Володарка Нобелівської премії ОЛЕКСАНДРА МАТВІЙЧУК — про злочин та відплату, про цивілізацію та варварство
Олександра Матвійчук — українська правозахисниця та голова організації «Центр громадянських свобод»
Минулого року вона отримала Нобелівську премію миру, 2016-го стала лауреатом премії «Захисник демократії», яку присуджує ОБСЄ. ВВС і Financial Times включили її до списку найвпливовіших жінок планети. Сьогодні Олександра Матвійчук, українська правозахисниця та голова організації «Центр громадянських свобод» в гостях у нашої редакції. Ми поговоримо про те, як війна змінює свідомість, про право українців на справедливість, про злочин та відплату, про цивілізацію та варварство.
ВІЙНА ЗМУСИЛА СВІТ ПОЧУТИ ПРАВОЗАХИСНИКІВ!
До війни тема захисту прав людини та її гідності обговорювалася майже виключно на локальних тематичних майданчиках. Нас слухали переважно на комітеті ООН з прав людини або, наприклад, на щорічних зборах ОБСЄ з людського виміру. Але в тих місцях, де ухвалюються важливі політичні рішення, голос правозахисників звучав не досить сильно.
Багато що змінилося після вторгнення Росії до України у лютому минулого року. Ми вперше відчули, що нас хочуть слухати та чують. Тому що правозахисники допомагають осмислити те, що відбувається з позиції загальнолюдських цінностей, зрозуміти, як у ХХІ столітті стали можливі злочини таких масштабів і що з цим робити далі?
Тому включення мене до «рейтингів впливовості» я розглядаю у ширшому контексті — як наслідок пошуку людством відповідей на складні питання.
РОСІЯ — ЦЕ НЕ ПРОСТО КРАЇНА-АГРЕСОР…
У XXI столітті ми повинні чесно відповісти на запитання: чи мають для нас значення міжнародні конвенції та організації, чи ми будемо зважати виключно на грубу силу? Вторгнення в Україну здійснює не просто країна-агресор.
Це робить член Радбезу ООН, який володіє ядерним потенціалом. Країна, яка має бути гарантом системи глобальної безпеки, кидає виклик цінностям, напрацьованим цивілізацією за тисячі років.
Міжнародне право та система безпеки, що створювалися після Другої світової війни, більше не працюють. Ніхто зараз не може за допомогою права зупинити звірства путінського режиму. Ставка на військову допомогу нашій країні та економічні санкції щодо Росії — міра вимушена!
У майбутньому ми маємо перезапустити міжнародну систему безпеки, щоби захистити людину від авторитарного режиму, незалежно від того, володіє він ядерною зброєю чи ні.
ПОДОЛАТИ КРИЗУ ЦІННОСТЕЙ
За кризою системи міжнародної безпеки стоїть криза цінностей. І не лише тому, що в авторитарних країнах права та свободи звужувалися до розміру тюремної камери. У країнах із розвиненою демократією також з’явилися політичні сили, які сприймають цінність прав людини як щось другорядне, похідне від політичної та економічної доцільності.
У короткостроковому горизонті цей «прагматизм» давав певний ефект. Але розв’язана Росією війна показала: у довгу ти програєш, якщо ухвалюєш рішення, ігноруючи базові цінності. Війна стала екзистенційним досвідом, який змінив свідомість українців.
«Люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах» — це положення загальної декларації прав людини перестало сприйматися як щось абстрактне
На щастя, лідери багатьох країн світу не мають досвіду, що травмує, аналогічного українському. Але це заважає їм повною мірою усвідомити як уроки нинішньої війни, так і досвід глобальних потрясінь та катастроф попереднього століття.
КОНФЛІКТ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ТА ВАРВАРСТВА
Дев’ять років тому ми з колегами почали документувати військові злочини. Але після повномасштабного російського вторгнення ми зіткнулися з немислимими звірствами і виявилися зануреними в океан людського болю. Все це важко вкладається в голові! Адже не треба бути юристом, щоб розуміти — не можна вбивати громадянське населення, не можна ґвалтувати жінок, не можна незаконно утримувати і катувати… Думати й поводитися інакше — означає перекреслити всю історію людської цивілізації.
Сьогодні в Україні зіткнулися не просто авторитаризм та демократія. Виправдовуючи своє право на вбивство, насильство та тортури, Росія відродила глибший ціннісний конфлікт — цивілізації та варварства. Варвари завжди діють із позиції брутальної сили. Цивілізація ж — складніша конструкція, вона має різні інструменти впливу, у тому числі й правові
ВБИВСТВО ПОТРІБНО НАЗИВАТИ ВБИВСТВОМ
Ми документуємо свідоцтва про військові злочини, потім передаємо їх міжнародним інституціям, які займаються розслідуванням або дають їм правову оцінку: Міжнародному кримінальному суду та таким міжнародним організаціям, як ООН, ОБСЄ, Рада Європи та її ЄСПЛ, який в Україні часто називають «судом останньої надії».
Наразі, наприклад, спеціальний доповідач Ради Європи готує, у тому числі на основі наших даних, звіт про незаконне переміщення українських дітей. Звичайно, правова оцінка сама по собі не може вплинути на ситуацію чи змусити Росію припинити вчиняти злочини.
Однак крім правової сторони наша діяльність має ще й інформаційний аспект.
Для України важливо, щоби світ отримував правдиву, об’єктивну інформацію про злочини проти людства, які скоює російський режим
МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ТРИБУНАЛУ НАД ПУТІНИМ
Наш «Центр громадянських свобод» об’єднав зусилля із десятками регіональних організацій та побудував всеукраїнську мережу документаторів. У тому числі й на окупованих територіях. Ми працюємо і з приватними свідченнями, і з відкритими джерелами, спрямовуємо мобільні групи на деокуповані території.
Сьогодні наша доказова база для трибуналу над Путіним уже містить 34 тис. записів — фотографії, аудіофайли, матеріали відеозйомки, повідомлення ЗМІ та приватних осіб… На підставі цих даних мають бути ініційовані подальші розслідування міжнародними та національними правоохоронними органами.
Ми намагаємося документувати кожен епізод, навіть якщо він мав місце у маленькому українському селі. Бо масштаб кожної конкретної людської трагедії вимірюється не значенням населеного пункту чи розміром території.
УКРАЇНЦІ ПОВИННІ МАТИ ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Правових інструментів, за допомогою яких можна притягнути російських військових злочинців до відповідальності, не так багато. Один із них – Міжнародний кримінальний суд (МКС). Я була автором першого українського звернення, яке ми направили туди ще 2014 року. Але МУС має одне обмеження — він не ставить за мету розслідування всіх злочинів, а обирає вузьку нішу, яку вважає перспективною.
Наразі вони взяли як кейс «незаконне переміщення українських дітей» і висунули відповідні звинувачення Путіну та Львовій-Бєловій. МКС цікавить «велика риба», і він не переслідує пересічних виконавців. Але ж Путін далеко не єдиний військовий злочинець! Хто дасть шанс на справедливість українцям, чиї трагедії перебувають за межами слідства МКС?
Загалом, це має зробити українська Прокуратура з міжнародних злочинів.
Ефективно розслідувати 67 тис. кримінальних проваджень, які зараз там знаходяться, — завдання нездійсненне. Тому ми маємо змінити підхід до розслідування військових злочинів за допомогою міжнародного співтовариства
Війна перетворює людей на цифри статистики. Але люди — це не цифри! Правосуддя повертає людям їхні імена, коли відтворює історію того, що сталося з конкретною людиною. І цим повертає людині її гідність.
ПАРАДОКСИ РИМСЬКОГО СТАТУТУ
У 2014–15 роках з ініціативи нашої організації Верховна Рада направила дві декларації про визнання юрисдикції МКС. З того часу цей суд має право розслідувати скоєні в Україні міжнародні злочини незалежно від громадянства злочинця. Торік парламент ухвалив законопроект, щоб зробити співпрацю з МКС більш ефективною.
Однак Україна досі не ратифікувала Римський статут, який був основою для заснування МКС. Тобто наша країна взяла на себе обов’язок співпрацювати з МКС, але не отримала прав, які мають держави-учасниці Римського статуту.
Ми опинилися у двозначному становищі: керівництво країни закликає інших активніше переслідувати російських військових злочинців, але відкладає ратифікацію Римського статуту, яка може стати поштовхом до зміни цілої низки законів та підзаконних актів, які покращують співпрацю з МКС
Україні потрібно якнайшвидше виходити з цієї юридичної «розтяжки», що виросла з певної політичної «міфології». Зокрема, через страх перед втручанням міжнародних структур у внутрішні українські справи.
ПІСЛЯВОЄННА УКРАЇНА: ПЕРЕДБАЧУВАНІСТЬ БЕЗ КОРУПЦІЇ
Після війни нам багато треба зробити для реформування судової та правоохоронної системи. Зокрема, змінити її реакцію на корупцію, яка має у нас інституалізований характер. Люди хочуть зрозумілих правил гри. І коли передбачуваність не може бути забезпечена системою права, її забезпечує корупція.
До війни українці, згідно з соцопитуваннями, називали корупцію у трійці найголовніших проблем. Але коли вони самі давали хабар, наприклад, щоб влаштувати дитину в дитячий садок, вони не вважали це за корупцію. Ціннісні установки суспільства сильніші за будь-які реформи.
Тому, якщо ідея верховенства права не домінуватиме у свідомості людей, боротьба з корупцією лише на рівні антикорупційного суду розтягнеться на довгі десятиліття. Подолати корупцію як систему можна лише створенням іншої системи — верховенства права.
Коли люди переконаються, що легше, швидше, комфортніше та справедливіше вирішувати питання правовими методами, корупція піде на спад.
Країні, яка знаходиться в точці транзиту від авторитаризму до демократії, потрібно багато задля цього зробити: створити незалежну судову систему, завершити децентралізацію, провести економічні реформи, знищити штучні монополії…
СПРАВЕДЛИВІСТЬ ПОЗА ПРАВОСУДДЯМ — ЗАГРОЗА СУСПІЛЬСТВУ
Щоби змінити ціннісні установки, однієї формальної декларації про прихильність до верховенства права недостатньо. Люди повірять, що можна жити по-іншому, якщо їм продемонструють щось конкретне та відчутне. Минулого року соціологи КМІСу запитали українців: «Що для вас може стати найбільшим розчаруванням після війни?» І 65% відповіли: «Безкарність російських військових злочинців».
У цьому сенсі розплата за злочини — завжди щось дуже відчутне, дуже конкретне. Правосуддя, яке стверджує невідворотність покарання за злочин, повертає віру у те, що право працює. А це необхідна умова швидких демократичних трансформацій.
Можна довго говорити про реформи та цінності, цитувати норми конвенцій та декларацій, проте людей це ніколи ні в чому не переконає. Запит мільйонів людей на справедливість має бути задоволений системою правосуддя не фіктивно, а фактично
Бо якщо це станеться поза системою правосуддя, то такий спосіб досягнення справедливості нам абсолютно точно не сподобається.
Фото надані Олександрою Матвійчук
