БОГОСЛОВ ОЛЕКСАНДР ФІЛОНЕНКО: про резонансні бажання та «укуси» кохання

Олександр Філоненко / Фото з особистого архіву

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Олександр Семенович Філоненко

Дата народження: 18 жовтня 1968 року

Професія: український православний теолог, публічний інтелектуал, доктор філософських наук

Цивілізація досягла межі свого розвитку — більше її «успіхи» та якість життя кожного з нас неможливо виміряти кількісними показниками. Нове джерело сенсу та радості ми можемо знайти у резонансних подіях. «Для цього ви мусимо стати вразливими і попросити Бога про рану любові!» — радить відомий український богослов Олександр Філоненко в ексклюзивному інтерв’ю, яке він дав альманаху Huxley.

МЕЖІ ЗРОСТАННЯ

У 1972 році Римський клуб оприлюднив доповідь «Межі зростання». У ній йшлося про те, що починаючи з Нового часу в європейській культурі стало домінувати уявлення про «нескінченне зростання». І воно було прийняте як головний економічний принцип. Врешті європейська людина почала визначати якість свого життя через різного роду зростаючі параметри: ВВП, нерухомість, доходи, кількість дітей… Усе на світі ми звикли вимірювати кількістю, а не якістю.

І раптом Римський клуб заявляє: якщо ми й надалі будемо сповідувати принцип нескінченного зростання, то на початку XXI століття на цивілізацію чекає «ідеальний шторм» — 5 глобальних криз одночасно, кожну з яких у Римському клубі прорахували й обміркували. Звісно, постало запитання про те, чи існує якийсь інший принцип, перехід до якого міг би запобігти катастрофі. У книзі «Резонанс» сучасний німецький соціолог Хартмут Роза запропонував таку метафору: насправді люди на своєму життєвому шляху намагаються знайти не якісь кількісні параметри, а резонанс.

У ПОШУКАХ РЕЗОНАНСУ

Гарне, якісне життя — це резонансні стосунки з родиною, друзями, суспільством. Робота в майстерні — крафтовий резонанс зі світом. Спорт — фізичний резонатор. Але що таке резонанс? Це інтенсивність, напруженість і якість, що не зводиться до кількості. На думку німецького соціолога, сучасне європейське суспільство рухається від культури нескінченного зростання до культури створення резонансів трьох типів: горизонтального, діагонального та вертикального.

Горизонтальний резонанс — сім’я, дружба та демократія. Він передбачає не голосування як акт народного волевиявлення, а якість відношення громадян один до одного. У слабкому суспільстві люди зустрічаються лише на виборах або на війні. У сильному — створюють місця керованого резонансу: ринок, парламент, суд, університет і школу. Далі у Рози за горизонтальним іде діагональний резонанс — переосмислення відносин людей з речами. Бо насправді нам подобаються не так функціональні, як унікальні речі. Саме тут слід шукати джерело сучасної крафтової революції. І, нарешті, третій, вертикальний, резонанс — релігія, мистецтво, історія та природа.

ВАЖЛИВИМИ Є ЛИШЕ РЕЗОНАНСНІ БАЖАННЯ!

Для Рози добре організоване суспільство — це те, яке дбає про резонанс. Він каже, що Новий час поставив реальність на mute. Сучасна культура вимкнула звучання світу. Нас перестали цікавити резонанси. Сучасна людина починає усвідомлювати, що кількісне зростання не може бути нескінченним. Але що вона при цьому робить? Вона намагається кількісно обмежувати й моделювати себе: споживати певну кількість води, ходити не менше 10 км на день, лягати спати не пізніше 23:00, бо інакше порушаться структури сну.

Найкумедніше, що ще нікому за рахунок подібних кількісних практик не вдалося зробити життя більш інтенсивним і резонансним. Адже для мене мають бути важливими лише ті бажання, які можуть бути резонансними для мене. І Роза, озброївшись славнозвісною німецькою педантичністю, перелічив їх усі. У підсумку у нього вийшло 11 точок резонансу — за ними, як за акупунктурою, я можу визначити, наскільки ці резонанси розкриті в моєму житті. Людське життя таким чином легко уявити у вигляді спалахів резонансних подій — «точок присутності».

«ПОДІЄВЕ» ТА «ЦІКАВЕ» ОЛЕКСАНДРА П’ЯТИГОРСЬКОГО

У текстах мого вчителя Олександра П’ятигорського всюди «зашиті» події й так зване «цікаве». Він зізнавався: «Мене надзвичайно дратують люди, які вміють годинами говорити про нецікаве». Одного разу він дав мені свою нову книгу «Мислення і спостереження» та попросив прочитати її за три дні. Я погодився, але потім зрозумів, що це пастка — книга неймовірно складна. Крім того, я їхав до Кембриджа, у мене були інші плани — читати не було часу! І все ж книгу я дочитав. Приїхав до П’ятигорського й запитав: «Невже ви все це колись говорили на лекціях»?

Запитання виникло тому, що книга була структурована як 4 лекції про мислення, і текст кожної з них починався зверненням «Пані та панове!» Ну не вірю я в те, що це все колись було виголошено. Ба більше, не вірю, що знайшлися люди, які б усе це не лише слухали, а ще й розуміли. П’ятигорський відповів: «Звісно, ні! Цей текст ніколи не був виголошений на публічній лекції. Все це я написав». «Але навіщо ж тоді перед кожною лекцією у вас стоїть звернення „пані та панове“?» — здивувався я. «Як навіщо? — вигукнув П’ятигорський. — Щоб зробити текст трохи легшим!» Як вам таке «полегшення»?

«ТОЧКИ РЕЗОНАНСУ» ТА «РАНА РАДОСТІ»

Ця історія лише на перший погляд здається просто курйозом. Однак, якщо ти починаєш будь-який абстрактний текст зі слів «пані та панове», щось невловимо змінюється — текст переходить у режим події. На перший план виходить подієва структура присутності — ми з вами зустрілися, привіталися й почали розмову. Таким чином, на запитання «де опори життя, місця, в яких я відкриваю себе?» можна дати таку відповідь: «вони виникають ось у таких резонансних точках». Бо немає нічого фундаментальнішого, ніж резонанс.

Ви можете резонувати з подією, річчю, з людиною — практично з чим завгодно! З пейзажем, гарною квіткою, музикою, історією… Точки резонансу — це завжди несподіване вторгнення радості та краси у ваше життя. Колись у мене народилася ідея написати книгу під назвою «Рана радості». Я переконаний, що люди даремно переймаються через ці несподівані вторгнення. Вони воліють уникати радості, погоджуючись на задоволення. Адже задоволення можна контролювати, а радість — ні.

АНТОНІЙ СУРОЗЬКИЙ: МОЛИТВА ПРО ВРАЗЛИВІСТЬ

Тема радості — одна з доленосних для мене, і почалася вона із зустрічі з великою людиною — митрополитом Антонієм Сурозьким. Він чітко визначав мету молитви — створення зони вразливості. Він говорив, що люди намагаються максимально убезпечити, захистити себе від світу. Та що більше вони захищені, то менше здатні любити, дружити й сприймати красу — для всього цього потрібно відкритися і стати вразливим. Знаючи, що без вразливості не буде любові, людина просить Бога про те, щоб він її дав. Для мене це прозвучало парадоксально, тому що навколо себе я бачив людей, які в основному просять Бога про невразливість.

Наприклад, коли держава несправедлива, або коли близькі зраджують — з будь-якою проблемою людина йде до церкви і просить: «Господи, захисти мене!» Для багатьох віра — це взагалі щось на зразок небесної служби безпеки, до обов’язків якої входить професійно захищати людину. Митрополит Антоній цілковито змінив моє уявлення про радість і молитву. Він завжди наголошував, що релігія починається з прохання про рану, яка стає воротами до справжнього досвіду.

РАНА ЯК ДОКАЗ ЖИТТЯ

Цікаво, що в англійській мові слова «рана» (wound) і «диво» (wonder) мають спільне коріння. Якщо ти не готовий зазнати болю, то не можеш розраховувати на диво. Навіть якщо воно трапиться, ти його просто не помітиш. Диво завжди приходить ледь чутно — на голубиних лапках. Потрібно ще вміти його розгледіти й розчути. На це здатна лише людина вразлива або готова до вразливості. З цим уявленням пов’язано багато різних сучасних практик, іноді досить моторошних. Приміром, в Америці виник рух Cutters. Дівчата, які до нього належали, різали собі вени — не для того, щоб померти, а для того, щоб відчути, що вони все ще живі.

Адже біль — це справжній доказ того, що ти живий. Виходило так, що, завдаючи собі ран, вони практикували свого роду антисамогубство. У культурології існує припущення, що культура татуювання та скарифікації народилася з бажання завдати собі таку виразну, «мовлячу» рану, яку ти сам та інші зможуть «прочитати». Я взагалі схильний думати, що перехід від постмодерну до іншої культури відбувається через апологію тактильності, через певну «мову тіла» (body language). І в цій мові рана є просто першою літерою. Рана — це не завжди про біль і страждання. Ранами ми пишемо один одному листи. Через рану ми переживаємо катастрофу радості.

«УКУСИ» КОХАННЯ

В одній із пісень Бориса Гребенщикова є чудові рядки: «Я ранен светлой стрелой — меня не излечат. Я ранен в сердце — чего мне желать еще?» У «Божественній комедії» перед тим як відвідати Рай, Данте має скласти «іспити»: апостолу Петру — на віру, апостолу Якову — на надію. Апостолу Іоанну він має дати відповідь на запитання «що таке кохання?» Серед іншого цей «екзаменатор» цікавиться: «Скількома, відкрий, твоє кохання кусає тебе зубами?» Що ж це за кусливе кохання таке? Коли я вперше побачив цей рядок, то подумав, що, напевно, щось не так із перекладом. Але виявилося, що з перекладом усе гаразд. Згідно з Данте ми кохання пізнаємо за «укусами».

Недивно, що людині це не дуже подобається, і вона всіляко намагається їх уникати. Але захищаючись від «укусів», вона одночасно захищається і від чогось більш цінного — від самої любові! У якийсь момент життя без кохання стає нестерпним, і тоді ти починаєш просити: «Господи, пошли мені ці „укуси“! Тільки, якщо можна, не надто болючі — без екстриму та різанини!» Не виключено, що казка про Червону Шапочку, яку хотів з’їсти Сірий Вовк, — це історія про кохання. І вже точно саме її мають на увазі сучасні бабусі, коли кажуть своїм онукам: «Ти у мене такий солодкий, що просто хочеться з’їсти!» Тож молитва про «рану любові» набагато ближча до нашої культури та життя, ніж може здатися на перший погляд.