СПАДОК МЕРІНГІВ: розкіш і занепад палацу в Старій Прилуці
Головний вхід палацу Мерінгів / wikipedia.org
Є на Вінниччині маленьке містечко — Стара Прилука. Вперше воно згадується в Іпатіївському літописі близько 1146 року — то було володіння галицького князя Володимира. Щоправда, тоді містечко звалося просто Прилука, а вже згодом розрослося, розбудувалося і в середині XIX століття поділилося на Прилуку Стару й Нову.
Саме у Старій Прилуці й розташована ця історична пам’ятка — палац, зовні дуже схожий на Маріїнський у Києві. Тривалий час Прилука була під поляками, і тому, звісно, нею володіли один за одним польські роди: Збаразькі, Варжицькі, Божецькі, Здиховські.
Перші згадки про палац на цьому місці з’явилися ще наприкінці XVІІІ століття — одноповерхову будівлю спорудив представник роду Божецьких — граф Олександр Мацей. Також він заклав у цій місцевості парк та збудував каплицю. Передостаннім власником прилуцької маєтності став у другій половині XIX століття Чеслав Здиховський.
1862 року він палац перебудовував. У той час маєток був місцем зберігання картин. Це були полотна художників німецьких та іспанських, їхня ціна на той час сягала 100 000 срібних карбованців. Ходили чутки, що деякі полотна з’явилися пізніше у колекції Терещенків. А ще неподалік Здиховський побудував спиртовий завод.
ЗАВДЯКИ ТАЛАНОВИТОМУ БАТЬКУ ЧИ ЩАСЛИВОМУ ВИПАДКУ?
Та останнім власником палацу (а також маєтку) був син відомого лікаря Фрідріха (Федора) Мерінга — Сергій Федорович (1862–1920), промисловий магнат, який започаткував тут різні виробництва: цегельню, винокурню, млин тощо.
Що стосується батька, то Фрідріх Мерінг був без перебільшення світилом медичної науки, одним з найвідоміших і найвпливовіших київських лікарів, професором Київського університету Святого Володимира. Майже всі визначні люди Києва того часу були його клієнтами. Проте якщо з багатіїв він брав за свою роботу величезні гроші, то бідноту обслуговував здебільшого задарма, а чесно зароблене вкладав у нерухомість, і не лише у нашій столиці…
Мерінгові належала велика садиба площею понад 10,5 га у центрі Києва, між Хрещатиком, Інститутською, Банковою та Лютеранською вулицями. Навколо Хрещатика були розташовані прибуткові будинки, але чималу територію займав патріархальний маєток із садом та городом, а до цього ще зі ставком та купальнею. Уродженець Саксонії Фрідріх Мерінг зробив блискучу кар’єру лікаря саме в Києві.
Щодо сина, Сергія Мерінга, — він обіймав посаду міністра торгівлі та промисловості УНР. Це було за часів гетьмана Скоропадського — з жовтня 1918-го. Та після падіння гетьманату вже у грудні того ж 1918-го Сергій Федорович подав у відставку та виїхав до Австрії. Освіту він мав серйозну, навчався в Англії, добре знав англійську, німецьку, французьку та іспанську мови.
Тож повернемось до Старої Прилуки. Є підстави вважати, що палац купував Мерінг-старший, а згодом подарував синові. Існує й більш оригінальна версія походження маєтності: начебто Прилуцький палац Мерінг-молодший виграв у карти.
НОВІ ІДЕЇ НОВОГО ВЛАСНИКА
Так чи інакше, а 1905 року Сергій Федорович Мерінг став власником маєтку у Старій Прилуці. І його стараннями палац став таким, яким він є: камернішою, теплішою реплікою столичного Маріїнського палацу.
Мерінги любили розкоші та зналися на хороших речах. Це відбилося на архітектурних уподобаннях Сергія Федоровича. Ставши власником, він почав перебудовувати маєток в цілому, і палац зокрема, на свій смак та залучив до цього відомого архітектора Карла Маєвського, який народився у Житомирі. Раніше Сергій Мерінг жив поблизу київського Маріїнського палацу, був зачарований його архітектурою й вирішив частково повторити її елементи у власному маєтку…
Стиль палацу Мерінгів — необароко, інтер’єри виконані у вигадливому неомавританському стилі. Й сьогодні побачити їх можна у вестибюлі палацу. Нас дійсно вражають і різьблені арки, і чудова геометрична ліпнина на стелі, і кахель з візерунками у вигляді рослин. Не забуваймо про ковані бильця сходів на другий поверх.
ЗДОГАДКИ, ЧУТКИ, ЗНАХІДКИ
Розповідали, що на території маєтку десь зберігалися великі скарби магната, що тут існує підземний хід, який начебто веде з палацу до колишнього панського парку, а також великий винний льох. Вони досі так і не виявлені.
Також казали, що після Другої світової війни до СРСР приїжджала з групою туристів із Франції племінниця Мерінга. Вона попросила дозволу відвідати родинний маєток. Оглянула усі приміщення, спускалася у підвал, у кочегарку, що обігріває палац, але нічого не взяла, нікому нічого не сказала.
Зате після її відвідин представники «недремних органів» з відповідними пристроями і міношукачами обстежили усі закутки, проте також нічого не знайшли.
Частину скарбів виявили під час ремонту у 50-х роках XX століття. Це були коштовні прикраси, старовинні картини і багато золота. Й серед них дуже цікава річ — портрет Федора Мерінга, батька Сергія, автором якого був видатний художник Микола Ге. Серед знахідок були й вишукані перські килими, в які хтось вшив монети царського карбування. Усе це передали до краєзнавчого музею.
Місцеві оповідали, що вже у 60-х роках XX століття якийсь екскаваторник витягнув просто з ріки скриню з золотом, звісно, одразу втік, і подальша його доля нікому не відома.
БЕЗЖАЛЬНИЙ ЧАС
З 50-х років минулого сторіччя тут знаходиться Староприлуцька школа-інтернат для дітей з особливими потребами. Проте в будівлі палацу розміщено бібліотеку, спортзал, кілька кабінетів працівників закладу і склад. Решта кімнат порожні. Учбові класи інтернату розташовані в інших приміщеннях, збудованих вже у радянські роки.
Раніше навколо палацу був старовинний парк, його поява відноситься до кінця XVІІІ століття. Тут зростали різноманітні рідкісні дерева, були фонтани та статуї левів. До наших часів збереглися лише блакитні ялини й фонтан. Частину колишнього парку займає спортмайданчик.
За свідченнями керівництва інтернату, востаннє фасад палацу ремонтували у далекому 1993-му. Сьогодні унікальна ліпнина палацу в тріщинах і осипається, волога місцями просочилася у стіни, звісно, з’явився грибок. Розкішний витвір архітектурного мистецтва поступово руйнується. Занепадає, одним словом…
Ось така вона, наша ненька Україна, — яка дивовижна історія, які чудові були люди!
