КОРІННЯ ТА КРИЛА з Борисом Бурдою: Марія Примаченко із села Болотня під Києвом — відома українська художниця, яка писала дивовижних звірів

 

Примітивний — це добре чи погано? Зазвичай при відповіді на це питання довго не думають. Якщо вас особисто назвуть примітивним — ви зрадієте, подякуєте, будете цим вихвалятися? Ось бачите! І словникові значення цього слова не втішають — що «найпростіший, нескладний і грубий за виконанням», що «недостатньо глибокий, надто спрощений». Безперечно, не похвала.

Так чому ж митців, які репрезентують цілий художній напрямок, називають «примітивістами»? Що ж вони, виходить, грубі у виконанні, надто спрощені, недостатньо глибокі? А от і ні — їхні картини виставлені у найкращих галереях світу, вартість їх зашкалює, інтерес до них високий, а великі майстри традиційних напрямків не можуть повторити їх «грубі у виконанні, надто спрощені, недостатньо глибокі» роботи.

Такі справи — художники-примітивісти аж ніяк не примітивні. Вони справді не засвоїли чи просто не стали застосовувати правила, за якими створюють картини інші художники, — вони просто вигадали свої правила, не менш цікаві.

 

 

Так, форми їхніх картин спрощені і здаються примітивними, що нагадують творчість дітей чи художників найдавніших часів, але це лише на перший погляд. Їхні роботи характеризуються своєю власною системою гармонії, що відрізняється від звичної, але є багатою та тонкою.

Є художники-примітивісти, які раніше працювали в цілком традиційній манері, — скажімо, Михайло Ларіонов, засновник цілого напряму, що називається неопримітивізмом.

Але багато хто з них — непрофесіонали. Анрі Руссо, скромний чиновник митного відомства, Ніко Піросманішвілі, малювальник вивісок для магазинів і забігайлівок за бартером, за порцію-другу харчів замовника, Бабуся Мозес (якщо вже офіційно — Енн Мері Мозес), дружина фермера, яка тільки після смерті чоловіка, доживши майже до сімдесяти, почала малювати, бо вишивати їй уже сильно заважав артрит.

Тож не дивуйтеся, що рівний їм побратим за талантом з’явився на світ у зовсім далекій від мистецтва простій селянській родині у селі Болотня під Києвом. Власне, чому ні?

Марія Оксентіївна Примаченко народилася під Новий рік: за старим стилем — 1908 року, 30 грудня, за новим — уже 1909, 12 січня. Батьки у неї були звичайні селяни, до того ж люди досить обдаровані.

 

 

Батько був прекрасним теслею, що охоче майстрував сусідам на замовлення гарні огорожі дворів, мати чудово вишивала і передала дочці свій талант — все життя Марія Оксентіївна воліла носити сорочки, вишиті нею особисто.

Особливо райдужною при народженні її доля нікому не уявлялася — життя небагатого українського селянина — воно самі знаєте яке — Шевченка в школі, мабуть, напам’ять вчили…

Але від важкої роботи в полі її доля вберегла, хоча краще б вона цього не робила — ще зовсім маленькою дівчинкою Марія захворіла на поліомієліт. Антиприщепників би за комір і носом потикати — зараз поліомієліт завдяки вакцинам Солка та Себіна практично зник, а свого часу він просто калічив людей на все життя, якщо взагалі залишав живими.

 

 

Яка там робота в полі — вона й ходити ледве могла! Хвороба не відпускала її все життя, практично на всіх фото вона на милицях. У селі її навіть прозвали Марія Крива — що ж, така вона й була.

Вже в наш час, після виставок по всій Європі, від Москви до Парижа, їй зробили три операції, ламали кістку і зрощували знову — користі від цього було небагато, хіба що спорудили їй протез, який дозволив пересуватися з трохи більшими зручностями.

Вона тільки жартувала: мовляв, у юні роки — на милицях, а на старість — красуня з плавним ходом. Довгі спідниці приховували протез, і часом навіть важко було здогадатися, що перед вами каліка.

Але це все було вже згодом. А поки що їй доводилося терпіти жахливі болі, які не давали їй спокою до самої смерті. Натомість зір і слух загострилися до краю — за законом компенсації так часто буває.

Не раз лікарі, які радилися щодо її хвороб пошепки у сусідній кімнаті, виявляли, що вона все чудово чує. Але виконувати звичайні для її однолітків сільськогосподарські роботи вона не мала ніякої можливості. Яка користь для родини від безпорадної інвалідки? Так їй і жити нікому не потрібною і цілком залежною від милості близьких?

Для людини талановитої та сильної — не так. Така людина знаходить щось корисне для себе та оточуючих у всьому, навіть у такому нещасті. Неможливість працювати в полі з усіма дала їй вільний час, і вона знайшла, як його використовувати.

 

 

Потім Марія згадувала: «Починалося все це так — якось біля хати, біля річки, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всілякі квіти, які я побачила. А згодом помітила синювату глину. Набрала її в поділ і розмалювала нашу хату…»

Сусідам малюнок сподобався, причому настільки, що вони почали звертатися до дівчинки з проханням намалювати щось таке і на стінах їхніх будинків — звісно, не безкоштовно. Першим її гонораром за виконану роботу начебто виявилося порося.

Річ у господарстві корисна, а в ті нелегкі часи особливо цінна. 1909+17 (стільки їй було тоді років) — виходить 1926, рік завідомо досить голодний, тож такий гонорар істотно допоміг її родині просто вижити.

Живопису дівчині було мало — вона серйозно захопилася вишивкою, вишивала оригінальними неповторними візерунками не лише сорочки, а й рушники. Її навіть запросили до школи для народних майстрів, що відкрилася тоді. Там її й помітила майстриня-ткаля з Києва Тетяна Флору.

Її роль у житті Марії Примаченко величезна — вона не лише розгледіла її талант, а й доклала зусиль, щоби він розвивався, запросивши її попрацювати та повчитися в експериментальній майстерні Київського музею українського мистецтва. Цю майстерню саме тоді перетворили на Школу народних майстрів, і 1936 року вона її закінчила.

 

 

Марія не лише вдосконалила те, що й так добре вміла, вона освоїла нову для себе галузь: розпис кераміки. Народний майстер Яким Герасименко виготовив кілька керамічних блюд і глеків різних форм, а вона розмальовувала їх зображеннями дивовижних звірів. Сама ж майстриня керамікою займалася мало, збереглася лише одна керамічна робота, яка достовірно належить їй, — «Крокодил».

Де вона таких звірів бачила — не зовсім зрозуміло. Закінчила всього чотири класи, вдома в неї, за спогадами знайомих, ніколи не було ані книг, ані газет взагалі.

Проте під її пензлем виникали і зелені слони, і чорні мавпи, і помаранчеві леви, і блакитні бобри, прикрашені золотими рибками, і жовті голуби в червону цятку, і синій бик у жовтий горошок.

Її запитували: «А чому ви не малюєте людей?» і отримували відповідь: «Так це вони і є!» Лише у немалому віці вона побачила справжніх левів та слонів — у цирку, куди саме за цим її звозив великий шанувальник її творчості Сергій Параджанов.

Після цього Марія продовжувала малювати своїх звірів — зовсім не схожих на справжніх, побачених у цирку. Це був її власний світ, і їй було видніше, якого кольору в ньому слони.

Її різнобарвний звіринець майже одразу став сенсацією, яка перетнула межі не лише України, а й СРСР. Сенсаційний успіх на республіканській виставці народного мистецтва в Києві, тріумфальні експозиції в Москві та Ленінграді — і ось уже 1937 року 10 її робіт потрапляють на «Експо» у Парижі.

В українських джерелах час від часу з’являється розповідь про те, що про її роботи захоплено відгукнувся сам Пікассо — ось тільки доказів такого приємного твердження метра не знайти навіть із собаками, а джерела солідніші й чесніші одразу попереджають, що документальних підтверджень такого висловлювання поки виявити не вдалося.

Ох уже мені ці патріоти — щоби так нашкодити рідній країні, у ворогів часом просто уяви не вистачає… Та ось завідомо безглуздим і неможливим такий вислів Пікассо не здається — масштаб таланту досить великий, аби не відкидати таку можливість із порогу.

До речі, роботи Пікассо Марія Примаченко бачила — художниця Людмила Лисенко привезла їй альбом Пікассо. Марія подивилася альбом і сказала одну-єдину фразу: «У нашому селі цього не зрозуміли б».

До Марії Примаченко приходить і більший успіх, ніж творчі здобутки, — вона знаходить справжнє кохання. Це її односелець, піхотний лейтенант Василь Маринчук. Проте їхнє щастя триває недовго — починається війна. З листів Марії він ще встигає дізнатися, що в них народився син Федір. В листі у відповідь він бажає дитині щастя і каже, що зараз має йти у п’яту атаку поспіль. Це був його останній лист. Марія так ніколи й не змогла навіть дізнатися, де його поховано.

Вона згадувала, що перед смертю коханого бачила дивовижний сон: сад, де все навпаки — коріння стирчить у небо, а квіти ростуть у землю. Після отримання похоронки вона вишила скатертину чорними трояндами і накрила нею стіл. А пензлі відклала убік — кілька років після смерті Василя вона не малювала нічого. Мабуть, не могла.

Після війни її колега, київський художник, неодноразово приїжджав до неї в село — сватався. Казав: «Ви все чекаєте на Василя? Вже похоронці стільки років». А вона відповідала: «Все можливо, якась помилка вийшла, так буває в житті. Я все чекаю-чекаю-чекаю, а там подивимося, не ображайтеся на мене, будь ласка, добра людина, йдіть із Богом». Так і прожила все життя одна, виховуючи сина, — він теж став художником, виявив чималий талант і був удостоєний звання народного художника України.

Те, що вона не малювала картин, на її доходах не далося взнаки — вона за все життя жодної картини не продала, тільки дарувала. А заробляла вишивками та шиттям одягу, особливо весільних суконь. Фасон і крій вона вибирала «на око», ножицями не користувалася — просто рвала тканину, але результат влаштовував замовників, і вона не злидарювала.

Двозначна кількість років минула, поки майстриня все-таки зважилася знову взяти в руки пензель. Змінилося і суспільство — настали динамічні шістдесяті, інтерес до всього яскравого та нестандартного зріс.

І їй знову пощастило зустріти на своєму шляху тямущу та доброзичливу ​​до її творчості людину, яка забезпечила новий спалах популярності її робіт — кінодраматурга та сценариста Григорія Местєчкіна. Той став автором сценарію документального фільму про її творчість з точною назвою «Створи своє сонце», що вийшов 1968 року.

Местєчкін не лише зняв про Марію Примаченко фільм — він певною мірою став її продюсером у ті часи, коли цієї професії в СРСР взагалі не існувало. Він вів, як ми зараз би сказали, лобістську діяльність, проштовхував у верхах питання про присудження їй премій та почесних звань (1960 року вона отримала орден «Знак Пошани», 1966 року — Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка, а 1970 року — звання заслуженого діяча мистецтв УРСР).

На вернісажах серед професіоналів від мистецтва вона губилася, ставала мовчазною, але незабаром навчилася відповідати співрозмовникам — зазвичай короткими завченими фразами, швидше за все, Местєчкін їх для неї і готував.

 

 

Вона підписувала свої картини, як завжди, — практично без розділових знаків, користуючись не літературною мовою, а народним діалектом. Але Местєчкін, зважаючи на все, втрутився і в це, підказуючи їй актуальні теми та підписи, на кшталт «Український мільярд — пудів хлібозаготівель», «Мої квіти київському «Динамо» (після виграшу суперкубка), і навіть зовсім раніше для неї неможливе «Галя свиней у колгоспі годувала. Виростила поросят тисячу та сімдесят». Втім, картини від підписів не блякли та не вицвітали.

Все її життя, як і раніше, протікало в її рідному селі. Навіть коли трапився Чорнобиль та її рідна Болотня опинилася у тридцятикілометровій зоні, вона відмовлялася її покинути. У її творчості виник чорнобильський цикл. Під фантастичними звірами, що зображені на картинах цього циклу, з’являються дивовижні підписи.

Наприклад, «Отаким снився четвертий блок По ньому зростатимуть квіточки А нестимуть діточки квіточки Як пам’ятник буде навік біля нього Прилітатимуть голубчики наші герої Врятували нас, пішли від нас».

А під зображенням особливо страшного звіра з дванадцятьма жахливими зубищами і язиком, що вивалюється з рота, вона поставила підпис: «Пан Рейган, на цю картину подивися і задумайся, яка ця Атом тяжка і важка, і нерозумна…» Напевно, щоб Рейган більше так не робив.

У незалежній Україні Марія Примаченко мала не меншу пошану, ніж у СРСР. 1994 року їй вручили почесну відзнаку президента України. Вона продовжувала активно працювати, до 75 років навіть не користувалася окулярами — зір і слух, як уже говорилося, у неї були прекрасними.

Невістка Катерина згадувала, що до останнього дня у свекрухи була чудова пам’ять і розумові здібності, які повністю збереглися, — ніяких старечих недуг. Вона померла 18 серпня 1997 року у поважному віці, на 88-му році життя. Син поклав їй у труну, поруч із лівою рукою, олівець і шкільний зошит.

Великий талант тим і відрізняється, що після закінчення життя його прославляють не менш активно, ніж за життя. За рішенням ЮНЕСКО 2009 рік був визнаний Роком Марії Примаченко — це вшанування рідкісне, яке дістається лише митцям, чия творчість має всесвітнє значення. Президент Ющенко раніше видав указ про відзначення 100-річчя від дня її народження.

 

 

Щоправда, прізвище в цьому указі дещо інше — Приймаченко. Ще за її життя режисер Лесь Танюк висловив думку, що написання Примаченко — результат русифікації, і вона погодилася — взагалі боялася начальства. Але тільки-но Танюк кудись відлучився, вона пояснила, що треба писати Примаченко, бо в них у селі говорили саме так — «примак», а не «приймак». Сама вона підписувала свої картини лише «Примаченко».

У результаті 2010 року Вищий адміністративний суд вирішив, що правильне написання її прізвища — саме Примаченко (це знадобилося під час розгляду справ про її спадок). Не сперечатимуся з поважною інстанцією, а з носієм прізвища хочеться сперечатися ще менше — їй, безперечно, видніше. Втім, таке буває — є варіанти написання й інших відомих прізвищ. Зрештою, ми всі знаємо і сподвижника Дарвіна Томаса Гекслі, і письменника Олдоса Хакслі — адже вони дід і онук, і прізвище в них одне й те саме, Huxley, тільки склалася звичка читати його по-різному.

В Україні та в усьому світі їй продовжують віддавати заслужені почесті. У Києві з’явився бульвар Марії Примаченко, на її честь назвали вулиці у Броварах та Краматорську, її ім’ям назвали малу планету з каталожним номером 14624. Навіть скандали не залишають її, немов живу.

У 2013 році всесвітньо відому фінську компанію «Марімекко», яка виготовляє товари для дому, викрили у плагіаті її роботи «Щур у дорозі». І компанія, і дизайнер визнали плагіат і вибачилися.

Гірше закінчилася історія з пограбуванням її будинку — бандити забрали до сотні її картин, кожна з яких має лише страхову ціну не менше 10 000 доларів, і поки що зловити їх не вдалося. Але це поки що…

Що б мисткиня сама сказала про ці скандали? Можливо, що й нічого, вона завжди була зайнята: малювала. Незадовго до смерті вона говорила з відомим журналістом Юрієм Ростом та сказала йому, що вже була в раю. Там дуже гарно: фабрика, світла кімната, їдальня чиста і велика, тільки люди спокійніші та привітніші.

Робила вона там те, що завжди, — малювала картини. Якось побачила бригадира з крилами і сказала йому, що сьогодні неділя і вона хоче відпочити, а той, чемний такий, відповів, що тут вихідних нема. Їй це не сподобалося, і вона повернулася на землю. Щоправда, ненадовго. Зараз вона, звичайно, в раю, і малює там сім днів на тиждень. Без вихідних.