КІНОЗНАВЕЦЬ АНДРІЙ АЛФЬОРОВ: «Поки Україна культурно не проявлена, вона є несуб’єктною!»
Андрій Алфьоров. Джерело фото: facebook.com. Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop
Культура країн не обмежується державним кордоном та етнічною приналежністю. У цьому сенсі українська культура — не виняток. Українці є співавторами різних проєктів — від ідеї Російської імперії до американського Голлівуду.
Про те, як зберегти та примножити нашу спадщину, конвертувавши перемоги на фронті в активи впливу, ми поговорили з відомим українським кінознавцем, режисером, куратором Андрієм Алфьоровим.
Існує міф, що культура народу створюється виключно його представниками — чужим тут не місце. Але чи це так? Наприклад, великий український фільм «Тіні забутих предків» зняв етнічний вірмен із Тбілісі.
Цей міф — нісенітниця, яка не враховує історичний досвід. Головний ідеолог радикального українського націоналізму, власне духовний батько ОУН, носив російське прізвище Донцов. Найкращі фільми про Рим зняли приїжджі художники, які не народилися в ньому, але були закохані в це місто.
Ми дивимося на Рим очима Роберто Росселліні, Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Паоло Соррентіно. Саме ті, що «понаїхали», вигадали той образ Риму, яким ми захоплюємося сьогодні.
Ще приклад: уродженець Брукліна Вуді Ален усе життя співає оди Манхеттену — «матриці» всіх сучасних міст. Він буквально сконструював Манхеттен, населивши його представниками свого інтелектуального гламуру. Манхеттен перетворився на «Манхеттен».
Є важливий феномен — у приїжджих людей завжди око гостріше. В українській Верховині Параджанов зустрів герметичний соціум, усе життя якого — народження дитини, весілля, похорон — було підпорядковане красі. Чому до Параджанова цього ніхто не увіковічнив? Дуже просто.
Гострота культурного зору стороннього спостерігача, разом із чуттєвим апаратом дали цей приголомшливий результат. Крім того, як носій грузинської та вірменської традицій, Параджанов поєднав у цьому художньому досвіді три гірські культури.
Тобто, щоби розглянути красу, потрібно вибрати фокусну відстань.
Чомусь згадала приголомшливий фільм американського режисера Рона Фріке «Барака», зйомки якого проходили в 24 країнах на сотнях локацій. Це спроба проникнути у глибинну суть єдиної людської цивілізації через вікно різних культур: азіатських, африканських, латиноамериканських…
Так, це кіноесе Рона Фріке — свого роду продовження документального шедевра «Кояніскацці» (1983) видатного режисера Готфріда Реджіо, де Фріке працював як оператор. До речі, наприкінці вересня Реджіо явив світові свій новий фільм «Одного разу у часі», який спродюсували американець Стівен Содерберг та українець Олександр Роднянський.
Це фантастичний, унікальний навіть для самого Реджіо фільм, який він зняв після 10-річної творчої перерви. Він розповідає про зіткнення двох стихій — природи та цивілізації, про вибір між загибеллю та каяттям. Так само, як і в «Каці», в «Одного разу у часі» звучить велика музика композитора Філіпа Ґласса, яка є невід’ємною частиною розповіді.
До речі, Ґласс — нащадок єврейських емігрантів із Литви та Білорусі. Отже, навіть на цьому прикладі ми можемо переконатися, які шедеври можуть народжуватися в мультикультурному та мультиетнічному середовищі.
Великою мірою, у сфері геніальності, у просторі культури немає «чужих».
У різні періоди своєї історії Україна була частиною різних держав: Речі Посполитої, Османської, Австро-Угорської, Російської та радянської імперій. Чим є сучасна українська культура з огляду спадщини, яка дісталася нам від колишніх епох?
Сучасна українська культура — це те, в чому відображається життя українців. Автором рефлексії на життя українців може бути будь-хто, незалежно від місця проживання та етнічної приналежності. Якщо ми знімемо фільм про життя української діаспори у Португалії чи Канаді — це надбання української культури.
Є геніальний фільм Леоніда Осики «Кам’яний хрест» за однойменним твором Василя Стефаника. Наприкінці XIX століття сім’я такого собі Дідуха емігрує до Канади. Головний герой намагається орати землю, але ця земля зачерствіла, наче людські душі. Яскрава метафора, з якої розпочинається фільм.
У фіналі, після спеціально влаштованого гуляння, Дідухи заходять у хату та замість вишиванок вбираються у європейський одяг, чорні костюми, і виглядають тепер, ніби сім’я покійників. Їдучи, глава сім’ї замовляє в сільському храмі заупокійну службу і ставить кам’яний хрест — так він ховає власну душу та душі своїх рідних.
Це актуальне для нас питання: як і чим українці живуть в еміграції, чи зберігають у собі частинку України?
Ми знаємо, що деякі вихідці з нашої країни зробили за кордоном блискучу кар’єру. Наприклад, батьки американського режисера Едварда Дмитрика, одного з визначних авторів Золотого Голлівуду, який знімав Марлона Брандо, Елізабет Тейлор, Хамфрі Богарта, були родом із села Буряківка на Волині.
Він завжди пам’ятав про своє коріння, але при цьому в нього немає жодної картини, яка була б присвячена українцям. Українцем до кінця життя усвідомлював себе і навіть говорив українською дворазовий володар «Оскара», зірка голлівудських вестернів Джек Пеланс (він же Володимир Палагнюк), батьки якого жили на Тернопільщині.
Ці люди — важлива частина української культури, якою варто зайнятися, як мінімум. Провести культурну ревізію.
Гадаю, нашим школярам не завадив би спецкурс про українську культуру за кордоном. У Huxley є рубрика «Коріння та Крила», яку веде Борис Бурда. Його авторству належать сотні біографій видатних діячів світової культури з українським корінням.
Так, подібних людей справді чимало. До них належать не лише етнічні українці. Згадаймо біографії сотень українських євреїв, які створювали велику історію Голлівуду, — тут знадобиться цілий історико-культурний інститут!
Крім того, є приклади, коли життям українських громад у США цікавилися американські режисери. Майкл Чиміно, американець італійського походження, який виріс на Лонг-Айленді, зняв фільм «Мисливець на оленів», де представника української громади грає Роберт Де Ніро. Цей фільм свого часу одержав п’ять «Оскарів»!
Звідси ще одне питання: як зробити так, щоб Україна перестала бути зозулею, яка підкидає своїх дітей у чужі культурні гнізда? Припустимо, бували в нашій історії важкі часи — революція, погроми. Але що змушує талановитих людей залишати Україну у відносно стабільні періоди?
Ми говоримо про еміграцію на Захід, але в СРСР була ще й внутрішня міграція, коли з України, щоб отримати шанс на самореалізацію, люди переїжджали до Москви та Ленінграда. Якщо добре придивитися до радянської еліти, ми побачимо, що чи не кожен третій — українець.
Але хіба в Радянському Союзі українець не відчував, що приречений на культурну вторинність, провінційність?
Ми були провінцією в Речі Посполитій та Австро-Угорській імперії. Проте у випадку з СРСР та Російською імперією ми ніколи провінцією не були. Україна була співзасновником цього проєкту.
Нагадаю, що саме ректор Києво-Могилянської академії був автором ідеї імперського проєкту, який він презентував Петру I. Надалі величезна кількість українців обіймала у ньому найвищі посади. А ось у Польщі за Пілсудського таких прикладів чомусь немає.
Ми вкрай нецікаві й неуважні до своєї культури та історії. Стосовно до них ми поводимося по-варварському, так само, як свого часу більшовики. Примітивна «шароварщина» не має нічого спільного з дбайливим ставленням до культурної рефлексії на теми українського життя як усередині країни, так і за її межами. Бо зводити велику і складну націю до вузької етнічної групи — означає збіднювати й обкрадати самих себе.
Крім того, це нетактовно та неповажливо по відношенню до неетнічних українців, які зараз борються на фронтах цієї жахливої війни. Росіян, грузинів, вірменів, гагаузів, татарів, євреїв — усіх їх поєднує не лише нашивка з написом ЗСУ.
Насамперед їх ріднить система цінностей, яка виявлена у зразках культури. Тому завдання культурної еліти — відновити, врятувати те велике та унікальне, про що через дурість чи недбальство забули чиновники.
Нещодавно я розмовляла з бізнесменом, вихідцем із Донбасу, який відновлює на Львівщині палац графа Лянцкоронського — першого козацького наказного гетьмана. Коли він якось побачив, у якому жахливому стані перебуває ця будівля, то подумав: «Яка ж ми сволота! Нація не має майбутнього, якщо навіть таку красу врятувати не може». Коли Донбас реставрує Львів — це дуже символічно.
Вся надія на представників середнього класу — вони, на мою думку, і є справжня Україна. Це та Україна, яка не лише воює, а й розвиває країну економічно та культурно. Я знаю безліч людей, які, не спираючись на державну підтримку, роблять багато не завжди помітної, проте дуже важливої для майбутнього культурної роботи. Я й сам намагаюся так чинити.
Сьогодні нам потрібне культурне дзеркало, в яке ми будемо дивитися — щоб краще розуміти себе і на підставі цього ухвалювати адекватні рішення. Нам потрібні лідери думок, які здатні не просто артикулювати реальні культурні проблеми та завдання, а й вирішувати їх.
Інакше ми будемо схожими на людей, які зібрали у своєму будинку найцінніші речі і, коли до нього 24 лютого увірвалися грабіжники, сказали: «Забирайте все це!» Таке ставлення до культурної спадщини призведе до того, що одного разу ми подивимося навколо і побачимо: наш будинок порожній!
Американці або ті ж французи, навпаки — закликають до себе великих художників. Скільки німців, що втекли від кошмарів націонал-соціалізму, пригрів у себе Голлівуд, подарувавши їм можливість служити не просто американській культурі, а й світовій: Фріц Ланг, Бертольд Брехт, Марлен Дітріх, Еріх Марія Ремарк. А Ейнштейн?
Франція давала і зараз дає притулок багатьом режисерам. Там знайшли дім американці Жуль Дассен та Джозеф Лоузі, Андрій Тарковський та Отар Іоселіані. Туди ще до війни емігрував із Росії Андрій Звягінцев. Вони не бояться збагачувати власну культуру приїжджими художниками. І від цього лише виграють.
Колись художник Павло Маков сказав мені: «Не можна бути відомим художником із невідомої країни»…
Я поділяю його позицію. Якщо ми не конвертуємо нинішню увагу світової громадськості у культурний вплив, то згодом нам знадобляться для цього величезні ресурси.
І ще… можна як завгодно довго розмірковувати про велич української культури. Тільки починати треба з себе. Ви запитайте людей на вулицях: «Хто читав Хвильового?» Вони навіть не пригадають, хто це! А коли попросиш згадати українських режисерів-класиків, вам у найкращому разі назвуть прізвище Довженка. На жаль, українська культурна спадщина у нас завжди «не на часі» — і в мирний період, і зараз…
Тут я знову нагадав би про досвід Америки, яка провела ревізію культури під час Великої депресії. Президент Рузвельт розумів, що треба знайти якісь нові механізми, аби в цей страшний час утримати американське суспільство від розпаду. І він ініціював масштабну переоцінку всієї культурної та історичної спадщини, щоб краще усвідомити самих себе і зрозуміти, що робити далі.
А тепер подивіться, як переоцінка цінностей відбувається сьогодні в Україні? Не дуже зрозуміло, чи Гоголь наш, чи ні? Давайте викинемо з нашої культури імперця Булгакова! А монархіста Сікорського викидатимемо? Ні, він надто важлива для нас постать — залишаємо! Нам потрібно припинити цей хаос та провести адекватну ревізію культури за прикладом американців.
Що, на вашу думку, дасть Україні така ревізія та переоцінка?
Сьогодні багато сперечаються про суб’єктність/несуб’єктність України. Але якщо ми досі культурно не виявлені, про яку повноцінну суб’єктність може йтися? Ми вивчаємо інші країни через культуру — через художній образ будь-які смисли доходять набагато краще.
Люди, які жодного разу не були в Нью-Йорку, мають про нього уявлення, яке сформував Голлівуд, що зняв про це місто тисячі фільмів. За допомогою кіно Америка формує себе і свій спосіб життя, який потім транслює на решту світу. Задумавши відвідати Париж, ми неодмінно згадаємо все, що читали про це місто: у Золя, Гюго, в інших письменників…
На жаль, нічого подібного ви в Україні не знайдете — наша країна, як і раніше, залишається культурно непроявленою периферією цивілізованого світу. Дивно навіть, що на цьому дикому, необробленому ґрунті «само собою» іноді виростає щось яскраве та самобутнє. Наприклад, «ДахаБраха». Цей проєкт Влада Троїцького робить для культурної дипломатії та репрезентації країни набагато більше, ніж усі наші інститути.
Припустимо, надали у розпорядження відділу культури при посольстві особняк Алена Делона — і що далі? Це ніяк не сприяє просуванню української культури та культурній інтеграції з Європою! Заміна більшовицького партквитка на вишиванку — це ще не культурна стратегія.
Як показав мій досвід презентації на Венеціанському фестивалі фільму «Тіні забутих предків», так це не працює. Неможливо нескінченно довго збирати лайки, паразитуючи на емпатії європейців та травмі війни.
Наш культ вишиванки, заклик до співчуття та вимоги будь-що заборонити ніколи не будуть означати для них більше, ніж геніальна картина, видатний голос чи якийсь масштабний виставковий проєкт. Але в нас немає жодної культурної стратегії. Ми не займалися нею усі 32 роки незалежності. На відміну від нашого північного сусіда.
У чому саме ми програємо?
Коли росіяни просувають у Європі грандіозний культурний проєкт, присвячений, скажімо, Тарковському, це зроблено настільки потужно, що на нього приходить подивитися весь Париж. А наші «перформанси» зазвичай виглядають блідо та непереконливо, і приходять на них переважно люди з діаспори.
Так, на полі бою ми показали свою відвагу, силу та мужність — цим захоплюється весь світ. Однак тепер настав час боротися не лише за українські території, а й за українську культуру. Зараз ми перебуваємо в ситуації, коли у відчинені вікна української квартири вривається крижаний вітер, а ми продовжуємо топити доларами камін.
Коли тисячі бійців ЗСУ щодня проливають свою кров, злочинно витрачати час, сили та кошти на геть неефективні форми культурної дипломатії. Зараз ми «проїдаємо» репутацію країни, яка ціною неймовірних жертв протистоїть фашистському режиму.
Чи не здається вам, що політика української влади щодо культури є продовженням її страхів? Страшно висловлювати непопулярну в суспільстві точку зору, йти врозріз із ментальними установками, що вкоренилися.
Якщо людина не має обґрунтованої позиції, вона не може бути суб’єктною. У такому разі ти приречений йти на поводі у ірраціональних реакцій колективного несвідомого — заради миттєвих рейтингів, заради хайпа та лайків. Просто плисти за течією. До речі, чому риба завжди пливе проти течії?
По-перше, долаючи опір, м’язи завжди перебувають у тонусі. По-друге, у зябрах осідає величезна кількість зустрічного планктону. А от у людини все навпаки: страхи, загроза суспільного несхвалення змушують плисти за течією, не висуватись… Іти проти натовпу, працюючи на довгострокову перспективу, здатні лише сильні люди.
Всі інші або беруть участь у шакалових експресах, або сповідують культуру мовчання. Мені часом здається, що за кенселлінгом чиєїсь культури приховується скасування культури як такої. Взагалі. А це трагедія.
Доки не пізно, ми повинні усвідомити, що практика постійних скасувань та заборони несумісна з культурною розбудовою, європейською інтеграцією. Вона загрожує для України поганими наслідками.
