ВИКРИТТЯ В НАУЦІ: самозародження мишей із брудної білизни

Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop за мотивами картини Рене Магрітта «Портрет Стефі Лангі», 1961

ЗВІДКИ ВСЕ БЕРЕТЬСЯ

відки особисто ви взялися? Від тата з мамою? Ймовірно так і є, ніхто не заперечить. А інші тварини? Також більш-менш зрозуміло. Ось із рибами вже трохи складніше, а щодо комах треба ще добряче поміркувати… Вже й не скажеш, що у кожної комашки є тато й мама, ось у бджіл і мурах все це не зовсім так, і знали про це досить давно… Про всілякі бактерії я взагалі мовчу — трохи більше трьохсот років тому навіть про їхнє існування не здогадувалися, а як саме вони розмножуються — це з’ясували порівняно недавно. Ну а що стосується вірусів… Тут все ще складніше — не в кожному автобусі знайдеться троє людей, яким про них багато відомо, і то цей автобус напевно їде до Академії наук…

Та що менше людина знає, то сміливіше вона припускає. Там, де не було прямої відповіді, давала собі волю уява. Скажімо, стародавні єгиптяни вважали, що не тільки жаби, ропухи та змії, а й така чимала істота, як крокодил, зовсім не походить від інших крокодилів, а просто самозароджується з нільського бруду. До певного моменту з ними погоджувався й давньогрецький філософ Емпедокл (485–425 до н. е.), який стверджував, нібито перші істоти, що зародилися з мулу, почали ускладнюватися, а найбільш вдалих ми з вами й спостерігаємо. Платон (428–347 до н. е.) та Арістотель (384–322 до н. е.) вважали, що тваринна і рослинна матерія лише тоді й стає живою, коли до неї приєднується духовна матерія. Отже, самозародження існує? Якщо ні — звідки все береться? Якщо так — коли і чому? І що ж думає наука нині?

ДУЖЕ ДАВНО…

Взагалі, без того, щоб поставити надзвичайно складне запитання, на яке навіть незрозуміло, як відповісти, тут не обійтися. На даний момент життя, безсумнівно, існує, адже хтось це запитання ставить. Та якщо життя існує, то це означає, що раніше воно не існувало, тобто в якийсь момент воно самозародилося… Не подобається — прийміть те, що життя ніколи не зароджувалося, а просто існує вічно, і зіткніться з альтернативами, серед яких релігія ще не найжахливіший варіант. Найкраще було б провести якийсь експеримент із самозародження життя. Тільки не треба презирливо посміхатися — розкажіть, що треба робити, аби щось неживе раптом стало живим. Наукові (так-так!) праці цих людей історія від нас не приховала — переконайтеся самі.

Не будемо ставитися надто серйозно, скажімо, до переконання стародавніх китайців у тому, що якщо не занадто заважати пагонам бамбука, то з них самовільно зародиться попелиця, або до знання стародавніх вавилонян, що з бруду, який накопичився в каналах, рано чи пізно самозародяться хробаки, причому цілком живі. Адже ми теж, коли були малюками, гадали, що у шафі живе бука, а згодом порозумнішали… Ні, візьмімо досить видатного вченого, від дня смерті якого не минуло й 400 років, — фламандця Яна Баптисту ван Гельмонта, винахідника слова «газ», що увійшло до всіх основних мов світу. Так от, для самого ван Гельмонта питання самозародження життя, причому величенького (про віруси та пріони ми поки не будемо, надто вже довга розмова) — приміром мишей, було зрозумілим.

Виявляється, треба взяти місткий глечик і напхати у нього якомога більше брудної білизни, потім насипати туди пшениці, скільки не шкода, і потримати в будинку тижнів зо три, може, й трохи більше… За цей час життєва сила, що міститься в білизні суто завдяки її брудності, проникне крізь пшеничне лушпиння — і самозародиться миша! Підозрюю, що ван Гельмонт описаний ним експеримент особисто й провів, ба більше — отримав описаний трохи вище результат, а то б і публікувати не став… От що він при цьому виключив би всі інші шляхи самозародження цієї самої миші, мені чомусь віриться гірше. А інші були не настільки підозрілі, ван Гельмонта поважали і для доказу теорії самозародження життя цей аргумент наводили досить часто.

ФРАНЧЕСКО РЕДІ

Було б занадто легко стверджувати, що самозародження можливе лише в брудній білизні. Відразу ж виявилося, що життя зароджується й у гнилому м’ясі — у вигляді таких помітних білих хробаків, схожих на личинок мух. Невдовзі вдалося довести, що це й є личинки мух. Он воно, виявляється, як — спочатку гниле м’ясо, згодом у ньому самозароджуються хробаки, а вже потім із цих хробаків виводяться мухи! Не вірити в таке неможливо, бо всі ці етапи великого шляху дуже легко перевірити. Залиште гниле м’ясо на деякий час на відкритому повітрі, і ось вам, будь ласка, — досить великі й добре помітні білі хробаки, причому з м’яса досить давно вбитої тварини. Якщо це не самозародження, тоді, вибачте, яке ще самозародження вам потрібно?

Дуже переконливу відповідь на ці запитання зміг дати Франческо Реді (1627–1697) — людина не лише освічена, а й досить поважна, головний фармацевт Тоскани та особистий лейб-медик герцога Медічі. Як і всі справді переконливі відповіді, вона простіша простого. Візьмімо кілька горщиків із нарізаним гнилим м’ясом. Якщо дати їм спокій, тріумф самозародження неминучий — незабаром у кожному такому горщику опиниться достобіса хробаків. А що буде, як не чіпати лише половину таких горщиків, а іншу половину накрити тонкою тканиною? Та все дуже просто: до горщиків, не накритих тканиною, активно продовжуватимуть злітатися звичайнісінькі мухи, а незабаром у них дійсно самозародяться білі хробаки, з яких через деякий час самозародяться звичайні мухи. А в горщиках, накритих тканиною, нічого не самозародиться.

Реді зробив із результатів свого експерименту дуже серйозний висновок, сформульований, як тоді було заведено, короткою латинською фразою: Omne vivum — en vivo — «Усе живе — з живого». Цей висновок, як і багато інших подібних до нього, розширював сферу застосовності досвіду Реді (а раптом мухи не самозароджуються, а дощові хробаки можуть?), але вже питання про самозародження хробаків у гнилому м’ясі закривав досить щільно. Щоправда, були й інші можливості, і ці можливості слід було вивчити…

ДЖОН НІДХЕМ

Прихильники теорії самозародження віддали своїм супротивникам захоплену ними територію, але наполегливо чинили опір у місцях, більш зручних для оборони. Звісно, про самозародження істот, досить добре помітних неозброєним оком, швидко стало незручно говорити у вищих колах. Але ж уже в XVII столітті шліфувальники оптичного скла дошліфувалися до того, що було виявлено й доведено: у будь-якій краплі води та купі інших рідин мешкають тисячі дуже маленьких і вочевидь живих істот — а вони також не можуть самозароджуватися? Логічно, що таку гіпотезу слід було перевірити. Ось за цю перевірку й узявся англієць Джон Тербервілл Нідхем (1713–1781) — цілком серйозний науковець, що через свої дослідження запилення вже став помітним, і аж ніяк не єзуїт, як погарячкувавши вигадав Вольтер (так-так, справедливу справу часом намагаються захищати несправедливими методами, і нічого путнього з цього не виходить).

Для своїх дослідів Нідхем використовував звичайну баранячу підливу. Розлив її ще гарячою, просто з вогню, по колбах. Нагрів іще раз — виключно для чистоти експерименту. Закрив корком кожну колбу і поставив охолоджуватися. А коли вона зовсім охолола, знову закрив корками й подивився на неї в мікроскоп. Виявилося, що в кожній з таких колб повно мікроскопічних звіряток! Не померли, навіть розмножилися — а начебто нізвідки вони туди потрапити не могли! Ось вам і самозародження, перевірте, якщо бажаєте, — баранини всюди повно, їж не хочу! Нідхема незабаром після цього експерименту (1747) прийняли до Лондонського королівського товариства, на деякий час він став найцитованішим автором свого наукового напряму. Нібито питання вирішене? Та де там!

Міжнародний конкурс оповідань «ОДЕСССІАДА»

ЛАДЗАРО СПАЛЛАНЦАНІ

Цікавий факт — експерименти Нідхема спростував католицький священник! Звали його Ладзаро Спалланцані, людина це була дуже яскрава й різнобічна — фізик, ентомолог, ботанік. Він припустив дуже просту річ — може, Нідхем мало кип’ятив свою підливу або занадто довго тримав колби, що остигали, незакритими? Вирішивши перевірити експеримент, Спалланцані закривав свої колби вже не корками, а рідким склом, просто запаюючи їх, — крізь корок повітря просочується, а через скло — ні. Кип’ятив він колби різний час — від кількох хвилин до кількох годин. Потім охолоджував їх і частину знову запаював, а частину просто затикав корками, як Нідхем, — щоб усього було потроху.

Що ж у нього виходило? Якщо підливку (або рослинний відвар) кип’ятили недовго, після охолодження в колбах плавало безліч цих кумедних звіряток-малюків, причому було байдуже, як їх потім закривали — корком чи запаюванням. Якщо кип’ятили надто довго, кілька годин — все залежало від того, чим їх закривали вдруге. Якщо корком — звіряток було скільки завгодно, якщо теж запаювали — жодне з них не самозародилося! Отже, й решту просто мало кип’ятили або довго тримали вже охололими, проте закритими лише корком — разом із повітрям звірятка поверталися у колби!

БЮФФОН

Нідхем вірив у свою теорію самозародження, але, як і будь-який серйозний вчений, був готовий визнати, що помилявся у деталях. Він почав співпрацювати з Жоржем-Луї Леклерком, графом де Бюффоном (1707–1788) — гадаю, що це прізвище багатьом із вас знайоме, вчений він був дійсно серйозний. Результатом стало дотепне пояснення того, чому ж у сильно та довго нагріваних колбах дійсно не відбувається самозародження. Виявляється, сильне нагрівання вбиває «життєву силу» — особливу матерію, без якої самозародження неможливе, от і все. Та авторитет Бюффона теж не встояв перед простими діями Спалланцані щодо модифікації своїх дослідів. Хитромудрий абат не просто нагрівав свої колби — він доводив справу до того, що вміст колб підгорав до чорних вуглинок. Проте, якщо така колба довго остигала, закупорена лише корком, у ній виявлявся той самий найбагатший зоопарк, що й у колбі, не засмаженій ущент. Тож Спалланцані знову переміг, і в захисників самозародження виникла гостра потреба вигадати щось іще.

ЛУЇ ПАСТЕР

Прихильники теорії самозародження заявили, що ця «життєва сила», яка забезпечує самозародження, гине від нагрівання. Тож скільки б Спалланцані не вдосконалював процедури нагрівання для знищення життя, яке вже існує в досліджуваному середовищі, вся «життєва сила» в цьому обсязі вже раптово померла. Взагалі-то, таким чином вони вже самі себе перемогли. Яка, власне, різниця, що саме гине при нагріванні — життя чи «життєва сила»? Ця «життєва сила» потрапляє в колбу просто зі свіжим повітрям, яке неминуче проникне в неї, якщо її герметичність порушать.

Проте із цією деталлю розібрався Луї Пастер (1822–1895) — видатний учений. Метод був перевірений — доведемо, що якщо сторонній матеріал не потрапляв у відкриту колбу, то й ніякого самозародження в ній не відбудеться. Це виявилося досить просто — зігнути відкрите горлечко колби у вигляді латинської літери S. Якщо після запаювання та прожарювання відламати самий кінчик такої колби, повітря, звісно, у ній змішається з навколишнім повітрям — але самозародження життя в колбі чомусь не відбудеться! Пил і спори бактерій, що містяться в повітрі, осядуть на вигинах горлечка і до живильного середовища не доберуться! А якщо нахилити колбу так, щоб омити її вигин, все якраз успішно й самозародиться — не зовсім, звісно, та хоча б розмножиться.

Зверніть увагу — питання про самозародження насправді не вирішено, воно просто перейшло на новий рівень. У Вікіпедії витончено зазначено, що «Пастер поклав край багатовіковій суперечці про самозародження ДЕЯКИХ форм життя НА СЬОГОДНІ, експериментальним шляхом довівши неможливість цього». Вже можна сказати, що повне вирішення цього питання дуже складне, та й незрозуміло, чи взагалі можливе. Але те, що це питання не таке просте, як стверджували багато апологетів самозародження, — напевно так. Ну майже напевно…

ЛІТЕРАТУРА

• П. де Крайф. Мисливці за мікробами. С.-Пбг, «Амфора», 2006, 359 с.
• П. Годфрі-Сміт. Метазоа. М., «Альпина нон-фикшн», 2023, 419 с.

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media