Джерело фото: hvylya.net
Пішов у засвіти Ален Делон — головний красень європейського кіно, фактичний його аватар. Божественно аристократичний на екрані, він умів вписуватися у художній світ дуже різних і дуже знакових авторів. Був, імовірно, останньою великою кінозіркою в класичному розуміння цього слова; обличчям компанії Dior.
Його ім’я регулярно спливало у зв’язку то з компрометуючими дрібницями, на кшталт оргії за участю Жоржа Помпіду, а то і з несхвальними знайомствами, наприклад із ватажками корсиканської мафії.
Він дотримувався правих поглядів, багато знімався у лівих, фільми за його участю визначали моду і мали таку силу впливу, що змінювали саме життя в його рідній Франції. Молоді денді наприкінці 1960-х вчилися носити плащ, як Делон, виразно мовчати, як Делон, і так само незворушно, як він, повторювати: «Я ніколи не програю». Ім’я його класичного кіногероя взяв за псевдонім порноідол Рокко Сіффреді.
Одного пронизливого погляду Алена Делона у фіналі драми «Двоє в місті» (1973) вистачило, щоб скасувати у Франції смертну кару; а сміливих, неполіткоректних за теперішніх часів висловлювань — щоб його затаврували як расиста, сексиста й гомофоба.
Делона обожнювали і водночас намагалися «скасувати» спеціальною петицією, під якою навесні 2019-го підписалися понад 25 000 осіб. Але він жодного разу не зірвався, не прогнувся, залишившись вірним собі до самого кінця. Як личить справжній зірці. Зірці, яких більше немає.
Н априкінці 1968 року Ален Делон став фігурантом темної кримінальної справи про загадкове вбивство його охоронця-серба, який у передсмертному листі нібито звинувачував актора в тому, що той його замовив. На суд з’явився сам генерал Шарль де Голль. Суддя не міг проігнорувати це і дав президентові Франції слово.
Де Голль підвівся й виголосив: «Мені нема чого сказати, крім єдиного, — Ален Делон у Франції один». Судячи з того, як преса відгукнулася на смерть великого актора, можна дійти висновку, що генерал трохи помилився: Ален Делон один не лише у Франції, а й у цілого світу. Він сам — цілий світ.
«Ви занадто гарний!» — без упину повторювали Алену Делону на самому початку його кар’єри. В юності він був навіть не гарний, а божественно прекрасний, маючи за плечима важке дитинство і службу в корпусі морської піхоти.
«Він був втіленням краси, і це навчило його бути скромним, і вивело на перший план інші сторони його натури — шарм та елегантність», — згадував актор Жан-Клод Бріалі, який першим порадив Алену Делону спробувати зніматися в кіно і затягнув його на Каннський кінофестиваль. А потім був Лукіно Вісконті. Великому італійцеві випадково представляють абсолютно нікому не відомого юнака, і той надихає режисера (ні багато ні мало) на ідею наступного фільму — «Рокко та його брати» (1960).
«Мені була необхідна його безпосередність… Якби мене змусили взяти іншого актора, я не став би робити фільм», — стверджував згодом режисер. Нащадок ломбардських герцогів мріяв зняти фільм про боксерів, з докладними поєдинками, спортивними ревнощами й вічно вологою душовою. Щоправда, як властиво інтелектуалу, вигадав боксерам особисте життя, опрацювавши його до тієї міри психологічної глибини, якої колись у кіно не було, тільки в літературі, у Достоєвського.
«Рокко та його брати» викликав фурор, революцію: позначив курс, яким згодом пішов італійський пролетаріат, створив одні з найбільш незабутніх сцен в історії кіно, на зразок того, як чоловіки й жінки розлучаються у плащах на даху міланського собору, задав тренд в одязі (взимку — в’язаний светр із горлом, шарф, кепка й рукавички, в жодному разі не куртка чи пальто) і моду на Алена Делона.
Сім років по тому це ж зробить з актором Жан-П’єр Мельвіль, запросивши його на головну роль у свій фільм «Самурай» (1967) — найбільшу кримінальну стрічку всіх часів і народів. Роль, яка остаточно сформувала і закріпила «надземний» імідж Делона, його божественність.
Обидва фільми констатували, що Делон — не просто актор, а справжня зірка в класичному розумінні. Актор може стати зіркою. Але зірка не зобов’язана бути актором. Актор зобов’язаний змінюватися залежно від ролі. Зірка зобов’язана залишатися самою собою. А це завдання складніше, ніж змінюватися з кожним фільмом, постійно перевтілюючись.
Мельвіль згадував, як на зйомках Делон на повній швидкості, не приміряючись, влітав у вузькі ворота гаража у провулку на околиці. «Це така завзятість, властива кожній зірці. Професіоналам високого класу не треба казати, як вони мають тримати склянку або палити; в їхніх рухах та жестах є впевненість і незаперечний інстинкт. Мені дуже подобається американське визначення зірки: це людина — «така сама, як усі, але трошки краща».
Це «трошки краща» виражається у здатності чинити прямий вплив на публіку. Про Делона Мельвіль говорив так: «Остання зірка з тих, що мені відомі. Він — голлівудська зірка 1930-х. Він навіть присвятив себе священному обов’язку зірок 1930-х: сіяти скандал».
Делон і справді був зіркою, запізнілою для свого століття: «поганим-хорошим хлопцем», бувалим, що знав жінок, що зривав банк, наробив помилок, які намагався виправити. Якраз на неоднозначність прожитого життя вказували і його погляд одинака, і шрам під самим підборіддям, що залишився на згадку про службу в Індокитаї.
Делон грав найкращих із поганих хлопців і найгірших із хороших — як-от елегантно непроникний авантюрист Том Ріплі («На яскравому сонці», 1960), який видає себе за вбитого ним мажора; опортуніст Танкреді з його холодною красою та чорною пов’язкою, яка закриває око («Леопард», 1963); двадцятирічний гопник Франсіс Верло, що займає запеклого злодія Шарля в «Мелодіях із підвалу» (1963) Анрі Вернея; самотній і прекрасний найманий убивця Джеф Костелло із «Самурая» (1967); злодій Корі з «Червоного кола» (1970), який трагічно приречено йде на поліцейську засідку; відставний ведмежатник, якого бездушний слідчий доводить дріб’язковою підозрілістю до гріха та гільйотини в драмі «Двоє у місті» (1973), або неголений і втомлений професор у гірчичному пальті з «Першої ночі спокою» (1972) Валеріо Дзурліні…
Усе це амплуа, в яких колись сяяли не стільки французи, скільки американці Кларк Гейбл і Гамфрі Богарт. Особливої переконливості персонажам Делона надавав його власний тягар минулого життя.
Тут і раннє розлучення батьків, які віддали трирічного Алена на виховання няні, чий чоловік служив наглядачем у в’язниці; і дитяча самотність, і важкий характер, через який маленький Ален був змушений лише за перший рік змінити п’ять навчальних закладів; і систематичні привіди в поліцію; гауптвахти за порушення армійської дисципліни (одного разу Делон викрав полковий «вілліс» і з’їхав на ньому в кювет); кілька невдалих спроб побудувати свою власну сім’ю, не схожу на ту, що була в його батьків; невизнані діти (в їхньому числі син, що народився від вокалістки Velvet Underground Ніко) та багаторазово розбите розставаннями з коханими жінками серце.
Чого варта одна Ромі Шнайдер, розрив з якою він переживав до кінця свого життя, буквально розмовляючи з розкладеними навколо її портретами. Влітку 1968-го, через чотири роки після раптового й загадкового розриву заручин, Делон затягнув Шнайдер у кримінальну драму «Басейн», і вони, граючи головні ролі, ніби запитують очима своїх героїв те, що самі побоювалися спитати одне в одного безпосередньо, мучачи підозрами, випробовуючи непроникністю, спантеличуючи ніжністю.
Тут сама дія фільму розгортається через погляди і реакції пари. Залишається дивуватися, якими жорстокими були до себе великі зірки 60-х. Тобто це ми, сучасні, називаємо їх зірками. А для 1950-х вони були антизірками, які прищепили екранним тіням театральний психологізм і всякий інший екзистенціалізм.
Делон, який обожнював Марлона Брандо і повторював, що готовий зіграти роль дворецького в будь-якому фільмі за його участю, був радше його антиподом. Великий американець перевтілювався, як того вимагав «метод» (адаптована в Америці система Станіславського). Делон же завжди залишався Аленом Делоном.
Він ніколи нікого достеменно не грав. Завжди просто жив перед камерою. Як його кумир Жан Габен. «І я такий. Бачте, є комедіанти, а є актори. Комедіанти грають, уявляють, а актори живуть на екрані. Ось такий мій творчий метод», — говорив Делон.
«Єдине, чим я цілковито пишаюся, — це моя кар’єра», — сказав актор у травні 2019 року, коли його вшановували в Каннах, вручивши Почесну пальмову гілку за досягнення в професії. Рідкісну за значущістю нагороду, якою раніше були відзначені лише Жанна Моро, Клінт Іствуд, Аньєс Варда і Вуді Аллен, піднесла лауреату донька Аннушка Делон після чудової промови, в якій актор зазначив, що за 62 роки знявся в 89 фільмах. Серед них «Хижаки», «На яскравому сонці», «Рокко та його брати», «Поліцейський», «Червоне коло», «Сицилійський клан», «Мсьє Кляйн», «Вдова Кудер», «Вбивство Троцького», «Кохання Свана»…
То був другий раз, коли я бачив на власні очі, як плаче Ален Делон. Бачив його заводнені сльозами, злегка вигорілі блакитні очі. Плаче не в кіно, а в житті. А перший раз — у тому самому залі каннського «Пале» за десять років до описуваних подій.
Канни давали тоді реставровану версію «Леопарда», підготовлену фондом Скорсезе спільно з будинком GUCCI. Я сидів зовсім поруч із Делоном і Клаудією Кардинале, які прилетіли на Рів’єру представляти фільм. І дивився не стільки на екран (хоча шедевр Лукіно Вісконті після реставрації здавався виконаним у 3D-форматі), скільки на реакції Делона.
Поки Мартін Скорсезе, сидячи за його спиною, гриз нігті, Делон — плакав. А коли екран виплеснув великий план Берта Ланкастера з вологим від сліз обличчям, Делон буквально заридав. Він витирав сльози і щось шепотів Клаудії Кардинале. «Всі померли, всі. Ми одні залишилися з тобою…» — переказала мені його слова Клаудія три роки потому.
Делон пішов з кіно, великою мірою, 2008-го повною їдкої самоіронії роллю Цезаря в «Астеріксі на Олімпійських іграх». Не те щоб він вичерпав свій вічний зірковий вік і не витримав усвідомлення цього. Просто він дуже образився та пішов геть. Спершу в усамітнення свого маєтку в Душі, а тепер ось на небеса, з яких колись спустився на екран.
Пішов до своєї епохи, до Вісконті, Клемана, Антоніоні, Габена, Мельвіля, Бельмондо і своєї коханої Ромі. Пішов сам, без жодних евтаназій, як збирався спершу.
Тіло поховали в каплиці, поруч із тридцятьма п’ятьма могилами всіх його улюблених малінуа — «справжніх» собак, як він їх називав. Останню улюблену вівчарку Лубо, яку, згідно із заповітом, хотіли поховати разом із господарем, від усипляння врятувала близька подруга Делона Бріжит Бардо. Буде жити.
А справу про вбивство охоронця незабаром після того тріумфального виступу де Голля закрили. У зв’язку з відсутністю доказів.
