«ОСКАР» — НОВИЙ РІК КІНО

Джерело фото: oscars.org

У Лос-Анджелесі в ніч з неділі на понеділок відбулася 98-а церемонія «Оскар». Її тріумфаторами стали режисер Пол Томас Андерсон, чий фільм «Одна битва за іншою» отримав аж 6 статуеток, включаючи головну — за найкращий фільм року, та «дружина Шекспіра» з драми «Гамнет: Історія, що надихнула „Гамлета“», Шон Пенн і студія «Ворнер Бразерс», яка зібрала врожай з 11 «Оскарів». Це перша за багато років церемонія нагородження без політики, але з людиною в центрі. Головні теми церемонії — діти, мистецтво та сім’я як природна опора людини в нашому світі, що втратив рівновагу.

ожен «Оскар» — це такий собі кінематографічний Новий рік. З усіма відповідними урочистими церемоніями (у Лос-Анджелесі люди вже давно збираються цілими родинами, немов за новорічним столом), чарівністю, магією та неодмінними подарунками. Усе те, чим ми жили попередні 365 днів, — зібрано тут. Крім того, «Оскар» — це справжній літопис історії кіно, який Американська кіноакадемія веде з 1920-х років. І тут найважливіше — не визначення так званих найкращих фільмів (для чого, взагалі-то, немає жодних об’єктивних критеріїв), а формування широкої панорами кінороку. «Оскар» дає нам можливість простежити, як на наших очах змінюється суспільство і змінюємося ми самі. Почути найпростіші, але щирі гуманістичні послання, просякнуті любов’ю до кінематографа, а отже — до життя. Бо кіно — це життя, з якого вирізали все нудне. Цьогорічна церемонія — несподівано найкраща за останні роки, а може, й десятиліття.

Коли востаннє «Оскар» справляв враження захопливої, напруженої та водночас зворушливої події? Я особисто навіть не пригадую. У попередні роки все виглядало передбачувано. Але головне — саме кіно відходило кудись на другий план, поступаючись місцем політиці, яка дедалі більше домінувала на церемонії. Цього разу Американська кіноакадемія, гостро відчуваючи суспільні настрої, поставила в центр свята не політику, а кінематограф з його людськими історіями, емоціями та смислами. Призначений ведучим американський комік Конан О’Брайен зробив усе, щоб вечір був не нудним, а видовищним. З напором, але без тиску, він вміло балансував, уникаючи гострих кутів і при цьому не вдаючись до солодощавої політкоректності.

Дісталося на горіхи штучному інтелекту («Для мене велика честь бути останньою людиною — ведучим церемонії вручення премії «Оскар»!»), і не обійшлося без неминучої доброзичливої іронії на адресу головного фаворита серед акторів-чоловіків Тімоті Шаламе («Мені сказали, що є побоювання стосовно нападок з боку оперної та балетної спільнот»). Проте одна з причин, через яку Конан опинився на сцені, полягає в тому, що його жарти обходяться без гострої їдкості, з якою «Оскар» загравав ще зовсім недавно. Натомість — нотки доброзичливого, переможного глузування з елементами радості та оптимізму, які втратило сучасне кіно. Єдиним, хто дозволив собі політичний випад на цьому святі кіно, став Хав’єр Бардем. За звичкою (останніми роками він чи не на кожному кінофестивалі навмисно демонструє свою політичну позицію) актор вийшов на сцену у смокінгу, на якому красувався приколотий шпилькою лозунг «Ні війні», і навіть встиг вигукнути «Фрі Палестайн!»

Однак, здається, замість поваги він викликав у гостей церемонії ледь приховане почуття незручності. Його виступ виглядав застарілим пережитком епохи, коли голлівудські зірки перетворювали сцену на трибуну. 98-а церемонія показала, що і люди, й кінематографісти… втомилися від політики, ненависті та воєн. Здається, вперше кінематограф згадав, яким він був, коли не гнався за реальністю життя, а конструював своє власне. І від того ще зворушливішим виглядало те, як 83-річна Барбра Стрейзанд заспівала під час церемонії свою славнозвісну пісню «Якими ми були» (The Way We Were) з однойменного фільму 1973 року. Формально номер був присвячений, звичайно, її екранному партнеру, який пішов у засвіти минулої осені, Роберту Редфорду. Але натякав на значно більше — на життя та кінематограф, які ми втратили і тепер з усієї сили намагаємося повернути.

НАЗАД, ДО СЕБЕ, ДО КІНО

Таким поверненням до витоків став тріумфатор цьогорічної премії «Оскар» — фільм «Одна битва за іншою» Пола Томаса Андерсона, який і знятий на плівку, і розповідає про вічне (рецензію ми публікували буквально кілька місяців тому). А ще про нас, сучасних: агресивних до тупості, тупих до агресії, але таких вразливих і нещасних. Пожаліти, та й годі. Пол Томас Андерсон і жаліє. Дивлячись на все, що відбувається на екрані, розумієш, яким жахом і відчаєм оточене людське життя. По якій тонкій плівці ми ходимо, як легко провалитися в божевілля з найблагородніших намірів.

«Битва…» сповнена передчуття всесвітньої катастрофи. Закінчується старий світ, з його культом надмірного комфорту, агресивного доброзичливого популізму, брехні та удавання. Та Андерсон на те й песимістичний оптиміст, що разом із відчаєм дарує світу, а отже, і всім нам — надію. І за це Академія нагородила його шістьма «Оскарами». У тому числі трьома персональними — за найкращий адаптований сценарій, найкращу режисуру та найкращий фільм року.

Його головний конкурент — «Грішники». Цей блокбастер про вампірів і блюз на американському Півдні часів Великої депресії, знятий режисером Раяном Куглером, отримав чотири нагороди, зокрема «Оскар» за найкращу чоловічу роль. Майкл Б. Джордан, що її здобув, обійшов у цій категорії головного фаворита гонки — Тімоті Шаламе, а також Ітана Гоука та Вагнера Моуру. Шаламе «пролетів», незважаючи на дуже сильну роботу в драмі «Марті Супрім. Геній комбінацій». Поразка — наслідок його нещодавніх незграбних публічних висловлювань на адресу опери та балету, а також репутації режисера «Марті…» Джоша Сафді, заплямованої історією з аб’юзом, свідком якого він нібито був, але не втрутився.

Поразка зірки сучасного екрану з десятком яскравих ролей у послужному списку стала справжньою несподіванкою для багатьох. Шаламе здавався беззаперечним фаворитом у цій номінації, і його перемога виглядала визначеною. І не тільки тому, що Шаламе грає не шкодуючи себе, а й тому, що сам фільм зачаровує тим втраченим кінематографічним раєм, коли дерева були великими, а актори — екранними богами, у яких вчилися жити й кохати.

Міжнародний конкурс оповідань «ОДЕСССІАДА»

«ДРУЖИНА ШЕКСПІРА» ТА ІНШІ

У номінації «Найкраща жіноча роль» обійшлося без жодних сюрпризів. Тут «Оскар», як і передбачалося, здобула ірландська акторка Джессі Баклі за роль багатостраждальної дружини Шекспіра у драмі «Гамнет: Історія, що надихнула „Гамлета“». У тому, що статуетка дістанеться їй, взагалі мало хто сумнівався. Хоча Баклі не можна назвати суперзіркою. До цієї церемонії актриса встигла прославитися ролями в незалежному кіно, але підкорила вимогливого глядача своєю неймовірною сміливістю та потягом до експериментів. Чого варта лише її українка Людмила Ігнатенко, тендітна й мужня дружина пожежника з серіалу HBO «Чорнобиль», яка стійко переживає згасання чоловіка після опромінення радіацією.

Що там, що у «Гамнеті» її сюжетна лінія є емоційним центром картини, оскільки вона підпорядкована коханню, яке актриса блискуче втілює на екрані. Її Агнес, від якої всі тримаються осторонь, вважаючи її чаклункою, виходить заміж за молодого Шекспіра. Поки він ставить свої перші п’єси в Лондоні, вона самотужки виховує трьох дітей і протистоїть епідемії чуми. Та зрештою забирає життя їхнього одинадцятирічного сина. Цю сцену Баклі грає на межі людських можливостей. Її перформанс не міг залишити академіків байдужими. «Оскар» завжди цінував, коли артист заради ролі йшов на значні жертви — набрати або скинути вагу, опанувати нову професію або… з’їсти сиру печінку бізона, як Леонардо Ді Капріо на зйомках драми «Легенда Г’ю Гласса» (2015).

Баклі у «Гамнеті» зробила навіть більше, граючи так, що стає лячно за її здоров’я. Приблизно те саме можна сказати й про іншого переможця в акторській номінації — Шона Пенна, який отримав свого третього за рахунком «Оскара». Тепер у категорії «Найкраща чоловіча роль другого плану» за фільм «Одна битва за іншою» Пола Томаса Андерсона. Щоправда, на церемонію Пенн красиво… не з’явився. Не через протест чи презирство до «Оскара» — він звично поїхав до України, і звістка про перемогу заскочила його на середині шляху. У Києві, до речі, знаходиться один із його «Оскарів»: кілька років тому актор привіз статуетку президентові Володимиру Зеленському, і відтоді вона зберігається в Києві, на Банковій.

В інших номінаціях перемогу святкували Емі Медіган (її відзначили за найкращу жіночу роль другого плану у фільмі жахів «Зброя»); норвезька драма «Сентиментальна цінність» Йоакіма Трієра, визнана найкращим фільмом іноземною мовою; мультфільм «Кейпоп-мисливиці на демонів», названий найкращим анімаційним фільмом року; «Містер Ніхто проти Путіна» (режисерів Павла Таланкіна та Девіда Боренштейна), який переміг у номінації «Найкращий документальний фільм»; шведський композитор Людвіг Йоранссон за музику до фільму «Грішники»; пісня Golden з мультфільму «Кейпоп-мисливиці на демонів»; Тамара Деверелл за декорації та костюми до «Франкенштейна» Гільєрмо дель Торо. Технічний «Оскар» за найкращі візуальні ефекти виборов новий «Аватар». Фантастична Отем Дюральд Аркапоу стала першою в історії Американської кіноакадемії жінкою-оператором, отримавши статуетку за фільм «Грішники», який знятий так, ніби замість камери оператор працювала пензлем та олією.

МИСТЕЦТВО, СІМ’Я, ДІТИ

У центрі уваги цьогорічного «Оскара» — дуже людські історії про сім’ю («Одна битва за іншою», «Марті Супрім», «Сентиментальна цінність», «Гамнет») як єдину опору в цьому божевільному, божевільному, божевільному світі, про мистецтво, яке нагадує нам, що означає взагалі бути людиною («Грішники»), і про дітей. Який світ ми залишимо їм? Це запитання зі сцени озвучив Пол Томас Андерсон, який протягом усього «оскарівського» сезону був втіленням задумливої вдячної скромності, а тут ще й блиснув філософською мудрістю. Джессі Баклі говорила зі сцени про «прекрасний хаос материнських сердець», а Майкл Б. Джордан, отримавши свого «Оскара» за найкращу чоловічу роль, немов вдячний син своїх благородних предків, говорив, як пишається тим, що став в один ряд з великими чорношкірими артистами, які перемагали в інші епохи у цій номінації (Дензелом Вашингтоном, Сідні Пуатьє…). Тобто фактично про свою другу родину, традиції якої тепер несе у світ. Це була чудова промова з відсиланнями до минулого та впевненістю у майбутньому. Того, яке ми всі так чи інакше намагаємося розгледіти в цьому тумані нескінченної війни, але бачимо лише на полотні екрану.

Цьогорічний «Оскар» несподівано об’єднав нас, повернувши, хай і ненадовго, у ті часи, коли великі голлівудські фільми об’єднували людей найрізноманітніших культур, політичних переконань та віросповідань, даючи змогу бути собою. Приклади фільмів, про які йшлося на церемонії, змушують повірити, що будь-яка мрія може здійснитися. Головне — не дати згаснути надії в наших серцях.

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media