БОГОСЛОВ ОЛЕКСАНДР ФІЛОНЕНКО: про культуру присутності, «враювання» розуму та глухоту постмодернізму

Олександр Філоненко / Фото з особистого архіву

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Олександр Семенович Філоненко

Дата народження: 18 жовтня 1968 року

Професія: український православний теолог, публічний інтелектуал, доктор філософських наук

У ХХІ столітті великі тексти світової культури живуть і звучать по-новому, прориваючись до нас крізь «глухоту» постмодернізму. Олександр Філоненко вважає, що сьогодні настав час нової культурної мови і практик «нового читання». У черговому ексклюзивному інтерв’ю для нашого альманаху відомий український богослов розповість вам, чому Шекспіра, Данте й Гете неможливо читати на самоті.

КУЛЬТУРА ЗНАЧЕННЯ І КУЛЬТУРА ПРИСУТНОСТІ

У 2004 році на світ з’явилася невелика, але дуже важлива книга — «Виробництво присутності». Написав її професор Стенфордського університету Ганс Ульріх Ґумбрехт. У ній він критикує герменевтику і всі практики інтерпретації. Згідно з Ґумбрехтом, європейська гуманітаристика пішла шляхом «культури значень» — своїм епіцентром вона обрала інтерпретацію тексту.

Однак сучасна культура — це культура присутності, а не значення. Ми живемо в присутності реальності, яка повсякчас втручається у наше життя і культуру. І ми маємо не ховатися за інтерпретаціями, а давати повноцінну відповідь на ці вторгнення. Тому й гуманітаристика повинна займатися не лише ефектами значень, а відносинами присутності й значення. Інакше кажучи, відносинами події і тексту.

Звичайно, у цієї ідеї Ґумбрехта були попередники. У своєму славнозвісному есеї «Проти інтерпретації», вперше опублікованому 1966 року, Сьюзен Зонтаґ стверджувала, що у сучасному світі місце герменевтики має посісти еротика мистецтва. Адже відносини з мистецтвом для нас важливіші за його розуміння. Мистецтво має здатність викликати бажання дії, а не тільки бажання розуміння. А це вимагає іншого способу вираження, ніж мова інтерпретаційних практик, можливості якої надто обмежені.

ХТО «ВИГАДАВ» ДАНТЕ, ЯКОГО МИ ЗНАЄМО?

У цьому сенсі, якщо текст і потребує інтерпретації, то геть інакшої. І якщо вже спробувати цей експеримент втілити, то Данте тут буде найдоречнішим. Бо його «Божественна комедія» — один із головних текстів європейської та світової культури.

Коли я ним зацікавився, я був зовсім далекий від професійного дантознавства. Однак мені пощастило познайомитися в Італії з Франко Нембріні — великим знавцем Данте та його творчості. Франко розгорнув навколо постаті Данте ще й широку педагогічну практику. Він показав мені, як кожна епоха прочитує цього великого письменника по-своєму. І він повертається в сучасний світ, але — абсолютно в іншій якості! Для мене тут виявився важливим один курйоз. Стався він наприкінці XVIII — на початку XIX століть.

У цей час німецькі романтики в одвічній суперечці з французькою класикою обстоювали свою інтелектуальну автономію. На допомогу вони покликали двох союзників — Данте і Шекспіра. На їхню думку, ці гіганти були найкращим підтвердженням правоти їхньої романтичної позиції. Саме німці подарували світові звичні нам образи Данте і Шекспіра — всесвітніх, а не лише британських та італійських, геніїв.

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

«ВРАЮВАННЯ» РОЗУМУ

Інтерпретації німецьких романтиків ми зобов’язані тим, що сьогодні люди в усьому світі читають насамперед Дантове «Пекло». «Чистилищем» цікавляться набагато менше. І майже ніхто, крім релігійних фанатиків, не читає «Рай». Сама схема послідовного читання («Пекло» — «Чистилище» — «Рай») — це теж їхніх рук справа. Ось із таким Данте й зустрілося XX століття. І в цьому столітті з ним почали відбуватися серйозні зміни: кожен великий європейський поет вважав своїм обов’язком прочитати його на свій лад…

У сучасний світ Данте приходить зовсім з іншого виміру — наша з ним зустріч починається в «Раю»! І це, можливо, більш адекватне уявлення про Данте, оскільки у нього самого є така ідея: культура — це не що інше, як «враювання розуму» — так перекладається з італійської вигаданий ним неологізм. Він позначає ним необхідність людського розуму поєднувати свій повсякденний досвід з досвідом раю. Для мене «враювання» ідеально описує вектор сучасного мислення і культури. Важливо, що Данте пропонує нам «враювати» саме розум — не серце, не душу, не почуття. У цьому сенсі він гранично раціональний.

Для українців цей досвід є надзвичайно актуальним, особливо під час війни. За останні кілька років ми організували вже понад 50 груп — разом з нами Данте почали читати сотні дорослих людей, які перебувають у найрізноманітніших обставинах. Я сам відчув певний шок, коли відкрив для себе Данте як джерело, з якого сучасна людина може черпати нескінченно.

ГЛУХОТА ПОСТМОДЕРНІЗМУ І «НОВЕ ЧИТАННЯ»

Постмодернізм — надзвичайно «самотня» епоха, в ній мешкають атомізовані люди, які мало розуміють одне одного. Вони дуже цінують свою глухоту. Є такий фільм — «Країна глухих»: для мене це дуже точна метафора постмодернізму, де атомізовані люди обстоюють своє право на самотність і глухоту. Очевидно, що ця епоха вже закінчується, але що прийде їй на зміну? Зараз нова культурна чутливість знаходиться в пошуку нового «соціального клею», який повинен утворити нову «зв’язність».

Читання Данте — чудовий стимул для такого пошуку. Ми свідомо читаємо Данте у великих групах, десь по 30 осіб. Тому що звичка до самотнього читання — це модерністська навичка. Базові культурні тексти призначені для читання в колективах. Великі тексти європейської культури неможливо прочитати наодинці. Звісно, люди, які можуть отримати задоволення від читання наодинці Гомера, Вергілія, Данте, Шекспіра, Гете існують. Але всі вони, вірогідно, вузькопрофільні фахівці, що викладають на філологічних факультетах.