ЧОТИРИ ВЕРШНИКИ: кінець мислячої людини

Філософ

Артуро Соуто. Чотири вершники Апокаліпсису, 1937 / wikiart.org

Існує апокаліптичний образ, успадкований від Іоанна Богослова: чотири вершники, що мчать назустріч кінцю часів. Білий, рудий, чорний, блідий. Кожен несе своє. Та апокаліпсис, про який піде мова, не гучноголосий. Він не супроводжується трубами та знаменнями. Він тихий, методичний і вже давно у розпалі. Це не кінець фізичного світу — це кінець світу мислячого. Смерть — віддалений доступ не тіла, а духу. Згасання не життя, а його сенсу. Чотири вершники цього апокаліпсису не скачуть на конях. Вони рухаються в потоці історії, вбрані у шати прогресу, просвітництва, демократії та технології.

Перший із них — усунення трансцендентного з горизонту цивілізації. Другий — тріумф Великого Середнього, масової людини, що повстала проти самого духу культури. Третій — вульгарний редукціонізм і фізикалізм, які перетворили науку з пошуку істини на виробництво пояснень без того, хто пояснює, на абсурдну історію створення собору цеглинами, з яких він складається. Четвертий — штучний інтелект, що остаточно звільняє людину від потреби мислити. Наприкінці цього шляху — не надлюдина Ніцше і не громадянин утопії. Наприкінці — агамбенівська «гола людина», істота, зведена до голої біології, чия найвища мета — фізіологічний комфорт.

ПЕРШИЙ ВЕРШНИК: СКАСУВАННЯ ТРАНСЦЕНДЕНТНОГО

се починається з того, що небо порожніє. Це не просто історія секуляризації в банальному сенсі — не просто занепад релігійних інститутів чи зменшення кількості парафіян. Йдеться про глибинний онтологічний зсув: про те, що з самої структури цивілізаційної свідомості зникає вертикаль. Зникає спрямованість вгору — не обов’язково до Бога, а до того, що перевершує наявне, до того, що німецька думка називала das Unbedingte — безумовне.

Трансцендувальне мислення — це мислення, яке не обмежується даним. Воно ставить запитання, на які принципово немає емпіричної відповіді: «навіщо?», «що таке благо?», «що означає бути?». Це мислення Платона, спрямоване на ідеї. Це мислення Канта, який досліджує трансцендентальні умови можливості досвіду. Це мислення Гайдеґґера, який порушує питання про буття як таке, поза межами явленого предметного існування. Без цього виміру мислення втрачає свою фундаментальну природу — здатність виходити за межі себе.

Процес скасування трансцендентного розтягнувся на кілька століть. Декарт поділив світ на мислячу субстанцію та просторову, але зберіг першу, доручивши їхню взаємну координацію третій субстанції — Богу. Просвітництво перемістило абсолют з неба у розум — розум став новим богом, проте це ще був бог, ще існувала вертикаль. Позитивізм XIX століття завдав наступного удару: оголосив метафізичні питання безглуздими псевдопроблемами. Нарешті, постмодерн у поєднанні з так званою аналітичною філософією довершив справу, оголосивши саму ідею сенсу наративним конструктом, а будь-яке твердження про істину — прихованою владою або хворобою мови.

Коли трансцендентне скасовано, мислення втрачає не просто предмет — воно втрачає свій рух, точніше, свій modus vivendi. Мислення живе запитанням. Але запитання вимагає горизонту, що перевершує вже відоме. Якщо все зводиться до функції, користі, нейронної активності чи соціального конструкту, то немає про що запитувати. Залишається лише опис, класифікація, оптимізація. Думка стає інструментом, а не шляхом. З неї зникає те, що Гайдеґґер називав Besinnung — осмислення, вдумливість, медитативне мислення на відміну від обчислювального.

Перший вершник не вбиває одразу. Він змінює клімат. Після його проходження вертикаль культури не зникає миттєво — вона поступово втрачає авторитет, потім стає предметом іронії, а згодом — екзотикою, атавізмом, ознакою недостатньої освіченості. «Серйозні люди» більше не займаються метафізикою. «Серйозні університети» переносять філософію на факультети, які фінансуються за залишковим принципом. Питання «навіщо жити?» стає симптомом депресії, а не філософською проблемою. І в цій зміні клімату непомітно гине щось надзвичайно важливе.

ДРУГИЙ ВЕРШНИК: ПОВСТАННЯ МАС І ТРІУМФ ВЕЛИКОГО СЕРЕДНЬОГО

Хосе Ортега-і-Гассет написав «Повстання мас» у 1930 році. Книгу сприйняли як політичний памфлет, але насправді це діагноз антропологічного зсуву. Ортега описав не просто кількісне зростання населення та демократизацію політики. Він описав появу нового людського типу — масової людини, яка принципово відрізняється від «людини еліти» не походженням і не статками, а внутрішнім ставленням до себе та до вимог життя.

Людина маси, за Ортегою, — це та, яка не висуває до себе жодних вимог. Вона задоволена собою. Вона не відчуває потреби ані в удосконаленні, ані в перевершенні. Її самовідчуття — не результат зусиль, а вихідна даність. Вона «така сама, як усі», і саме це є для неї джерелом задоволення, а не тривоги. Світ видається їй від початку готовим до використання — як техніка, якою вона користується, не замислюючись над тим, як вона влаштована і ким створена.

Це не питання інтелекту у вузькому сенсі. Поміж людей із широких мас можуть бути дипломовані фахівці, науковці, інтелектуали. Масовість — це установка, а не рівень освіти. Масова людина в науці — це та, яка працює у своїй вузькій спеціальності з професійною компетентністю, але за її межами мислить як найнеосвіченіший обиватель і при цьому переконана у своєму праві мати думку про все. Ортега називав таких людей «вченими невігласами» — істотами, небезпечнішими за простих невігласів, бо до незнання в них додається самовпевненість фахівця.

Зі скасуванням трансцендентного горизонту масова людина отримує ідеальні умови для свого тріумфу. Раніше над нею стояло щось, чому вона мала відповідати — або хоча б вдавати, що відповідає, — і те, що слугувало межею її егоїстичних потреб. Релігійний ідеал, культурний канон, аристократичний кодекс честі — все це були форми вертикалі, що утримували Велике Середнє в певних рамках. Вертикаль зруйнувалася, і ніщо більше не стоїть вище середнього. Середнє стає нормою, а норма — метою.

Тріумф Великого Середнього — це не просто культурний занепад, хоча й він також. Це зміна самого уявлення про те, що таке людина і що таке гідне людське життя. Якщо раніше людину уявляли як істоту, покликану до самоперевершення — себе, обставин, існуючого, — то тепер її уявляють як істоту, покликану до комфорту та безпеки. Пафос аскези, зусиль, подвигу поступається місцем пафосу споживання, зручності, самовираження без самопереборення. І саме цей зсув відкриває дорогу третьому вершнику.

ТРЕТІЙ ВЕРШНИК: ВУЛЬГАРНИЙ РЕДУКЦІОНІЗМ (ФІЗИКАЛІЗМ) І СМЕРТЬ ЗАПИТАННЯ

Наука — велике досягнення людського духу. Але є наука як пошук, наука як екзистенційне подолання рутинної буденності, і є наука як ідеологія. Коли фізикалістський редукціонізм із окремого методологічного принципу перетворюється на метафізичну догму, відбувається щось принципово важливе: інструмент пізнання починає диктувати умови самому пізнанню.

Редукціонізм як метод є правомірним і плідним виключно у світі об’єктів, що повторюються: для розуміння таких об’єктів корисно розкласти їх на складові частини та дослідити їхню взаємодію. Але вульгарний редукціонізм перетворює цей метод на онтологічне твердження: складне не просто пояснюється через просте — воно й є простим, і нічого понад те, все — це об’єкти, і нічого, крім них. Свідомість — це об’єкт, нейронні процеси. Кохання — це об’єкт, окситоцин. Краса — це еволюційний сигнал здоров’я. Сенс — це ілюзія, створена добором для адаптивної поведінки.

Це не наука — це псевдофілософія, причому вельми суперечлива й хитка. Але вона маскується під науку, користуючись її авторитетом. І вона надзвичайно приваблива для масової людини, бо звільняє її від необхідності думати про складне. Якщо все пояснюється через нейрони, гени та еволюцію, то не потрібно ставити собі запитання про сенс, відповідальність, свободу — це все лише ілюзії, зручні наративи, біологічні милиці. Редукціонізм дає масовій людині те, що вона любить найбільше: відповідь без запитання.

Філософи аналітичної традиції — Нагель, Чалмерс, Серль — давно й переконливо показали, що зведення свідомості до фізичних процесів наштовхується на «складну проблему»: жоден опис нейронної активності не пояснює, чому існує суб’єктивний досвід, чому біль болить, чому червоне бачиться червоним. Але цей аргумент залишається справою філософських журналів з обмеженою аудиторією. У публічному просторі перемагає спрощення.

Трагедія третього вершника полягає не в тому, що наука помиляється. Наука має рацію у своїх методах і досягла колосальних успіхів у своїх галузях. Трагедія полягає в тому, що успіх науки було використано для знищення простору запитання та для зведення ВСІЄЇ РЕАЛЬНОСТІ до мізерного простору об’єктів, котрий зникає. Запитання, які не мають наукової відповіді — а саме вони найчастіше є найбільш важливими для людини, — були оголошені або безглуздими, або вже розв’язаними. І коли запитання зникає, мислення вмирає. Бо мислення — це не обробка інформації. Мислення — це перебування у запитанні, витримування його тяжкості, рух назустріч невідомому. І коли вмирає мислення, наука перетворюється на диявольського монстра, як клінічно точно було описано в романі Клайва Льюїса «Мерзенна сила» (з його зловісним ГНДІЛП та культом Макробів).

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

ЧЕТВЕРТИЙ ВЕРШНИК: ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ І СКАСУВАННЯ МИСЛЕННЯ

Четвертий вершник приходить останнім, і саме він ставить крапку. Не тому, що він найстрашніший у якомусь містичному сенсі, а тому, що він завершує те, що було розпочато першими трьома. Він з’являється не як руйнівник — він з’являється як помічник. У цьому полягає його особлива небезпека. Штучний інтелект у його нинішньому вигляді — це машина для генерування відповідей. Вона генерує тексти, рішення, рекомендації, пояснення. Вона робить це швидко, переконливо, без зусиль з боку користувача. Вона не ставить запитань — вона відповідає. І саме тут криється цивілізаційна пастка: людина, яка має доступ до невичерпного джерела відповідей, поступово втрачає здатність і, головне, мотивацію ставити запитання самостійно.

Йдеться не про те, що ШІ «поганий» чи «небезпечний» у сенсі злого наміру. Йдеться про структурний ефект. Коли писемність стала доступною, люди припинили тренувати пам’ять — навіщо запам’ятовувати те, що можна записати? Це описав ще Платон у «Федрі» вустами Сократа: Тевт винайшов писемність і пообіцяв фараону, що вона зміцнить пам’ять, але фараон заперечив — писемність створить лише подобу знання, замінивши живу пам’ять мертвим знаком. Платон передбачив саме цю логіку: кожен протез мислення атрофує відповідну здатність.

ШІ — не просто черговий протез. Це протез самого мислення як такого. Не пам’яті, не обчислення, не пошуку інформації — а зв’язного міркування, генерування смислів, створення текстів, формування суджень. Якщо попередні технології звільняли від фізичної та рутинної розумової праці, то ШІ претендує на звільнення від інтелектуального зусилля як такого. І людина, оточена ШІ з усіх боків — у навчанні, у роботі, у творчості, у спілкуванні, — поступово переходить до режиму споживання когнітивних продуктів замість їхнього виробництва.

Але тут важливо зрозуміти глибший рівень проблеми. Мислення — це не просто інструментальний процес. Мислення є конститутивним для людини. Не в тому сенсі, що людина визначається як «розумна тварина» у схоластичній формулі, а в тому сенсі, що саме в акті мислення — справжнього, напруженого, запитувального — людина стає собою. Ханна Арендт називала це vita contemplativa, протиставляючи її не лише фізичній праці, а й діяльності як такій. Мислення — це те, у чому людина присутня найповніше й найвільніше.

Коли мислення делегується машині, делегується не просто функція, а вимір людського існування. Залишається тіло з його потребами. Залишається воля до комфорту. Залишається соціальна істота з її ієрархіями та сигналами. Але зникає істота, здатна перебувати у запитанні, — істота, котру Декарт позначив формулою cogito ergo sum і котра, як з’ясувалося, може існувати лише доти, доки cogito не передано на аутсорс.

ГОЛА ЛЮДИНА: КІНЕЦЬ ШЛЯХУ

Джорджо Агамбен запровадив поняття «голого життя» — bios, зведеного до zoē, політичного життя, зведеного до біологічного існування. У його аналізі це поняття пов’язане насамперед із політичними структурами виключення — з табором як парадигмою сучасності, із суверенною владою, яка визначає, яке життя гідне життя. Але сьогодні можна говорити про інший вид редукції — не політичної, а цивілізаційної. Про добровільне сходження до голого життя.

Чотири вершники спільно створюють нову людину. Без трансцендентного горизонту їй немає до чого прагнути вгору. В умовах тріумфу Великого Середнього вона не відчуває й потреби прагнути — достатньо бути як усі. Редукціонізм переконав її, що ніякого «вгору» немає в принципі — є лише горизонталь нейронів і генів. Нарешті, ШІ звільняє її від останнього зусилля — думки.

Те, що залишається, — це істота, яка прагне до фізіологічного комфорту. Не до щастя в арістотелівському розумінні — eudaimonia як розквіт людських здібностей. Не до блаженства в релігійному розумінні. Не до самореалізації навіть у гуманістичному психологічному сенсі. А до комфорту — до відсутності болю, дискомфорту, зусиль. До того, що Ніцше називав «останньою людиною»: істотою, яка винайшла щастя — дрібне, тепле, безпечне.

Цей процес не є катастрофічним у звичайному розумінні. Немає вибухів, немає катаклізмів. Цивілізація продовжує функціонувати — ба більше, вона функціонує дедалі ефективніше. ВВП зростає. Тривалість життя збільшується. Медицина вдосконалюється. Розваги стають різноманітнішими. За всіма вимірюваними показниками все гаразд. Саме це й є ознакою колапсу: колапс відбувається у вимірі, якого більше немає, бо він не просто перестав вважатися істотним, а остаточно випав із людського світоустрою.

Гайдеґґер писав про забуття буття — Seinsvergessenheit — як про долю західної метафізики. Він мав на увазі, що запитання про буття як таке було поступово витіснене запитаннями про існуюче, про наявне, про те, що використовується. Сьогодні це забуття досягло своєї крайньої межі. Буття не просто забуте — саму можливість його осмислення усунено. Не насильством, а комфортом. Не забороною, а надмірною пропозицією відповідей.

АПОКАЛІПСИС БЕЗ ТРУБИ

Апокаліпсис, описаний тут, аж ніяк не є грандіозним у біблійному розумінні. У ньому немає чотирьох вершників, яких можна побачити. Немає моменту катастрофи, який можна зафіксувати. Є лише повільне, неухильне, майже непомітне згасання того, що робило людину людиною в тому сенсі, який сама людина колись надала цьому слову.

Парадокс полягає в тому, що цей апокаліпсис не сприймається як трагедія тими, хто його переживає. Людина, зведена до фізіологічного комфорту, не страждає від відсутності трансцендентного — вона про нього не знає. Як риба не страждає від відсутності повітря. Страждання вимагає горизонту, на тлі якого щось сприймається як втрата. Але якщо горизонт теж втрачено, то немає й страждання — є лише задоволеність або незадоволеність у межах наявного.

Це й робить ситуацію насправді безнадійною. Не в тому сенсі, що вона теоретично не піддається виправленню, а в тому, що вона не має внутрішнього механізму самокорекції. Криза, яка усвідомлюється як криза, несе в собі насіння подолання. Але криза, що сприймається як норма чи навіть як прогрес, позбавлена цієї можливості.

Можна заперечити: люди завжди пророкували занепад, і людство завжди знаходило ресурси для відродження. Це справедливе заперечення. Проте є різниця між занепадом окремих цивілізацій і трансформацією самого антропологічного типу. Рим зазнав краху, та латинська культура живила Ренесанс. Середньовіччя зберігало античну думку й передало її далі. Завжди залишалася меншість — ченці у скрипторіях, арабські вчені, ренесансні гуманісти, — яка несла вогонь. Але всі вони несли вогонь саме тому, що вважали його цінним, вважали мислення справою, гідною всього життя.

Сьогодні саме запитання про цінність мислення знято. Воно не вирішене негативно — воно просто не поставлене, воно зникло. І це принципово інша ситуація. Коли запитання не поставлене, ніде взятися й відповіді. Нікому зберігати вогонь, якого ніхто не бачить. Але й це ще не головна проблема. Справжня — і абсолютно нерозв’язна проблема (втім, чи це взагалі проблема?) — полягає в тому, що з простору цивілізації та культури цілковито відкинуто символи трансцензусу, символічну смерть. Більше немає Іншого, залишилася лише порожня нескінченність плоскої «посюбічності».

ЗАМІСТЬ ПІДСУМКА

Чотири вершники проїхали. Перший спустошив небо. Другий заповнив звільнений простір серединністю. Третій пояснив серединність як норму природи. Четвертий забезпечив серединність усіма необхідними відповідями, не залишивши потреби у запитаннях. І наприкінці цього шляху стоїть людина — сита, здорова, розважена, підключена, обслужена. Людина без тривоги щодо трансцендентного, без прагнення до перевершення, без потреби в думці. Як у Стругацьких у «Важко бути богом»: «просто протоплазма, що пожирає та розмножується».

Це не монстр і не лиходій, і навіть не варвар у традиційному розумінні — Ортега-і-Гассет попереджав, що новий варвар освічений і технічно компетентний. Це просто людина, з якої вийшло те, що робило її більшою, ніж вона є. Гола людина, zoē без bios, біологія без біографії, без історії та сенсу. Істота, яка досягла фізіологічного комфорту й не знає, що це не вершина, а дно, абсолютне пекло. Апокаліпсис без труби. Кінець світу без самого світу. Остання катастрофа настала зовсім непомітно, за Гайдеґґером: катастрофа є настільки катастрофічною, що її ніхто не помічає.

І звідси випливає ключовий висновок, що здається абсурдним. Людства більше немає, хай не вводить в оману глобальна цивілізація, яка здається динамічною. Це як світло зірок, що давно померли. Немає сенсу говорити про порятунок людства, про глобальні проєкти, економіку, культуру, науку тощо. Єдиний проблиск порятунку — для окремих людей, тих, хто несе в собі потенціал, що перевершує людське, насіння Іншого. І, можливо, там — в Іншому — те, що було відкинуто людством (трансцендувальне мислення та його плоди), — розкриється у всій повноті. Але — головне — це вже не буде людина в її родових характеристиках, це буде геть ІНШИЙ розум — як людени в повісті братів Стругацьких «Хвилі гасять вітер».