ЗРАДНИК І ГЕРОЙ: фільми «Лакомб Люсьєн» та «Перша людина»
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Рубрика «Кінософія» у квітні пропонує ще два неочевидні шедеври про найголовніше. Один розповідає історію святого зрадника, дивакуватого французького колабораціоніста, який безглуздо пішов служити нацистам, коли ті вже були приречені, і так само безглуздо загинув. Інший через біографію Ніла Армстронга — першого американського астронавта, котрий ступив на Місяць, — доходить висновку, що особистий успіх сплачується виключно особистою гіркотою. А витримка й холоднокровність, за які Армстронга прозвали Крижаним капітаном (Ice Commander), — не більше ніж затяжний больовий шок.
Обидва фільми — авторські висловлювання. Перший належить перу великого французького режисера Луї Маля — одинака в таборі «нової хвилі», соратника Жака-Іва Кусто, хлопчика з гарної родини, який поставив на батьківські гроші дебютний шедевр «Ліфт на ешафот» (1958), та й узагалі знімав лише шедеври.
Другий фільм зняв також француз, хоча й етнічний. 33-річний американський талант, режисер Дем’єн Шазелл, який у 2017 році майже здобув головного «Оскара» за свій «Ла-Ла-Ленд» (якби не «Місячне сяйво»), зі своєю «Першою людиною» остаточно вирвався з «незалежного» путівця на головну голлівудську магістраль, перетворившись на великого майстра, спадкоємця всіх великих у діапазоні від Клінта Іствуда до Стівена Спілберга.
«ЛАКОМБ ЛЮСЬЄН» (LACOMBE LUCIEN, ФРАНЦІЯ, ФРН, ІТАЛІЯ, 1974)
Режисер: Луї Маль
У ролях: П’єр Блез, Орор Клеман, Тереза Гізе
1
944 рік. Окупована нацистами Франція. Сімнадцятирічний сільський люмпен Люсьєн Лакомб (П’єр Блез), який підробляє прибиральником у лікарні, мріє приєднатися до французьких партизанів. Але, вперше у житті опинившися в місті, записується до загону французької окупаційної поліції, котра, як з’ясовується, є ще жорстокішою, ніж німецьке гестапо. Першого ж дня на лихо собі Люсьєн закохується в приречену на депортацію єврейську дівчину (Орор Клеман)…
Луї Маль — одинак у таборі французької «нової хвилі», соратник Жака-Іва Кусто з підводних зйомок, чарівний співрозмовник друзів легендарного капітана — засуджених до смерті, амністованих французьких нацистів, що ні в чому не покаялися. Хлопчик із заможної родини, який зняв на успадковані гроші дебютний шедевр «Ліфт на ешафот» (1958), та й узагалі знімав лише шедеври, Маль був, можливо, найлюдянішим режисером в історії. І саме завдяки своїй людяності звертався до надзвичайно екстремістських, нелюдських сюжетів з часом відверто огидними персонажами у центрі.
Але він співпереживав своїм героям, а тому пробачав їм. Ніколи не засуджував їх. Ані самогубця з «Блукаючого вогника» (1963), ані мати, яка віддалася своєму синові-школяреві у шокуючій драмі «Шум у серці» (1971), ані любителів дитячого тіла з «Чарівного дитя» (1978), ані цього «сільського тітушку» Люсьєна Лакомба, який безглуздо пішов служити нацистам, коли ті вже були приречені, і так само безглуздо загинув. Просто Луї Маль сам надто любив і надто добре розумів людей. Був гуманістом без лапок.
Інверсія імені та прізвища в назві — Лакомб Люсьєн — зовсім не випадкова. Вона відсилає до сухого списку зрадників, розстріляних бійцями французького Опору під час деокупації республіки. Після виходу фільму на великі екрани до «колабораціоністів» зарахували й самого Маля за нібито прихильність до свого екранного Юди. «Лакомб Люсьєн», незважаючи ні на що, фільм дуже сонячний, підлітково-тілесний. Мозаїка з білосніжних стін та червоної черепиці півдня Франції римується тут із впевненими жестами й міцними юними тілами. Взагалі, фільм Луї Маля неможливо піддавати перевірці простими, односкладовими істинами. Усе в його авторському всесвіті хитромудріше.
Лакомб не винен, оскільки йому однаково байдуже як до абстрактних понять добра і зла, так і до страждань. Нам пропонується зразковий представник людства, який має все, чого потребує, та водночас — жодної рефлексії з цього приводу. Такий уже він є. Вчинки Люсьєна Лакомба, немов вчинки самої природи, геть безглузді. Усе в ньому підпорядковане якомусь внутрішньому підлітковому бродінню, прекрасному й потворному тваринному інстинкту. Однак, незважаючи на те, що природа завжди права, вона таки програє. Тварина, яка, здавалося б, впевнено стояла всіма чотирма лапами на землі, перетворюється на нескінченно вразливого метелика, що згоряє у вогні нещадної історії. Такою є прихована іронія цього у всіх відношеннях великого і зовні незворушного фільму.
«ПЕРША ЛЮДИНА» (FIRST MAN, США, 2018)
Режисер: Дем’єн Шазелл
У ролях: Раян Гослінг, Клер Фой, Корі Столл, Кайл Чендлер
У липні 1969 року на поверхню Місяця вперше ступила нога людини. Точніше, навіть чотири ноги в західній частині Моря Спокою — пілота Едвіна «Базза» Олдріна та командира корабля «Аполлон-11» Ніла Армстронга. Астронавти пробудуть на Місяці близько двох годин, встановлять там прапор США, зроблять багато фотографій, зберуть понад 30 кілограмів місячного ґрунту і залишать на планеті табличку з написом: «Тут люди планети Земля вперше ступили на Місяць. Ми прийшли з миром від імені всього людства». Армстронг виголосить там свою славнозвісну фразу про «маленький крок однієї людини і гігантський стрибок для всього людства». Все це потрапить у публічний простір і рознесеться світом, ставши надбанням історії. Але ніхто не дізнається про один непомітний епізод: Армстронг, підійшовши до краю місячного кратера, розкриє долоню і кине туди смішний дитячий браслет. Навіщо? Це так і залишиться таємницею.
Цей фільм, знятий одним із найсуперечливіших американських режисерів, що подарував світові «Одержимість» (2014) та оскароносну стрічку «Ла-Ла-Ленд» (2016), формально про підкорювача місячної поверхні, легендарного американського астронавта, який обожнював небо: з 17 років Армстронг почав вивчати авіапромисловість, служив, літав, випробовував, і був зрештою зарахований до особливої групи астронавтів НАСА. Але більше за небо Армстронг любив свою маленьку донечку, для якої небо стало останнім притулком. І про це, власне, «Перша людина». Уже в перших кадрах режисер Дем’єн Шазелл римує космічну машинерію, що страхітливо брязкає затворами, з таким самим велетенським медичним обладнанням, під яким лежить тендітна й крихітна, смертельно хвора донька Армстронга. Головна поворотна подія «Першої людини» — це не загибель колег-астронавтів під час випробувань і не політ Гагаріна, який кинув виклик американцям, а похорон дівчинки. Все подальше — лише прагнення батька, який тужить, відшукати померлу донечку у позаземних просторах, куди його може донести лише космічний човник. Туди, де, мабуть, і розташований потойбічний світ, на Місяць.
«Перша людина» констатує — 33-річний американський талант, який майже здобув головний «Оскар» за свій «Ла-Ла-Ленд» (якби не «Місячне сяйво») і десять років тому відкривав Венеційський міжнародний кінофестиваль, остаточно вирвався з «незалежного» путівця на головну голлівудську магістраль. «Першу людину», розпочату та згодом покинуту Клінтом Іствудом, знімали гіганти Universal Pictures і DreamWorks Pictures під пильним художнім наглядом Стівена Спілберга. Райан Гослінг, який зіграв Чарлі Паркера у фільмі «Ла-Ла Ленд» і якого тут обрали на роль Ніла Армстронга, сховав свої біцепси, відкопав діснеївську усмішку, навчився чистити басейн, по-аленделонівському носити костюм і під сумну музику Джастіна Гурвіца (постійного композитора Шазелла) мрійливо дивитися в небо. Його Армстронг — до звичайності простий і в дошку свій хлопець, що скорботно мовчить, поки поруч щось набридливо мугикає дружина (Клер Фой, яка мріє про міщанську стабільність), і пронизує наскрізь своїм тягучим поглядом. Однак у цьому мовчанні — космос. Гарний, але, на жаль, неживий простір.
Щиро зачарований великим Голлівудом, Шазелл роздає вітання тим, хто його викохав, — від Стенлі Кубрика до Крістофера Нолана та Альфонсо Куарона, проте йде своїм власним шляхом, продовжуючи розпочату в попередніх фільмах тему особистого успіху та ціни, за якою цей успіх продається. «Перша людина» якраз про це: що особистий успіх сплачується особистою гіркотою. А витримка й холоднокровність, за які Армстронга прозвали Крижаним капітаном (Ice Commander), — не більше ніж затяжний больовий шок. Обравши найефектнішу та найскладнішу декорацію у світі — космос з його нескінченною глибиною, — Шазелл зняв людську драму галактичного масштабу в техногенному антуражі.
«Перша людина», позбавлена будь-якої наукової романтики «Інтерстеллара», обіграє куаронову думку про космос як метафору чорної й холодної депресії («Гравітація»), в яку занурюється людина після пережитої трагедії. І, ставлячи незручні запитання, показово залишає глядача без відповідей. Та й навіщо відповіді, коли є такі запитання? Цей фільм дивишся очима, якими зазвичай дивишся на близьку тобі людину після тривалої розлуки. І клубок якось сам підкочується до горла.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
