ВИКРИТТЯ В НАУЦІ: «людина зорі» з черепом людини та щелепою мавпи
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop за мотивами картини Рене Магрітта «Портрет Стефі Лангі», 1961
Адвокат і археолог-аматор Чарльз Доусон (1864–1916) був досить широко відомий. Ціла низка цікавих знахідок зробила його ім’я значущим у науковій спільноті. Але тільки одна з них була справжнім шедевром, радикально змінювала всі уявлення про походження та еволюцію людини і прославила його ім’я на весь світ.
Великі вчені захоплювалися його відкриттям, ретельно копалися в тому місці, де він його зробив, і натрапляли на настільки ж дивовижні подібні знахідки, що підтверджували важливість досягнень Доусона. Усе своє життя і ще сорок років після смерті саме його вважали людиною, яка здійснила одне з найважливіших відкриттів в археології.
А потім нарешті зробили кілька елементарних досліджень, які просто напрошувалися від самого моменту виявлення ним своїх знахідок, і це зруйновало його репутацію вщент. Разом із теоріями, які вже встигли з цього приводу накопичити…
ОЧІКУВАННЯ ВІДКРИТТЯ
Дарвін зовсім не був першою людиною, якій спала на думку ідея про походження людини від мавпи, — Ламарк і Бюффон висловлювали щось подібне значно раніше, були в нього й інші попередники. Однак саме Дарвін не просто оприлюднив цю ідею, а й вельми переконливо обґрунтував, зробивши її популярною та обговорюваною. І прихильники, і противники її почали шукати докази — насамперед серед викопних скам’янілостей.
Починаючи з 1829 року було зроблено низку знахідок кісток неандертальців — як тепер вважається, непрямих предків сучасних людей, але паралельної гілки розвитку, що залишила слід у нашому геномі. У 1868-му, всього за три роки до виходу дарвінівського «Походження людини», у французькій печері Кро-Маньйон знайшли рештки людей, досить близьких до сучасного типу. А де ж рештки істоти, наділеної особливостями і людини, і мавпи, проміжної ланки?
1891 року на Яві голландець Ежен Дюбуа знаходить череп і стегнову кістку пітекантропа, схожого і на людей, і на мавп. Але його знахідка — єдина, до 1936 року нічого подібного відшукати не вдавалося — а раптом це просто потвора? Тож попит на виявлення будь-яких кісткових решток, що давали змогу внести в проблему ясність, був надзвичайно великий. І, як випливає з економічних законів, він почав задовольнятися…
ЗНАХІДКА У САССЕКСЬКОМУ СЕЛІ
У лютому 1912 року хранитель відділу геології Британського музею Артур Сміт Вудворд одержав лист від Чарльза Доусона, вже досить відомого низкою цікавих знахідок археолога-аматора. Той писав, що в гравійному кар’єрі поблизу села Пілтдаун у Сассексі було виявлено кілька фрагментів досить дивного людського черепа.
Дослідивши це місце детально, Доусон знайшов там ще кілька залишків зубів і рогів звірів епохи пліоцену — мастодонта, слона, гіпопотама, бобра, коня, оленя — і, що найцікавіше, половину нижньої щелепи, яка, можливо, належала власникові знайдених уламків черепа.
І вже у грудні того ж 1912 року Вудворд представив ці знахідки на засіданні Лондонського геологічного товариства, оголосивши їх тією самою «відсутньою ланкою» між мавпою та людиною, яку всі так старанно шукали. Вудворд запропонував назвати цю істоту еоантропом, тобто «людиною зорі».
НЕ МАВПА Й НЕ ЛЮДИНА?
Характеристики нової знахідки виявилися майже ідеальними. Череп був досить близький до черепа сучасної людини, об’єм мозку — приблизно як в Анатоля Франса, нобелівського лауреата. Можливо, це просто сучасна людина? Навряд чи — за супутніми знахідками викопних тварин встановили, що давність решток — приблизно мільйон років, від предка сучасних людей чогось подібного й очікували.
Але найсуттєвіше — щелепа, набагато більше схожа не на людську, а на щелепу шимпанзе чи орангутана. Може, це мавпяча щелепа і є, а поруч їх знайшли зовсім випадково? Теж не виходить — зуби у щелепі явно не мавпячі, вони радше схожі на людські.
Трохи пізніше Доусон привозить на місце знахідки відомого археолога П’єра Теяра де Шардена, і той відшукує ще один зуб — ікло, схоже і на мавпяче, й на людське. Там же Доусон виявляє знаряддя праці — щось на кшталт палиці-копачки з ікла вимерлого слона, а трохи пізніше, за два кілометри від місця першої знахідки, — ще кілька схожих на неї фрагментів черепа і ще один зуб: чи то мавпячий, чи то людський.
Він майже напевно знайшов би що-небудь іще, але 1916 року раптово помер від сепсису, а інші археологи вочевидь були не такими щасливцями, їм не зустрічалося нічого подібного.
ПЕРШИЙ АНГЛІЄЦЬ?
Науковий світ, особливо британський, сприйняв знахідку з ентузіазмом — вони дуже чекали чогось подібного і щиро зраділи, коли дочекалися. А то виходило якось образливо: у Франції знайшли кроманьйонців, у Німеччині — неандертальців, а британці, виходить, руді? Зате після знахідки Доусона британським археологам стало добре на душі: перший англієць виходив не дурнішим за кроманьйонця і вочевидь розумнішим за неандертальця, проте виявився помітно старшим — отже, від нього ми всі й походимо!
Хто вже точно зрадів пілтдаунській людині, то це расисти — бачите, житель Європи жив істотно раніше за азіатських мавполюдей і був набагато розумніший: говорили ж ми, що європейці — вища раса, хто ж тепер сумнівається? Це, звісно, нічого не доводить — для расистів усе, що відбувається, є аргументами на їхню користь, але тільки для таких самих расистів.
Однак і серйозні вчені виявилися дуже задоволені знахідкою, вважаючи її, крім усього іншого, серйозним аргументом для полеміки з клерикалами, впевненими, що перших людей, Адама та Єву, взагалі створив приблизно 7000 років тому Самі Знаєте Хто. Не думаю, що вже тоді це було якось суттєво: геологічні відкриття ХІХ століття досить упевнено продемонстрували, що наша планета є значно старшою, ніж припускали клерикали.
Головним було те, що еоантроп — ось він! Дивіться-но самі: череп майже людський, зате щелепа досить мавпяча! Сер Артур Сміт Вудворд, який представив відкриття Доусона науковій спільноті, наприклад, на пілтдаунський череп хіба що не молився: вийшов у відставку, побудував собі будиночок біля місця історичної знахідки й до самої своєї смерті 1944 року на всі інші теми розмовляв украй неохоче — лише про еоантропа, який пояснює так багато!
ГОЛОВНА УМОВА ПІЗНАННЯ — СУМНІВ
То що ж, еоантроп беззастережно посів найважливіше місце в археології, не викликаючи жодних сумнівів? Ні, чому ж — низка неприємних для відкривачів запитань все-таки пролунала. Британський антрополог Артур Кіт висловив невпевненість у тому, що знайдене пізніше ікло належить власникові пілтдаунського черепа. Але Кіта мало хто підтримав, а його добрий друг, анатом Графтон Елліот Сміт, навіть посварився з ним на все життя — так загострилися пристрасті в цих дискусіях!
Різкіше за всіх розкритикував пілтдаунську знахідку німецький антрополог Франц Вейденрейх — він, як і більшість критиків, вважав череп приналежним людині, а щелепу — мавпі, та навіть єхидно назвав Доусона збирачем пазла, до того ж невдачливим. Тонкощі полягали в тому, що сам Вейденрейх був вельми видатним науковцем, який 1927 року відкрив людству синантропа — стародавню людину, що була молодшою за пітекантропа, але старшою за неандертальця.
Думка такого авторитета мала б стати вагомою — але подолати загальну довіру до Доусона і найсильніше бажання того, щоб з його знахідкою було все гаразд, йому не вдалося.
Майже 30 років жодної серйозної теорії походження людини, яка б не враховувала існування еоантропа, не виникало. Всі чекали на наступну подібну знахідку, проте нікому її зробити було не до снаги — після смерті Доусона знайшли чимало решток стародавніх людей, але виявити щось хоча б віддалено схоже на еоантропа не вдавалося нікому. Виходило, що тільки Доусону так фантастично поталанило. Або ж… Але серйозним ученим навіть думати про щось подібне було неприємно…
А ЛАРЧИК ПРОСТО ВІДЧИНЯВСЯ
Бажання розібратися в проблемі, однак, не згасало з часом. Усі інші знахідки показували, що у стародавніх людей щелепи швидше ставали схожими на людські, ніж череп, — чому ж у еоантропа все навпаки? А наука тим часом розробила нові методи визначення віку скам’янілостей.
Професор Кеннет Оклі, наприклад, виявив: що кістка старіша, то більше фтору вносять у неї підґрунтові води. Він перевірив на фтор кістки черепа, і стало зрозуміло, що їм приблизно 10 000 років, всього лише, — а це час, коли на Землі вже жили цілком сучасні люди!
Його колега Вейнер, користуючись іншим методом — визначенням відсотка азоту в кістці, — з’ясував, що вік черепа приблизно такий, який вийшов у Оклі, проте та сама щелепа взагалі належить сучасній нам істоті. Майже напевно це щелепа орангутана, але що ж із зубами?
Довелося зробити те, що ніхто б не заборонив і відразу після знахідки, — уважно розглянути ці зуби під лупою. Виявилося, що зуби в мавпячій щелепі не просто так схожі на людські — їх доволі ретельно обробили напилком, щоб надати схожості з людськими зубами. Дослідили окремо знайдене Теяром де Шарденом ікло — на ньому не виявили шару дентину, що утворюється на будь-яких зубах у щелепі живої істоти і який явно теж зняли напилком.
Перевірили заодно й палицю-копачку зі слонячого бивня — її, певно, обробили металевим інструментом. А червонястий колір кісток, властивий стародавнім знахідкам, виявився результатом обробки хімічними реагентами. Доусон, щоправда, говорив, ніби обробив ними перші знайдені осколки черепа для збереження, але хто пофарбував так само під землею інші кістки, які витягли шукачі? Загалом, жах! І зовсім незрозуміло, чому не виявили сліди напилка на зубах одразу ж після їхньої знахідки. Ніхто й подумати не міг, що таке можливо…
АВТОРА! АВТОРА!
Хто ж це все влаштував? Хто розкидав уламки спеціально оброблених кісток у покинутому кар’єрі, власноруч приніс науковцям їхню частину й домігся того, щоб вони викопали решту та цілковито переконалися в тому, що нічого більш справжнього й бути не може — адже вони видобули їх самі! Немає жодних сумнівів, що душа цієї афери — адвокат і археолог-аматор Чарльз Доусон, за життя якого знахідки множилися, а після смерті скінчилися.
Чи були у нього спільники? Висловлювали підозри на адресу Артура Сміта Вудворда, але доказів жодних — найімовірніше, він щиро помилявся. Складнішим є питання зі співробітником Вудворда зоологом Мартіном Гінтоном — 1978 року над його квартирою знайшли стару скриню з кістками й зубами, пофарбованими так само, як пілтдаунські знахідки. Можливо, він підозрював, що справа тут нечиста, і намагався виготовити такі ж скам’янілості, щоб утвердитися в цій думці? Поки що незрозуміло.
Теяр де Шарден? Такі припущення теж є – кажуть, що він навіть написав докладний лист про цю аферу, який дозволив опублікувати, коли всі її учасники помруть, але це давно вже сталося, а листа поки що не видно… І ще один цікавий кандидат у спільники Доусону — сер Артур Конан Дойл, який опублікував у рік знахідки еоантропа роман «Загублений світ» із прямими сюжетними збігами з цією історією. Кажуть, що він розсердився на вчених, які висміяли його захоплення спіритизмом, і, своєю чергою, забажав висміяти їх. Чому ж він цього не зробив, якщо це так?
Загалом, найімовірніше, що вся ця містифікація — справа рук одного-єдиного провінційного адвоката й археолога-аматора, який прагнув слави та визнання за всяку ціну. Він не надто вже й вартий уваги — всякі люди бувають… А ось як численна, шанована й освічена вчена спільнота дозволила водити себе за ніс майже сорок років — питання набагато цікавіше. Варто пошукати відповідь на нього, бо такі жарти можуть і повторюватися…
ЛІТЕРАТУРА
- Н. Я. Ейдельман. Шукаю предка. М., «Молодая гвардия», 1970, 240 с.
- Miles Russel. Piltdown Man: The Secret Life of Charles Dawson (Revealing History). NJ, «Tempus», 2004, 288 p.
