто за кого і на чиєму боці. Якби мене запитали, я б сказав, що сторін не буває. І що війни не виграють, їх зупиняють через втому. Але мій старечий скрип все одно ніхто не розбере.
Жорик приносить додому помаранчевий прапор. Юрко — червоно-чорний. Сергій — біло-блакитний. Іра згадує про мене, втомлено сідає, відкидається на спинку. Вона вперше розуміє: є щось, що їй не під силу викинути з дому. Навіть якщо вона привселюдно спалить ці різнокольорові клапті.
Мене переносять ближче до вікна — Сергій, крекчучи, вмощується, кладе поруч милицю. Він зламав ногу в бійці, він прикутий до домівки, однак хоче знати, що відбувається навколо. У нашому маленькому дворі незвично багато людей. Людей брутальних, згорблених, із важким поглядом. Чужих для нашого міста. До мене долітають уривки фраз Жорика: «Футбольний матч… вболівальники… Будинок профспілок… згоріли заживо». Юрка затримали. Іра стає білішою за ту фарбу, якою давним-давно Кітті замазувала мої шрами. Жорик стоїть перед нею так само білий. Тільки в очах тліє дикуватий вогник.
Стільці начебто не здатні на таке, проте я чітко відчуваю, як на мої старі дерев’яні кістки натягують щільний чорний чохол — так, щоб я не був собою, щоб своєю недоречною формою не нагадував те, про що хтось хоче забути. Щоб я перестав бути віденським, щоб став звичайними меблями.
Таким самим чохлом якийсь верховний прибиральник накриває і людей, і все місто.
Це вже було. Було не раз. Але зараз чохол ніби щільніший, людські фігурки ніби дрібніші. І місто начебто тане. Будинок вчених хитається, пам’ятники Дюку й Пушкіну тьмяніють, аж поки зовсім не зникають, білий камінь Спасо-Преображенського собору чорніє від гару. Моря не видно, його загороджує частокіл потворних будинків, які, здається, сягають неба. Щоб ті, хто стоять за ними, ніколи не побачили світанків. Не згадали, з чого все починалося. Щоб ніхто їм не розповів про Джинестру. Щоб вони не зрозуміли, що ходять по стародавньому некрополі. Щоб не усвідомили, що самі вже мертві.
Мені страшно, а людям — ні. На них діє анестезія незнання. Шкода, що для стільців нічого такого не передбачено. Хотілося б поговорити з кушеткою Фрейда — цікаво, як вона справлялася з травматичним досвідом?
Грію свої кістки в кутку біля теплої батареї. Новий рік у колі родини, слухаю розмови про оперу та «Лускунчика». Різдво. Кутя, вареники та свічки на столі. З кожного телефону на всі лади: «Щедрик, щедрик… Christmas is here, bringing good cheer …Прилетіла ластівочка».
Але замість ластівочки на спинку опускається перша медична маска. Домашні кашляють, гарячково чіпляючись за моє сидіння… Лікарні, довідки, життя в ізоляції.
І коли всі з полегшенням зітхають — скінчилося! — лунають перші вибухи.
Війна вступає у своє повноправне володарювання.
#7
Тепер я живу на вулиці. Надя постелила на моє сидіння килимок, сплетений із клаптиків, на ньому сплять коти. Ми гріємо одне одного, та й під час вибухів мене не так сильно трусить. Коти невдоволено вигинають спини, фиркають, виявляючи свою зневагу до шахедів і КАБів.
«Ой, у лузі червона калина…» — заводить тоненьким голосочком сусідська дівчинка. Її добре чути з відкритого вікна.
З початком війни родина Сергія емігрувала до Німеччини. Я попросив їх передати вітання фабриці Тонета, хоча навряд чи вони розібрали мій скрипучий голос. У всього є початок, і у всього є кінець. Я неминуче наближаюся до фінальної точки. Не хочеться йти ось так — купою деревини у смітник під танок смерті. Не хочеться. Але чи можу я щось змінити?
Сусіди товчуться біля мене, ведуть розмови. «Скоро війна закінчиться, — кажуть вони. — До літа — максимум». До літа нічого не закінчується. Але люди звикають, як звикали завжди. Барикади — також варіант житлового приміщення.
Надя влаштовується прибиральницею в кафе на узбережжі. І мене відвозить туди. Я стою у підсобці, звикаю до темряви й відчайдушно гучної музики. П’яні відвідувачі з гуркотом ставлять келихи на стійку. Келихи відбивають дріб, ритм дедалі швидший. Голоси тонуть у приспіві хіта «Нірвани» Here we are now, entertain us. I feel stupid and contagious… Пригадую весь репертуар 90-х, який встиг вивчити разом із Юрком і Жориком. Sex, drugs, and rock’n’roll. Вічні цінності…
Дивлюся, як чайки здіймаються з берега, і врешті-решт відчуваю свободу.
Я втратив усе й усіх — не варто чекати, що стане гірше.
Молоді люди проходять повз, самотні постаті, погляди прикуті до телефонів. Вони не бачать чайок, не чують, як хвилі б’ються об берег, і, здається, навіть не дихають.
«Я їй подобаюся?» — запитує хлопець у телефона й чекає на відповідь нейромережі.
Десь на іншому пляжі вона прогулюється й ставить у чаті те саме запитання.
Я бачу це місто надто добре. Я пам’ятаю всі його обриси… Що ж, цього в мене ніхто не відбере.
На березі з’являється жінка. Підходить, довго дивиться. Не на телефон, не на когось поруч, а на мене.
«Віденський стілець!» — дивується вона.
Якби міг, я б розповів їй довгу історію. Але все, на що я здатний зараз, — це просто бути. І вірити, що після мене також щось буде.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
