«Я винесла з майстерні всі книжки про мистецтво», — художниця Наталія Корф-Іванюк

–Наталія Корф-Іванюк. Автор фото: Андрій Лобов
Наталія Корф-Іванюк — українська художниця. Народилася в місті Кременчук Полтавської області. У Національному університеті «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» отримала освіту за спеціальністю «художник-кераміст».
З 2008 по 2014 рік викладала на кафедрі образотворчого мистецтва. З 2014 року разом із чоловіком (художником Олексієм Іванюком) переїхали до столиці, де наразі й працюють. Є активною учасницею всеукраїнських, міжнародних виставок та пленерів.
Який перший творчий момент у своєму житті ви пам’ятаєте?
У дитинствi я чорним фломастером розмалювала червону атласну ковдру… зобразила дві жіночі постаті, як мені здалось тоді, ну і, звісно, отримала за це… тому то водночас і перше фіаско, і неоціненний творчий посил (сміється).
У чому полягає ваша творча амбіція?
Моя творча амбіція — це щоразу ставити перед собою нові задачі, мене то мотивує, коли я знаходжусь у постійному конфлікті, навіть сама з собою.

Що стоїть на заваді здійснення ваших творчих амбіцій?
Мені заважає лише брак часу… мені мало дня, я б воліла проводити в майстерні більше часу, і тому мені постійно здається, що я чогось не встигну… а маю! Звісно, що не другорядним є і велика майстерня, і завжди безліч полотен, і тонни фарби, але головне — тримати запал і жагу до праці; так, я називаю то працею, бо, малюючи все життя, я вже не використовую поетичні епітети. Я живу — я працюю. Я працюю — я живу… В мене вже давно стерлись ті грані, де закінчується життя і починається творення, для мене то все один-єдиний потік.
З чого ви починаєте свій день?
Мій день — то кава, звісно, ми всі кавозалежні, мабуть… і головне, аби, не дай Боже, ніхто не прокинувся раніше за мене, бо мені просто життєво необхідно почати день на самоті з кавою і думками. Потім йога і трохи музики. Я частково планую свій день — першу його половину… все інше — то спонтанні ситуації, які вриваються в потік справ.
Якими митцями ви найбільше захоплюєтеся?
В якийсь момент я винесла з майстерні всі книжки про художників і мистецтво, аби не закохуватись і не залипати ні в кого… мені то заважає відчувати себе. Але вічною моєю любов’ю є Шиле, Мурашко, Яблонська, Тулуз-Лотрек, Матіс… але я не впевнена, що можу відповісти однозначно на таке питання, бо хороших дуже багато… в кожний період своє, бо ти змінюєшся і з віком починаєш розуміти те, до чого був не готовий раніше. Я знаю точно, що мені близькі художники гострі, з нервовим малюнком, вільні в кольорі і несамовиті за енергетикою… а таких маю багато (сміється).
Чи є у вашому житті хтось, хто вас постійно надихає?
Мене надихає музичний супровід, це один із критеріїв, який відіграє важливу для мене роль… Це Макс Ріхтер, Вагнер, Вівальді. У мене завжди готовий плейлист для майстерні чи нової серії робіт… то для мене ціла історія, яку я проживаю поруч і завдяки музиці, бо все разом складається в єдину композицію, що звучить.

Дайте визначення музи. І хто є вашою музою?
Муза — я її не чекаю ніколи, я приходжу в майстерню, починаю працювати, і вона виникає сама собою… ти відчуваєш це, коли енергетика змінюється, коли перестаєш зважати на час і забуваєш про втому, нутрощами відчуваєш щось таке, що неможливо пояснити, ніби відкриваєш якісь таємні двері, а за ними — істина, і так кайфово стає від того… мабуть, то і є муза, я не знаю, але дуже схоже (сміється).
Мій чоловік — художник. Він радикальний і безкомпромісний (а я люблю, коли різко і правдиво), і розкутий — певною мірою він цензор для мене. Коли він каже: «Наташа, лиши так!» — я часто прислуховуюсь. Це я не до того, що він є моєю музою — скоріше рушійним апаратом.
Як ви реагуєте, коли стикаєтеся з перешкодами на шляху до успіху чи загрозою поразки?
Рух є у всьому — і в невдачах, і в падіннях. Я завжди готова до найгіршого розвитку подій, бо це загартовує певною мірою, не даючи можливості перебувати в примарних надіях. Але завжди доводжу справу до кінця, мене так вчили.
Творчість — це завжди контраст: то удача, то промах. Я жива людина, я жінка, тому, буває, плачу, впадаю в розпач (я завжди даю волю емоціям — це лікує), потім думаю і розмірковую, приймаю ситуацію, отримую досвід і рухаюсь далі.
Завжди вважала себе досить сильною і витривалою — тому встати з колін я можу (сміється). Поразка чи невдача — це нормальний життєвий процес, і я його приймаю.
Майстерність — це, я вважаю, бути вірним собі, чесним перед собою і при цьому створювати те, що лишає слід в душах, змушує серце резонувати, а мурашки бігти шкірою. Я так часто визначаю для себе вдалу роботу — коли фізично відчуваю емоцію, що хотів передати інший, — чи то через картину, чи фільм, книгу або мелодію.

У чому полягає ваша найбільша мрія?
Мрія — це щось абстрактне для мене і невловиме… ніколи не встигаю загадати бажання, коли падає зірка. В дитинстві, пам’ятаю, завжди загадувала: «Хочу стати хорошим художником!» А зараз частіше загадую: «Хочу бути щасливою!»… Можливо, це і є мрія?
В Україні протягом останнього десятиліття змінилося…
Я думаю, що дуже змінилися ми по відношенню до нашої країни. Ми і не знали, до якої міри ми можемо бути сильні і згуртовані, як міцно ми прив’язані до свого коріння, як глибоко відчуваємо свою ідентичність і цінуємо свободу. Україна стала кращою — бо кращими стали Ми.
Пробачити? Ворог — це велика чорна пляма. Це відсутність будь-яких емоцій стосовно нього. Ми навчились за останній час так сильно любити і водночас навчились так само сильно ненавидіти. Але така емоція є руйнівою для людини — тому хай буде просто порожнеча…
Якщо не ваше місто, то яке місто в Україні…
Кременчук люблю, бо там пройшло щасливе дитинство. Полтаву — за перші уроки самостійного життя. Київ — за професійну реалізацію і становлення як особистості, Львів — за спонтанні зустрічі і теплі обійми. І таких моментів дуже багато, я їх бережу, і за потребою вони лікують душу, даючи можливість відчувати себе скрізь як вдома.

Чи є фраза, з якою ви йдете дорогою життя?
Я дуже люблю Мирослава Дочинця. Його книги є моїми настільними, я часто перечитую, цитую, запитую і знаходжу відповідь… так от, у нього є дуже важливі слова і вчення — це «мистецтво маленьких кроків» — тобто кожного дня йти до мети, роблячи хоча б невеликі спроби і дії для того.
Нехай усе, що ти робиш, буде служінням, маленькими дарами, і не треба думати: «Кому?» І тоді твої труди сповняться новим змістом, легкістю, і ти утвердишся на своєму місці
Така філософія і такі життєві поради Мирослава Дочинця мене живлять та наповнюють.