Джерело: spectator.co.uk
Читаючи книгу, я весь час дивувалася — яка простецька назва для такої чудової історії. Але виявилось, що справа у перекладі.
Headlong — так називається книга в оригіналі, дослівно: «стрімголов». І це одразу додає необхідний елемент дії, який є в романі у всіх своїх формах і який розширює межі «одержимості», ніби кажучи: «Це про кожного з нас, і про тебе також!»
Ще один можливий переклад слова headlong — головою вперед. Це стосується важливого для сюжету елементу на картині Брейгеля. Ті, хто дочитає книгу, зрозуміють, про що йдеться. Решті доведеться вірити мені на слово.
Роман «Одержимий» — той рідкісний випадок, коли динамічний сюжет і гумор не відволікають, а навпаки, привертають увагу до пізнавального змісту, філософських ідей і драми людської недосконалості, занурюючи в глибину характерів, думок, почуттів.
Головний герой Мартін Клей — мистецтвознавець, який збирається засісти за книгу про номіналізм, але йому щось заважає. Виїжджаючи з дружиною Клер і однорічною донькою Тільдою до села, він упевнений — тут уже він почне книгу. Проте вони зустрічають сусіда Тоні Кертіса. У Тоні маєток, щоправда, неабияк занедбаний.
Молода дружина Лора, щоправда, трохи химерна. І картини, які припадають пилом у дальніх кімнатах або взагалі служать камінними заслінками. Тоні, в цілому, картинами не цікавиться. Є полювання, фазани, собаки. Але навіть він розуміє, що картини можна вигідно продати.
В одній із «камінних заслінок» Мартін упізнає роботу Брейгеля. Ну, він майже певен, що це Брейгель. Клер, теж мистецтвознавець, не поділяє захвату Мартіна. Тим більше, що чоловік готовий поставити на кін усі їхні заощадження, аби лише обманом виманити у Тоні картину — мовляв, той все одно ні біса не тямить у високому мистецтві.
Картина невідома, і Мартін проводить багато часу у Лондонській бібліотеці, щоби підтвердити чи спростувати свій здогад. У ці моменти ми разом із головним героєм чимало дізнаємося про життя Брейгеля, про його творчість і про те, як одне можна порівняти з іншим.
Шістнадцяте століття, Нідерланди виборюють незалежність, протестантизм тільки піднімає голову. Католицька Іспанія шле до непокірних Нідерландів дедалі більше своїх намісників, кожен із яких вигадує дедалі витонченіші страти.
Шибениці та ворони — нормальний ландшафт, люди звикли до цього. Чи міг прямо про це сказати Брейгель? Навряд, якщо не планував вирушити на шибеницю того ж дня. Чи погодився він «підспівувати» іспанцям, знаючи та бачачи, як ті щодня, щогодини знищують його народ? У це також несила повірити.
Мартін доходить висновку, що Брейгель знайшов спосіб розповісти світові правду і не зазнати негайної кари. Ключ до розшифровки — деталі. Аби наголосити на темряві, виведи на перший план утрируване світло.
Райдужні картини з веселими селянами, прекрасними ландшафтами… Але в Нідерландах XVI сторіччя селяни не відпочивали, веселилося та відпочивало панство. І гори, й море — це спогади про Італію, не Нідерланди.
Варто лише знайти одну маленьку деталь, крихітний прямокутник тіні на тлі загального «свята», двері до розуміння, і тоді відкриється зовсім інший зміст.
І чим ближче Мартін підбирається до розгадки картини, тим крутішими стають віражі його життя. Одна думка про те, що робота руки самого Брейгеля може стати його власністю, зводить Мартіна з глузду. Починається низка пригод, які на перший погляд здаються навіть веселими, як і селяни на картині великого художника, але ж ми знаємо, що треба шукати в таких випадках: темний прямокутник. Автор чудово обіграє цю метафору. Незважаючи на динаміку, текст дуже образний та по-своєму символічний. Мартін із тріском провалюється у темряву своєї пристрасті, втрачаючи себе.
Для мене «Одержимий» — це роман про силу мистецтва. І вона справді безмежна. Вперше я замислилася, що мистецтво дає художнику (у широкому розумінні цього слова) можливість говорити правду завжди! Він просто розставляє двері, куди увійде той, хто настільки вільний, що зрозуміє цю правду.
А інші, навіть відчуваючи каверзу, нічого не зможуть довести. Так Брейгель показував у своїх картинах справжній стан речей навіть під носом у кровожерливих іспанців. Так робили багато художників, коли звична реальність заганяла їх у глухий кут.
Однак ці «двері» не є безневинними. До свободи треба бути готовим. Недосвідчених вона позбавляє зовнішніх рамок контролю, але з’являється особиста відповідальність за свої вчинки. Часто з незвички нерозважливі, адже їх ніхто не контролює. Головному герою Мартіну ця відповідальність виявилася не до снаги. Проте не варто його засуджувати. Ніхто не знає, що б зробили ми з вами, якби опинилася в наших руках невідома картина великого художника Пітера Брейгеля.
