ФІЛОСОФ ТАРАС ШЕВЧЕНКО: за що він не любив Сковороду, якого читав, і любив Гегеля, якого не читав

Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop
Хто тільки не намагався присвоїти Тараса Шевченка: ліві, праві, анархісти, народники, націоналісти, більшовики, слов’янофіли… Здається, така ідейно-філософська пластичність його спадщини виникла тому, що творчість Кобзаря набагато ширша за будь-яку філософську нішу та ідеологічні рамки.
Либонь, він сам це розумів і повставав проти далеких від життя філософських концепцій: «Я, незважаючи на мою щиру любов до прекрасного в мистецтві та в природі, відчуваю непереборну антипатію до філософій та естетик».
Однак філософією повсякчас жваво цікавився, хоча Україна та Євангеліє завжди означали для нього набагато більше.
Я теперь, как падающий в бездну,
готов за все ухватиться — ужасна безнадежность!
Так ужасна, что одна только христианская философия
может бороться с ней
Тарас Шевченко
ДУХОВНИЙ БАТЬКО КОБЗАРЯ?
З Григорієм Сковородою, першим українським філософом та поетом, у Тараса Шевченка відносини складалися непросто. Приблизно як у батька із сином. Коли Тарасу виповнилося 12 років, його біологічний батько, якого за містичним збігом звали так само, як і Сковороду, помер.
Жодної спадщини майбутньому Кобзарю він не залишив, заявивши: «Сину Тарасу з мого господарства нічого не треба; він не буде простою людиною: з нього буде або щось дуже хороше, або великий ледар. Для нього моя спадщина або нічого не означатиме, або нічим не допоможе». А ось із духовною та творчою спадщиною Григорія Сковороди все склалося інакше.
Шевченко протягом усього життя перебував з ним у стосунках якогось тяжіння та відштовхування. За матір’ю, у дівочості Шангіреєвою, Сковорода був нащадком кримськотатарського аристократичного роду — Шан-Гіреєв. Неймовірно обдарований у різних галузях, він міг би зробити блискучу світську чи церковну кар’єру. Але при цьому свідомо вибрав долю мандрівного філософа.
ПОЕТ В УКРАЇНІ — БІЛЬШЕ НІЖ ПОЕТ
Шевченко — представник творчої інтелігенції, колишній кріпак, що за волею долі набув високого соціального статусу, про який більшість кріпаків могла тільки мріяти. Здавалося б, живи та радій. Проте Шевченко, ніби копіюючи життєтворчі настанови Сковороди, робив усе для того, аби «світ ловив мене, та не впіймав».
Обидва — щось більше, ніж просто літератори. Обидва — поети, але… плюс «щось іще»! Сковорода — поет і мандрівний Філософ. Шевченко — поет і Пророк. Їх бунт проти дійсності був різним, та він мав те саме джерело — християнські ідеали. Навіть з огляду на мову, яка, за Мартіном Хайдеггером, є домівкою буття, це був бунт.
Сковорода сконструював свою власну барочну новомову, зрозуміти яку і тоді, і зараз можна лише доклавши чималих зусиль. Завдяки Шевченкові поезія також заговорила зовсім іншою, не властивою високій книжковій традиції мовою — простою та зрозумілою народу, але при цьому неймовірно образною, емоційною, пророчою.

«СПИСУЮЧИ» СКОВОРОДУ
Все вказує на те, що Тарас Григорович з молодих років добре орієнтувався у творчій спадщині Сковороди, хоча вона офіційно ніде не видавалася та поширювалася в українському народі як «самвидав». У вірші «А. О. Козачковському» Шевченко зізнається, що у ранніх своїх літературних дослідах орієнтувався саме на тексти першого українського релігійного філософа — у шкільні роки «списував Сковороду».
У повісті «Княгиня» сліпий Совгір, прототипом якого став дячок, що навчав Шевченка грамоті, носить у торбинці дорогоцінний зошит зі «сковородинськими псалмами». Початок шевченківської поеми «Сон» є очевидною відсилкою до «Всякому городу нрав и права, Всяка имеет свой ум голова» Сковороди:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий…
«ВІНЕГРЕТНИЙ» ДІОГЕН
У повісті «Близнецы» він навіть вивів філософа як одного з персонажів, хоча оцінка мислителя стає тут уже не такою компліментарною — Шевченка не влаштовує містицизм Сковороди, що надто відірваний від життєвих реалій.
З глузуванням він пише, мабуть, пародіюючи трактат «Наркис», про якусь дисертацію Сковороди, «присвячену зв’язку душі людської зі світилами небесними». Тарас Григорович називає Сковороду «ідіотом», а його твори «недолугими», дорікає філософу за «філософську недбалість».
Особливо сильно дістається Сковороді через те, що з його легкої руки в літературу увійшла штучна, псевдонародна мова. Як приклад Шевченко наводить твори князя Шаховського, у якого персонажі водевілів «Казак-стихотворец» та «Малороссийская Сафо» — це «каліки справжніх малоросіян», котрі говорять до невпізнанності спотвореною українською мовою.
Сковороду Шевченко називає «Діогеном наших днів», але вважає, що «якби він не писав своїх вінегретних пісень, було б краще».
ДВА АРХЕТИПИ: МІСТИК І ПРОРОК
Проте критика, можливо, з нашого нинішнього погляду не зовсім справедлива, не заважає Шевченку сприймати Сковороду як свого літературного та філософського «предка». У передмові до видання «Кобзаря», що не відбулося, він порівнює Сковороду з «народним і великим» Робертом Бернсом, шкодуючи, що його збила з пантелику «латина, а потім московщина».
Шевченку не вистачає у Сковороді справжньої народності та революційності. Якби вони зустрілися віч-на-віч, імовірно, знайшли б спільну мову, бо для обох відправною точкою духовних пошуків є істина, що проповідується в Євангелії. На жаль, жили вони у різні епохи.
Християнин Сковорода орієнтувався на середньовічний неоплатонізм та бароко, а християнин Шевченко — на ідеали Просвітництва, еволюціонуючи від романтизму до реалізму. Але так чи інакше обидва являють собою дві іпостасі однієї української культурної свідомості в її історичному розвитку.
Сковороду цікавив християнський ідеал, зрозумілий як метафізика серця, як внутрішнє перетворення людини. У Шевченка весь пророчий пафос спрямований на перетворення соціальне відповідно до того ж християнського ідеалу. Одного більше цікавили відносини людини та Абсолюту, іншого — людини та людини.
У цьому сенсі, хоч би що писав Шевченко про Сковороду, у просторі української культури їхні архетипові статуси — Містика та Пророка — не протиставляються, а доповнюють один одного.
ГЕГЕЛЬЯНЕЦЬ БЕЗ ГЕГЕЛЯ
Те, чого Шевченку не вистачало в християнській містиці Сковороди, він «добирав» з культурного середовища, яке активно всмоктувало європейський філософський мейнстрім. Зокрема, йдеться про гегельянство.
Перші переклади Гегеля російською почали з’являтися у 40-х роках ХІХ століття. Не збереглося свідчень про те, чи знайомий був із ними Тарас Григорович, чи ні. Однак про гегелівську філософію повинен був мати цілком адекватне уявлення, оскільки перебував у дружніх стосунках із уродженцем Полтавщини професором Осипом Бодянським.
У тодішньому Санкт-Петербурзі серед інтелектуальної еліти існувала своєрідна «українська мафія» — свої природно тяглися до своїх, спілкувалися, ділилися ідеями. Професор Бодянський був не лише видатним ученим-славістом, який вивчав «народну поезію слов’янських племен», а ще й членом так званого «гуртка Станкевича-Грановського».
Його учасників об’єднували інтерес до філософії, історії, літератури, огида до кріпацтва та, за словами Герцена, «глибоке почуття відчуження від офіційної Росії». А ще — інтерес до Гегеля, який тоді вважався за інтелектуальний мейнстрим!

УКРАЇНСЬКИЙ ЄРЕТИК ТА «ГУСИТ»
Гегельянці стали предтечами революційно-демократичної традиції, а слов’янофіли — релігійно-реакційної традиції. Шевченко в ідеологічному сенсі довго вагався між ними. Але зрештою зробив вибір на користь революційно-демократичної лінії. Причому в досить радикальному її варіанті.
Якщо не оригінальні тексти Гегеля, то «гегельянський дух», який на той час вважався синонімом революційності, був Шевченком органічно засвоєний і переосмислений. У певному сенсі навіть етапи ідейно-духовної еволюції Гегеля та Шевченка схожі. Для обох відправною точкою був романтизм, оскільки Гегель «розчув» Канта в інтерпретації Гердера та німецьких романтиків.
Обидва не спокусилися «ненародним», неприродним їм французьким атеїзмом. Обидва відсторонялися не лише від атеїстичної позиції, а й від церковного офіціозу, звертаючись до ідей Реформації. Гегель — до лютеранства, Шевченко — до гуситського руху, присвятивши йому поему «Єретик».
Працюючи над нею, Тарас Григорович у буквальному сенсі слова замучив усіх чехів, яких тільки міг зустріти. Він розпитував їх про топографічні та етнографічні подробиці, обговорював гуситську епоху, вивчив усі доступні матеріали про Яна Гуса.
УКРАЇНОЦЕНТРИЧНИЙ БУНТ
1846 року Шевченко приєднався до Кирило-Мефодіївського братства, метою якого була зміна несправедливо влаштованого суспільства на основі заповідей Христа. У програмному документі Братства «Книга буття українського народу» Україні відводилася роль країни-месії, яка, піднявшись із могили, вкаже європейським народам шлях до порятунку. Проте хоч би якими були соціально-політичні погляди «братів», у Шевченка було своє, особливе «філософське обличчя».
У своєму неприйнятті соціальної несправедливості він виступає радше як бунтар, а не революціонер. Але його бунт, як і його християнство, україноцентричний. Його джерело не стільки в раціональному осмисленні соціально-політичних процесів, скільки в стихійному, природному моральному почутті.
Життя, влаштоване згідно з Божою волею та правдою, для нього — не абстрактна філософська категорія, а жива норма людського буття. Цієї практичної наочності добра Шевченку не вистачає і в Сковороді, і в сучасному йому польському філософі-гегельянці Каролі Лібельті.
«З Лібельтом я трохи знайомий за його «Дівою Орлеанською» і за його критикою та філософією. На перший погляд він мені здався містиком і непрактиком у мистецтвах», — пише Шевченко.

ШЕВЧЕНКО — СТИХІЙНИЙ АНАРХІСТ?
Вроджене почуття добра й справедливості потребує практичної дії, а не філософської абстракції. Саме за це Шевченка високо цінував ще один гегельянець — теоретик анархізму Михайло Бакунін. Для нього поет був найкращою ілюстрацією правоти його теорії про «вроджену» революційність селянства.
Можливо, завдяки йому щодо Шевченка проінформували ще одного видатного послідовника Гегеля — Карла Маркса. Взагалі, тема «Шевченко та анархізм» ще чекає на свого дослідника. Згадати хоча б про українського друкарського генія Антона Ляхоцького (партійне прізвисько Кузьма).
У женевській друкарні ще одного «батька світового анархізму» Петра Кропоткіна Кузьма видавав не лише газету «Бунтар», а й кишеньковий «Кобзар», який контрабандою переправляли до Російської та Австрійської імперії. Вважалося, що українці — стихійні анархісти, і щоб їх революціонізувати, «Кобзар» є найкращим засобом.
«Сей мініатуровий «Кобзарик» зробив свого часу велику сенсацію в Галичині і, певно, тисячами був перевезений до Росії, бо його примірник можна было сховати у кишені!» — згадував Іван Франко.
ФІЛОСОФІЯ, ПЕРЕПЛАВЛЕНА У ПОЕЗІЮ
Шевченко жваво цікавився європейською філософією та естетикою, Кантом, Фур’є, філософією месіанізму Міцкевича. Про деякі філософські пошуки він писав у своєму «Щоденнику». Відомо, що Тарас Григорович читав роман француза Жан-Жака Бартелемі «Подорож молодого Анахарсиса Грецією» — про давньогрецького філософа, одного з семи великих античних мудреців, скіфа за походженням.
У його творах ми можемо зустріти Сократа, якого Шевченко іменує «князем філософів», хоча навіть його часом поміщає в іронічний контекст. У «Щоденнику» є відгуки про Платона, щоправда, знову ж таки в негативному світлі. У повісті «Художник» йдеться про Геракліта, у повісті «Близнецы» згадується Діоген. Зберігся навіть малюнок, на якому Шевченко зобразив цього філософа-кініка, що добровільно відмовився від слави та багатства.
У поемі «Тризна» згадуються мислителі Галілей і Кант, але — із суттєвим застереженням: без любові до ближнього їхні «просвітницькі» зусилля нічого не варті! Можливо, це й є головна заповідь, яку, переплавивши філософію на поезію, намагається донести до нас Великий Кобзар.