АНАТОМІЯ СИМВОЛІЧНОГО ВІДЧУЖЕННЯ: як називається це місце?
Photo by Godefroy Chabanas on Unsplash
Це етюд про те, чому популізм та прості рішення так легко знаходять відгук у гетто. Якщо висока культура не дає їм мови для вираження болю, вони підуть за тими, хто дасть їм примітивну, але зрозумілу мову ненависті або покори. Доволі часто для нас просте рішення виглядає очевидним, і дійсно треба просто припинити робити щось погане й почати робити хороше, і — бінго! — все довкола зміниться на краще, люди стануть заможними, а країна процвітатиме. Хто виступить проти такої формули?
Культура — не розвага для багатих, а система суспільної безпеки. Коли еліти зачиняються у собі й ігнорують усіх довкола, на сцені з’являються випадкові люди з соцмереж, апостоли швидких і простих рішень для проблем, що накопичувалися роками, а іноді й десятиліттями. Вони здобувають свої 15 секунд слави, потрапляють у дофаміновий рай, але швидко зникають у нікуди, як спалах сірника. І саме ця швидкість згоряння ще виразніше показує прірву між світами. Подекуди вони отримують політичний мандат, але потім так само розчиняються в історії. Та перед тим вони встигають дати мешканцеві гетто примітивну мову, часто ненависті, бо будь-яка мова, навіть найгірша, здається кращою за німий біль, що розриває зсередини. Колись тренди і моди в культурі могли тривати сторіччями, зараз це тижні, подекуди лічені дні. Раніше нерівність виражалась у відсутності доступу до грошей, влади, ресурсів, зараз додалась відсутність доступу до перетворення досвіду в сенс.
Це спроба, йдучи за текстом, зрозуміти, чому ми часто дізнаємося про людей, про яких навіть не хотіли б знати, — тих, хто гучно заявляє про свою значущість. Натомість існують ті, про кого світ не почує ніколи. Їх не видно, вони не пишуть у соцмережах, не ходять на протести, не дають інтерв’ю. Їхнє життя минає поза сценою: без символічного капіталу, в тіні дискурсу, політики та історії. Якщо уявити людську культуру як величезну бібліотеку, де зберігаються всі героїчні епоси, наукові відкриття та біографії видатних людей, то в тексті я опишу простір між книжковими полицями. Тінь, що займає більшу частину об’єму кімнати, але яку точно проігнорує алгоритм соцмереж, бо вона «не читається», а просто є.
Що залишається від людини, коли в неї забирають ім’я, місце і мову для вираження власного досвіду? Кілька фундаментальних речей: розірваний зв’язок з ідентичністю, німий біль та існування поза великими сенсами. Поговоримо про одну таку людину. Припустімо, ця людина не є великим чи навіть середнім мислителем, письменником, художником, музикантом або хоча б футболістом — державі від неї нічого не потрібно, аудиторії медіа та соцмереж до неї байдуже. Це простий мешканець маленького промислового гетто, яке не має назви — тільки порядковий номер. Що він розповість про дім, якщо опиниться за кордоном? «Як же добре у мене на 10-й», — мабуть, так і буде. Але це не просто відсутність назви, це відсутність ідентичності. Коли є назва, людина несвідомо підключається до всього національного наративу. «10-та» — це вже не назва, а індексація, мова не пам’яті, а бюрократії, яка обслуговує дійсність, але не створює сенсу.
Держава, яка вигадала ці назви, — цинічний бухгалтер, якому потрібен лише порядковий номер у відомості. Це наслідок життя на руїнах — промислове гетто без назви породжує людей без імені, вони не суб’єкти історії, а її матеріал. Марно чекати від цього жителя оди чи викриття суспільного устрою цієї держави, але він сумуватиме за своїм безіменним домом, якщо його позбудеться, скажімо, через війну. Поет пише вірші про обов’язок перед батьківщиною, художник — картину про естетику війни, вони перетворюють трагедію на символічний продукт, надаючи їй сенсу. А наша людина відчуває біль, тупий і ниючий, десь усередині давно зачерствілої сутності, і це страждання залишиться німим. Він кричатиме від цього болю всередині себе. Стоячи біля лінії фронту, за якісь дванадцять кілометрів від свого дому по той бік, він чітко розумітиме: дійшов би, та що там — добіг би. Але це неможливо.
Культура, освіта, література — це все інструменти, які дозволяють нам взяти сирий, нестерпний біль і переплавити його у щось, що можна висловити, розділити з іншими, а отже — пережити. Митець виразить біль у творі, інтелектуал — у теорії чи концепції. Людина з «гетто без назви» залишається сам на сам із сирим болем, він, імовірно, не стане віршем чи картиною, а радше психосоматикою, алкоголізмом, побутовою агресією або тотальною апатією. Їхній біль не менший, він просто неконвертований у валюту культури. Як він обґрунтує необхідність саме такої держави, як є? «Ті, хто закладав основи нашої державності, утворили Республіку, тобто „спільну справу“. Державу, де люди наділені рівними правами й рівні перед законом, де вільний доступ до правосуддя», — чи саме так він бачить і розповідатиме іншим про свою державу? Навряд. У державі, де ти з людиною домовляєшся, а вона із тобою торгується, ти їй допомагаєш, а вона думає, що тебе перехитрила, — не думають про республіканський лад.
Звичайні люди живуть у розломі між нормативним описом і реальністю, куди не дотягується жоден інститут держави. Вони зайняті виживанням і увіковічать свій образ життя та думки не в пам’ятниках і не в картинах, а в перевиконаних нормах виробітку. Там не шукають сенсу не тому, що не можуть його знайти, а тому, що сама категорія «сенсу» там позбавлена інтелектуального пафосу. Сенс не шукають у текстах — його проживають через щоденну рутину виживання, де дія важить більше за її вербальне пояснення. Там є свій героїчний епос, але ви не знайдете його на полицях книжкових магазинів. Для цієї людини держава — це не «спільна справа», а зовнішня, часто ворожа сила, на кшталт погоди, від якої треба захищатися або яку треба обманювати, щоб вижити.
Їхній цинізм — це не моральна вада, а адаптивний механізм. Вони не вірять у великі ідеї, бо великі ідеї ніколи не приносили їм користі, натомість часто використовувалися для їх експлуатації. Це породжує специфічний тип відчуження: вони фізично перебувають у державі, але ментально і соціально живуть поза її громадянським простором. Їхня структура нерівності — це не брак «таланту» чи «амбіцій», а нерівний доступ до інструментів символічної конвертації досвіду — до мови, освіти, культурних полів, де біль і життя можуть стати сенсом, твором, політичною позицією. Свої життєві цілі ця людина навряд чи презентує прихильникам екзистенціалізму десь у французькому кафе так: «Мені страшно від того, що після мене нічого не залишиться, я нічого такого не зробив, не написав, не сказав, що могло б жити після мене, нікого не виховав. І я не про умовну „велич“, ні, це у мені не марнославство зараз говорить. Мене хвилює відтворення себе назовні, якась проєкція, за якою чітко зрозуміло, що це я. У якої є унікальний стиль, почерк, акцент, канва, щось, що підкреслює авторство. Те, до чого може долучитися будь-хто охочий», — точно ні.
Навряд чи він розуміє світ навколо й себе в ньому саме так. Натомість він точно знає, що таке цехова солідарність, чому робоча «зміна» — це друга родина, а для когось і єдина, і як це — йти на роботу, з якої цілком впевнено можна не повернутися. А якщо не повернувся хтось інший — він знає, як дивитися його близьким прямо в очі. Це суворі люди, не тому, що злі, а тому що де набрати емоцій на кожен день? Швидше за все, він ніколи не сформулює й не висловить щось значуще для багатьох, що житиме й після нього. Ми звикли мислити про життя як про історію з сюжетом, розвитком, кульмінацією та спадщиною, як про біографію, яку можна написати. Але життя цієї людини — це не книга, це серія записів у бухгалтерській відомості, які зрештою списують в архів і знищують за строком давності. Це антинаратив: життя людини є, а потім його просто немає. Те, що не генерує кліки, клікбейт чи хайп, стає просто невидимим.
Мешканець гетто ізольований двічі: раніше сухою бюрократією держави, а тепер — алгоритмічною глухотою. Тут виникає контраст двох часових вимірів: шалено прискореного, де тренди змінюються за дні, та абсолютно застиглого, статичного простору, де десятиріччями нічого не змінюється, крім номерів відомостей. Розрив у швидкостях створює напругу: динаміка соцмереж пропонує ілюзію виходу з замкненого кола. Формула «перестати робити погане й почати робити хороше» — це і є, на перший погляд, та сама мова вираження глибинного болю, яку легко продати тому, хто голодує за творенням. Людина жила, працювала на межі життя і смерті в цеху, мала свій німий героїзм, а потім її запис просто списали в архів.
Ця прогалина сенсу не залишається беззмістовною — її миттєво поглинає чорна діра алгоритмів та дешевого популізму. І, можливо, в цьому й є головна перемога гетто над людиною: не в тому, що воно може зробити її бідною, жорсткою чи цинічною, а в тому, що привчає жити без права на слід. Без імені в адресі, без мови для болю, без форми, в якій власне життя можна було б комусь передати. Тоді прості рішення й гучні гасла приходять, бо вони хоча б на мить дають їй те, чого не дали ані держава, ані культура, ані історія: відчуття, що її внутрішній крик має слова. Але слова, позичені в ненависті, ніколи не повертають гідності — вони лише дають їй дешеву, отруйну подобу. Питання не в тому, чому мешканець гетто вірить популісту, а в тому, хто і коли взагалі говорив з ним мовою, в якій можна було б не лише вижити, а й залишитися людиною.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
