АХ, КОХАННЯ: філософ та абатиса, поєднані смертним гріхом
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
ШЛЯХ ФІЛОСОФА
Нещодавно я з незмінним задоволенням перечитав одну з улюблених з дитинства книг — «Важко бути богом» Стругацьких (правильно сказав Дюма-син, що книги, які читають, мають сьогодення, а які перечитують — майбутнє). Цього разу я звернув увагу на те, що у цієї книги аж два епіграфи. Другий, з «Прощавай, зброє» Гемінґвея, я відразу згадав, а перший навіть прочитав двічі — цей твір був мені невідомий. Ось його текст: «То були дні, коли я пізнав, що означає: страждати; що означає: стидатися; що означає: зневіритися». Підпис — П’єр Абеляр. Коли я вперше прочитав «Важко бути богом» чотирнадцятирічним хлопчиком, я не знав, хто це такий.
Він народився в Бретані у 1079 році, коли у Франції та сусідніх державах зміцнювалася королівська влада, почали відкриватися перші університети, але влада католицької церкви стала майже абсолютною. Його батько був лицарем, і П’єр, як старший син, мав успадкувати його титули й маєтки. Але він захопився науками і передав своє старшинство молодшому братові Раулю. А сам вирішив зробити іншу кар’єру — наукову.
Тоді це було не так, як зараз. Університетів в Європі було всього два: в Болоньї та Оксфорді. Третій — Сорбонна в Парижі — відкриється тільки через століття. Отже, спочатку школа, а потім треба потрапити в оточення відомого філософа і богослова та вчитися у нього чого вийде. З 11 років П’єр відвідував досить відому Шартрську школу, де вивчав тривіум . Потім він навчався у магістра вільних мистецтв Росцеліна Комп’єнського, з яким згодом вступив у гостру полеміку, а також у інших вчених.
У 1100 році Абеляр приїздить до Парижа, щоб почати навчання в архідиякона паризького кафедрального собору Гійома де Шампо (пізніше він і з ним побив горщики — вдача у нього вочевидь була ще та), а через рік сам стає вчителем — спочатку в Мелені, потім в Корбеї. Уже в 1110 році він сам заснував у паризькому абатстві святої Женев’єви школу риторики й теології. Покинув його, згодом повернувся — все як годиться людині з чималими знаннями і непростим характером, яку колеги навіть порівнювали з диким носорогом.
МАЙЖЕ НЕЙМОВІРНЕ
Про його особисте життя в ті часи навіть не варто розмірковувати — ніхто нічого не бачив і не знав. Клірикам і тим, хто прагнув ними стати, було заборонено одружуватися. Одноразові зустрічі, часто на комерційній основі, з панянками з нижчих соціальних верств у цій сфері існували, але їх ніби не помічали.
Навіть трохи дивно, що в Парижі того часу раптом знайшлася 17-річна дівчина, про яку заговорила місцева вчена братія. У своєму ніжному віці вона вже володіла головними мовами середньовічної науки — латиною, давньогрецькою та івритом, вивчала діалектику, читала давніх авторів — не кожен досвідчений клірик мав такі знання. Її батьки рано померли, і брат матері, канонік собору Сент-Етьєн Фульбер, взяв на себе тягар турботи про неї.
Абеляр теж почув про обдаровану юнку, і коли Фульбер запропонував йому продовжити навчати Елоїзу наук, відразу погодився, причому плату зажадав дуже помірну — стати наставником такої талановитої особи, та ще й дівчини, було приємно. Фульбер дає Абеляру повний карт-бланш для навчання юної підопічної — аж до тілесних покарань, які рекомендували застосовувати, аби знання краще засвоювалися.
СМЕРТНИЙ ГРІХ
Заняття досвідчений педагог і юна учениця проводять, звісно, наодинці. Тобто за потреби тілесних покарань бити її різками мав наставник? А різки були: Абеляр згадував це у своїх листах. Чи було це лише покаранням, якщо в листі Абеляра до Елоїзи містилася фраза: «Я погрозами й биттям примушував тебе до злягання»? Хай там як, майже 40-річний клірик, теоретично зобов’язаний все життя дотримуватися безшлюбності, і юна емоційна дівчина, вдвічі молодша за нього, вступили в інтимний зв’язок. Як і слід було очікувати, їм це сподобалося.
Фульбер цілковито довіряв Абеляру, й у вражених пристрастю були необмежені можливості вдаватися до смертного гріха — саме так, адже перелюбство входило до числа смертних гріхів разом із дійсно жахливими гординею, жадібністю, заздрістю та гнівом, а також із дещо більш спірними зневірою та ненажерством. Смертний гріх відрізняється від інших гріхів тим, що неодмінно приводить грішника до пекла, якщо той не покається, не випросить щиро на сповіді у клірика прощення і не виконає всі накладені на нього епітимії, часом вкрай тяжкі.
Можливо, саме загроза викриття, що постійно висіла над ними, робила їхню любов дуже пристрасною та емоційною, часом навіть виходячою за всі мислимі на той час межі. Вони жили тільки одне одним, майже не помічали навколишній світ і мало думали про небезпеку, яку несе їхня пристрасть.
ТАЄМНИЦЮ РОЗКРИТО
Було зрозуміло, що рано чи пізно оточуючі дізнаються про їхні почуття, і на них обрушиться весь світ. Фульбер, який цілком довіряв Абеляру, раптом заскочив їх, так би мовити, на місці злочину, коли вони «сплелися, подібно до Марса й Венери». Гніву поважного каноніка не було меж — дивно, що він спершу зажадав компенсувати провину за перелюбство шлюбом, як прогресивна людина, відмовившись наполягати на чомусь більш жахливому.
Тим часом Елоїза повідомила коханому, що їхній зв’язок не залишився без наслідків, — вона вагітна. Той одразу відправив дівчину в містечко Ле-Палле під опіку своєї сестри Денізи, в будинку якої вона й народила йому сина, що одержав рідкісне ім’я Астролябій. Наполегливість Фульбера, який вимагав шлюбу, тільки зросла. П’єр повернув Елоїзу до Парижа, і там вони повінчалися — на світанку, в присутності лише купки людей, практично без розголосу.
Змусивши їх одружитися, Фульбер позбавив Абеляра будь-якої можливості для церковної кар’єри. Всі педагоги, всі філософи мусять бути кліриками — отже, одружуватися їм зась. Фульбер, який і без того ненавидів Абеляра, оприлюднює інформацію про його шлюб з Елоїзою і навіть не дуже дивується, що Абеляр відмовляється це підтвердити. Куди він подінеться — вважає Фульбер — все одно Елоїза його викриє, і їй повірять.
А от і ні — Елоїза теж відмовляється підтверджувати це одруження, хоча це псує її репутацію. Вона теж не хоче нашкодити коханому. Фульбер, який не очікував такого афронту, зривається з нарізки — для нього Абеляр вже не просто неприємний тип, а найлютіший ворог, якому потрібно завдати максимально сильного удару, незважаючи ні на що.
ІНШЕ ЖИТТЯ
Найняті Фульбером бандити підкуповують слугу Абеляра, проникають вночі в його спальню і завдають жахливого каліцтва, яке геть перекриває йому шлях до вищих церковних посад, породжуючи французький арготизм abelardizer — «абелярдизувати», що означає «каструвати».
Лиходіїв вдається спіймати, їх піддають тому ж, що вони заподіяли Абеляру, та на додачу ще й осліплюють — «око за око» в повному розумінні цих слів… А Фульбера? Що ви, як можна — на два роки позбавили посади каноніка, та й по всьому, він же сам Абеляра не кастрував, а для славного сина церкви це така ж страшна кара, як для мирянина кастрація й осліплення, кому це не зрозуміло?
Світське життя Абеляра начебто завершено — він стає ченцем: адже чернецтво — не священний сан, а радше спосіб життя. Незабаром і Елоїза ухвалює аналогічне рішення — всі інші чоловіки світу їй просто не потрібні. Але життя не закінчено — Абеляр продовжує писати, вражаючи сучасний йому науковий світ сміливими ідеями.
ВІД КНИЖОК ДО ГІМНІВ
Часом навіть надто сміливими: у 1121 році на соборі в Суассоні його твір «Вступ до теології» визнають єретичним і наказують спалити. Абеляр потім говорив, що коли його книга горіла, він відчував не менший біль, ніж коли його покалічили молодики, найняті Фульбером. Але у нього є й прихильники: незабаром він отримує дозвіл жити поза стінами монастиря.
Після цього виходить його головна праця: «Так і ні» — 157 пар цитат з Біблії та висловлювань авторитетних богословів, в яких містяться явні суперечності між собою. Сама його ідея містить небезпечну вказівку на те, що навіть найбільш шанованим отцям церкви не варто сліпо довіряти й цілком можна оскаржувати їхні слова за допомогою текстів священного писання. Дивно, що він не зазнав за цю працю ще більш жорстоких переслідувань…
Абеляр попрямував до Бургундії, де заснував абатство Параклета (Розрадника — це одне з імен Святого Духа), куди почали стікатися його учні та прихильники. А в 1129 році він надав там притулок Елоїзі та ще кільком черницям, яких вигнали з їхньої обителі внутрішньоцерковні інтриги. Саме для них Абеляр, який проявив також таланти поета й композитора, написав шість плачів, один з яких зберігся (можете його послухати нижче), і ще низку музичних творів, які не збереглися.
ПАМ’ЯТНИК КОХАННЮ
А головною літературною пам’яткою, яку залишив нам цей великий роман, все ж таки стали листи Абеляра та Елоїзи. Навіть не його автобіографія, яку він дуже влучно назвав «Історія моїх нещасть». Неодмінно прочитайте самі — зміст немає сенсу передавати, все дуже особисте — про історію їхніх стосунків і реакцію на них.
Відчувається якась невідповідність між до краю щирою і трепетною Елоїзою та дещо розсудливим Абеляром — може, у цього є чисто фізіологічне пояснення, яке виникло від того жаху, що Абеляру довелося пережити?
Найбільш показовим є їхнє звернення один до одного в перших листах. Абеляр називає Елоїзу «палко коханою сестрою в Господі», а Елоїза звертається до нього так: «Володареві — від рабині, батькові — від дочки, чоловікові — від дружини, братові — від сестри». Різниця помітна неозброєним оком.
ЗАКЛЮЧНА ФАЗА
Церковна кар’єра Елоїзи не позбавлена складнощів, проте в цілому благополучна — вона стає другою жінкою в історії Церкви, яка обіймала посаду абатиси. А справи Абеляра погіршуються — він нажив такого непримиренного ворога, як Бернард Клервоський, котрий у майбутньому був канонізований.
Той організовує диспут, який Абеляр щонайменше не виграє, й домагається його засудження радою єпископів — щоправда, стверджували, ніби обвинувальний вердикт винесли в останню ніч просто на бенкеті, де всі були п’яні як свині, але кому від цього легше? Адже в липні 1141 року виходить рескрипт папи, що підтвердив друге засудження Абеляра. Вирушивши до Риму, щоб оскаржити цей вирок, він втратив сили і був змушений зупинитися в монастирі Сен-Марсель, де 21 квітня 1142 року й помер.
Але спокою він не знайшов. Його поховали в монументальній гробниці, спорудженій спеціально для нього, але вже через два роки з волі Елоїзи прах перенесли до каплиці Пті-Мустьє, поруч із кладовищем її абатства. Елоїза прожила після цього ще 20 років, користуючись доброю славою серед кліриків і мирян, в тому числі й за те, що, як і Абеляр, складала прекрасні музичні твори.
Вона померла 16 травня 1164 року і була похована в могилі Абеляра, як вона й заповіла. Згідно з легендою, коли тіло Елоїзи поклали в гробницю Абеляра, його руки розкрилися для обіймів. Навіть немає необхідності обговорювати, чи було це насправді, — якщо така легенда існує, від неї не відкараскатися.
ПОСМЕРТНІ МАНДРИ
Після Великої французької революції монастир закрили, а рештки Абеляра та Елоїзи, які пережили низку пригод, перевезли на паризьке кладовище Пер-Лашез, де вони спочивають і досі. На початку XIX століття кладовищенські ділянки на Пер-Лашез не дуже добре розкуповувалися, ось туди й перенесли могили Мольєра, Лафонтена, ще кількох знаменитостей і, нарешті, Абеляра та Елоїзи — суто задля реклами.
Відтоді їх могилу відвідало безліч людей — від Марка Твена, що описав їх історію в глузливому стилі провінційного американського репортера тих років, яким він і був, до тисяч закоханих, котрі бажають поглянути на досконалий зразок вічного кохання, що не закінчується й після смерті.
Можливо, хтось і замислиться при цьому про двох дуже непересічних людей, яких забобони їхнього часу змусили зазнати жахливих мук за свою любов. Можливо, навіть подумає — а чи багато зараз такого? І дійде висновку, що вистачає…
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
