ПОРОЖНЕЧА НА МІСЦІ НЕБА: криза сенсу в сучасній цивілізації

Photo by Giorgio Trovato on Unsplash

Сучасна людина живе довше, безпечніше й вільніше, ніж будь-хто з її предків. Вона може обрати професію, віру, партнера, місце проживання і навіть власну ідентичність. І все ж саме сучасна епоха породила масове занепокоєння, вигоряння та стійке відчуття, що можливості, небачені попередніми поколіннями, не дають відповіді на просте запитання: «навіщо?» Звідки взагалі взялася ця біда цивілізації — «криза сенсу»? Що насправді стоїть за цим терміном, і як нам впоратися з цією кризою?

МИ МАЄМО ВСЕ, КРІМ «НАВІЩО»?

и знаєте ви, особисто ви, у чому полягає сенс вашого життя? Власне, він має бути, оскільки без нього людство загалом, і кожна людина окремо, перестають розуміти свій розвиток. 1979 року в доповіді для Римського клубу «Навчання не має меж» цю проблему визначили як «людський розрив» (human gap). Йшлося про те, що, накопичивши неймовірну кількість знань про світ, людство почало водночас відчувати великі труднощі з розумінням того, навіщо воно розвивається, куди рухається і заради чого існує? Ми вносимо зміни заради змін з колосальною швидкістю, проте погано вміємо ними керувати. Та що як, втративши цивілізаційні смисли, ми можемо бути цілком свідомими на індивідуальному рівні?

Адже нам не бракує життєвих цілей: успіх, споживання, кар’єра, особиста свобода, самореалізація, ідентичність, патріотизм, духовність, безпека, добробут. Нюанс лише в тому, що більшість із них подається людині як готовий продукт культури, а не як результат власного осмислення. Втім, таку ситуацію можна вважати «базовим сценарієм». Протягом тисячоліть питання про сенс життя не поставало як особисте завдання. Його вирішували за людину релігія, громада та доля. Релігія пояснювала, звідки з’явився світ і куди він прямує. Громада встановлювала, хто ти, кому зобов’язаний і чого від тебе очікують. Доля заздалегідь визначала твій стан, ремесло батька, місце народження. Сенс не шукали й не обирали, бо народжувалися ніби «всередині» нього. І лише модерн розібрав цю чітку конструкцію на складові, проте зібрати її знову вже не вдалося.

Наука запропонувала нам нові міфи, альтернативні релігійним, ринок «зламав» громаду, а соціальна мобільність — долю. Щоправда, звільнення від них мало свою ціну: якщо раніше питання про сенс вирішувала культура, то тепер за це почала відповідати кожна людина окремо. І раптом виявилося, що більшість людей до такого «подарунка» не готова. З’ясувалося, що сенс за своєю природою взагалі погано піддається індивідуальному виготовленню. Мабуть, найбільш радикально з цією «непіддатливістю» сенсу спробували розібратися п’ять мислителів, про яких йтиметься нижче. Кожен із них описує цей процес із різних боків.

НІЦШЕ: СЕНС ПОМЕР, І ЙОГО НАЛЕЖИТЬ ВІДНАЙТИ

Першим смислову катастрофу модерну виявив Ніцше. Славнозвісна фраза «Бог помер» стала настільки поширеною, що її легко прийняти за атеїстичне гасло. 1882 року вона з’являється у Ніцше в «Веселій науці» і означає зовсім не те, що зазвичай розуміють під нею у повсякденному тлумаченні. Вимовляє її навіжений, який із запаленим ліхтарем посеред білого дня блукає ринковою площею, сповіщаючи, що шукає Бога. Коли байдужий і невіруючий натовп починає глузувати з божевільного, він проголошує: «Бог помер! Бог не воскресне! І ми Його вбили!.. Чи не рухаємося ми безперервно? Назад, убік, уперед, у всіх напрямках? Чи є ще верх і низ? Чи не блукаємо ми, мов у нескінченному Ніщо?» У цьому контексті «смерть Бога» — зовсім не заперечення Його, а діагноз, який Ніцше ставить епосі: сталася жахлива подія колосального масштабу, наслідків якої його сучасники ще не усвідомили. Віра в Бога була не просто одним із переконань — вона була віссю, навколо якої вибудовувалися мораль, істина, цінність людського життя.

Прибравши вісь, неможливо зберегти конструкцію: рано чи пізно впаде все, що на ній трималося. Цей процес Ніцше називає нігілізмом — знеціненням вищих цінностей. У романі «Так говорив Заратустра» нігілізм «останньої людини» — це не трагічний, а дуже комфортний стан істоти, яка більше нічого не хоче, крім затишку та дрібних задоволень. «Ми винайшли щастя», — кажуть останні люди й кліпають очима. І це «вигадане щастя» після смерті Бога призводить до виродження цивілізації, яка більше не знає, заради чого жити, і перестає прагнути до чогось вищого за власну зручність. Ставлячи діагноз, Ніцше пропонує й рецепт: на зміну «останній людині» має прийти надлюдина, здатна творити сенс, а не отримувати його в готовому варіанті. Тобто здійснити недоступну для більшості «переоцінку цінностей». Ці ідеї Ніцше стали для європейської філософської думки своєрідною точкою відліку: відтепер сенс апріорі не заданий і його слід винайти заново, бо жити так, ніби нічого не сталося, загрожує виродженням.

ВЕБЕР: РОЗЧАКЛУВАННЯ СВІТУ Й СТАЛЕВИЙ ПАНЦИР

Якщо Ніцше говорить мовою пророцтв, то Макс Вебер — мовою соціології. У лекції «Наука як покликання і професія», опублікованій у 1919 році, він вводить поняття Entzauberung der Welt («розчаклування світу»). Насправді, на його думку, сучасні люди знають про світ, в якому живуть, не більше, ніж їхні предки. Звичайний пасажир трамвая розуміє будову трамвая гірше, ніж індіанець розумів будову свого лука. Їхня відмінність не у розумінні, а у ставленні до світу. Сучасна людина переконана, що у світі немає таємничих, непередбачуваних сил, і все у ньому, зрештою, можна опанувати, якщо все розрахувати суто науково й логічно правильно. Розчаклований світ позбавлений внутрішнього сенсу, тому він більше не спілкується з людиною мовою знаків і призначення. Так, наука може пояснити, як щось влаштовано, але вона жодним чином не здатна відповісти на запитання «як нам жити?» і «що нам робити?» Ситуацію, за якої цінності припинили жити в культурі, а стали приватним вибором, Вебер називає «боротьбою богів». Різні світогляди зійшлися у запеклій сутичці, і їх немає змоги примирити раціонально.

У своїй, мабуть, найвідомішій праці «Протестантська етика і дух капіталізму» Вебер спробував показати, як раціоналізоване економічне життя випливає з глибоко релігійного імпульсу, а саме з розуміння пуританином праці як покликання. Для системи, що оточує людину, організовує її життя та водночас обмежує свободу, Вебер використовує метафору stahlhartes Gehäuse («сталевий панцир»). Цей панцир народжується з прагнення до спасіння душі, але потім первісний сенс втрачається, хоча створений заради нього раціональний механізм продовжує працювати й диктувати людині власну логіку. Наприклад, економічна система вимагає безперервного підвищення ефективності, бюрократія — дотримання процедур, технологічні системи — постійної адаптації до своїх вимог. Поступово люди починають оцінювати за аналогічними показниками не лише свою роботу, а й освіту, стосунки, дозвілля, здоров’я та особисті досягнення. У підсумку вони дедалі частіше відповідають на запитання «як?» і дедалі рідше ставлять собі запитання «навіщо я це роблю?»

Вони перетворюються на «фахівців без духу, сластолюбців без серця — і ці нікчеми вважають, що досягли рівня людського розвитку, який раніше був недосяжним для будь-кого». При цьому Вебер виступає не проти раціональної організації суспільства як такої, а закликає знову підпорядкувати її осмисленим людським цілям. Надалі кризу європейської культури як втрату зв’язку знання з життєвими питаннями людини описували багато мислителів: від Едмунда Гуссерля до Юрґена Габермаса — представника Франкфуртської школи, який нещодавно пішов від нас. Габермас розрізняв дві раціональності: орієнтовану на досягнення результату та таку, що виникає в процесі взаєморозуміння. Він пов’язав кризу смислів із конкретними механізмами організації суспільства, а не лише з особистими переживаннями чи втратою віри. Габермас попереджав про небезпеку «колонізації життєвого світу», коли механізми системи починають витісняти комунікативні механізми, втручаючись у простір повсякденних відносин, культурних уявлень, традицій, взаєморозуміння та формування особистої ідентичності.

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

ТЕЙЛОР: НЕ ВІДНІМАННЯ, А НОВІ УМОВИ ВІРИ

Цікаве трактування кризи смислів запропонував 2007 року в книзі «Секулярне століття» канадський філософ Чарльз Тейлор. Він звернув увагу на те, як зазвичай розуміють секуляризацію: наука постає як своєрідний хірургічний інструмент, за допомогою якого з очей людини прибрали завісу релігійної ілюзії. Подібні пояснення він називає «історіями віднімання». Коли ілюзію усунули, під нею виявилася «природна» людина, яка віри не потребує. Тейлор вважає, що це так не працює і картина насправді набагато складніша, адже сучасна самосвідомість не з’явилася після «віднімання» християнства, оскільки багато в чому була побудована всередині християнства. Не так давно, скажімо, ще у 1500 році, не можна було не вірити в Бога. Але зараз віра — одна з можливостей, причому геть не найочевидніша. Яким чином стала реальною така трансформація?

За Тейлором, у суспільстві змінився «фон» — те, що всім нам здається самоочевидним. «Я» до модерну було «пористим», межа між душею та космосом — проникною. Людина жила у світі, де духи, сили та смисли проникали в неї ззовні. Для сучасної людини світ виглядає інакше: сенс — це те, що відбувається всередині свідомості, а світ зовні — нейтральна матерія. З одного боку, це дає величезну свободу й відчуття контролю, з іншого — виникає буферна зона, яка ніби відрізає від «джерел життя». Ми опинилися в «імманентній рамці» — наш порядок тепер можна повністю пояснити зсередини самої цієї рамки, без посилання на трансцендентне. У середині цієї рамки Тейлор виявляє особливе переживання — «хворобу іманентності», симптомами якої є відчуття площинності, безбарвності повсякденного життя, туга за чимось більшим, що не має назви.

Тейлор наголошує, що секулярна епоха — це не епоха безвір’я, а епоха, в якій будь-яка позиція, зокрема й віра та безвір’я, стають дуже крихкими. «Розумно жити» можна по-різному, і це вже нікого не дивує. Але таке вибухове розмноження духовних і квазідуховних варіантів призводить до того, що жоден із них більше не може стати загальним горизонтом. Тобто проблема зовсім не в тому, що у людей «відібрали» сенс життя як такого, а в тому, що змінилися умови, за яких сенс взагалі може бути пережитий як «реальний», істинній для всіх, а не лише як приватна думка. Філософ вважає, що ця безодня набагато глибша, ніж просто теза про втрату релігійності. Він наполягає, що істинність можлива лише на тлі того, що є значущим незалежно від нашого вибору. Якщо все однаково цінне, тому що людина так обрала, то ніщо не є цінним насправді.

ФРАНКЛ: ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ВАКУУМ

Звісно, розмова про сенс життя буде неповною, якщо не згадати Віктора Франкла — австрійського психіатра, який пережив Освенцім і Дахау. Він підійшов до цієї теми з несподіваного боку — клінічного. У книзі «Сказати життю „Так!“» він описує досвід виживання в нацистських таборах. За його спостереженнями, в них частіше виживали ті, у кого було заради кого або заради чого жити. Франкл неодноразово посилається на думку Ніцше: той, хто знає «навіщо», витримає будь-яке «як». Але, повернувшись до мирного повоєнного життя, психіатр виявив у своїх пацієнтів ще одну «дивну річ». Багато хто страждав від того, що він назвав екзистенційним вакуумом. Це не було неврозом у класичному розумінні, результатом дитячої травми чи якихось пригнічених потягів. Це було відчуття внутрішньої порожнечі, марності, нудьги. Франкл пояснює його подвійною втратою: на відміну від тварини інстинкти не підказують людині, що їй робити; на відміну від предків, які жили в домодерну епоху, традиції більше не підказують їй цього. Часто вона вже навіть не знає, чого сама хоче.

Приміром, у Франкла є опис «недільного неврозу»: коли закінчується робочий тиждень, людина залишається наодинці зі своєю порожнечею і впадає в депресію. Втекти від неї вона намагається або за допомогою конформізму (робити те, що роблять інші), або підкорення (робити те, що наказують інші). Зрештою порожнеча заповнюється сурогатами сенсу — владою, грошима, задоволенням, залежностями. Але як сучасній людині позбутися «ноогенного неврозу» — страждання, породженого не психікою людини, а «духовним виміром»? На відміну від Ніцше він не вважає, що сенс можна винайти. Але його можна «виявити», оскільки він завжди присутній у конкретній ситуації та звернений до конкретної людини. Виявляється він або у творчості, або в коханні, або у ставленні до неминучого страждання. Останній шлях для Франкла пов’язаний зі свободою та відповідальністю: навіть там, де неможливо нічого змінити, людина вільна вибрати, як до цього поставитися. За Франклом, це не ми запитуємо життя про сенс. Навпаки, життя ставить нам запитання, а ми відповідаємо йому своїми вчинками.

ХАН: ВТОМА ВІД СВОБОДИ

Порожнечу, яка маскується під активність, услід за Франклом виявив і корейсько-німецький філософ Бьон-Чхоль Хан. В есеї «Суспільство втоми» він описує її як найсучаснішу форму кризи. Хан протиставляє два типи суспільства. Перше — це дисциплінарне суспільство в’язниць, казарм та заводів, описане Мішелем Фуко, яке будувалося на заборонах і девізі «ти мусиш!» Сучасне суспільство, за переконанням Хана, являє собою другий тип — суспільство досягнень, яке керується девізом «ти можеш!» Тут ніхто не примушує людину ззовні, вона сама є проєктом самої себе. Здавалося б, це й є повна свобода? Проте Хан вважає її більш витонченою формою примусу. Суб’єкт досягнень експлуатує самого себе і при цьому відчуває себе вільним. Він одночасно є катом і жертвою. Проти зовнішнього гнобителя можна повстати, проти самого себе — ні.

Тому типовими хворобами сучасності є не неврози пригнічення, а депресія, вигоряння, синдром дефіциту уваги. Депресія, на думку Хана, — це хвороба суспільства, яке страждає від надлишку позитиву: сучасну людину виснажують не заборони, а нескінченний обов’язок прагнути більшого, реалізувати себе, «бути собою». Багатозадачність, яку зазвичай вважають досягненням, насправді призводить до втрати споглядальності, що відрізняє людину від дикої тварини. Тому що тварина в дикій природі змушена поводитися саме так — постійно розподіляти увагу. Адже що таке споглядальність? Це неспішне мислення та здатність довго зосереджуватися на чомусь, із чого, власне, й виростає культура. Вона суттєво відрізняється від гіперактивності тварини. Щоб мати можливість поставити запитання «навіщо?», потрібна споглядальна пауза. Без неї питання про сенс є не лише нерозв’язним, а й узагалі перестає виникати.

ЯК НЕ «ПРОГЛЕДІТИ» СВОБОДУ ТА СЕНС

Колись Еріх Фромм у «Втечі від свободи» розрізнив свободу «від» і свободу «для». З першим завданням модерн блискуче впорався, звільнивши нас від традицій, станів, церковної влади, примусу громади. Але для чого нам потрібна свобода від усього цього? Питання залишилося відкритим. Ані нові закони, ані революційні наукові відкриття, ані передові технології не в змозі дати на нього відповіді. Не здатні заповнити цю порожнечу ані авторитаризм, ані конформізм, ані гіперактивність. Кар’єра обіцяє покликання, проте перетворюється на веберівську клітку. Споживання обіцяє задоволення, але породжує лише нові бажання. Політика пропонує позбавлені трансцендентного виміру догмати, єресі та рецепти порятунку. «Готовий сенс» стає формою неволі, туга за втраченою цілісністю легко перетворюється на романтизацію світу, в якому більшість людей не має права голосу.

Свободу та сенс необов’язково шукати й знаходити у сивій давнині. Наприклад, новими, неможливими для далеких епох, сучасними формами можна вважати ідеал загальної гідності або право людини самостійно шукати відповіді на життєво важливі питання. При цьому, як і тисячі років тому, багато людей і сьогодні знаходять сенс у творчості, коханні, родині, роботі, вірі, служінні. Якщо судити хоча б за тією ж Книгою Екклезіастовою, криза сенсу — не унікальна риса сучасності. І сенс нікуди не зник — змінилися умови його пошуку, він просто припинив бути загальним і самоочевидним. Сьогодні він часто вимагає того, проти чого працює весь устрій сучасного життя. Тому, можливо, головне завдання цивілізації сьогодні полягає не у відкритті нових технологій і ринків, а у відновленні практик та середовищ, що дозволяють людям поставити запитання «навіщо?», а не кліпати очима, наче ніцшеанська «остання людина», запевняючи одне одного, що винайшли щастя.