Згенеровано за допомогою ШІ / bing.com
УВАГА — ПИТАННЯ!
Приблизно 50 японців щороку пошкоджують нею очі, ще більше — ранять язик, підборіддя та щоки. А європейці, в тому числі й ми, користуються нею щодня і ніякої шкоди не зазнають. Хто вона?
УВАГА — ПРАВИЛЬНА ВІДПОВІДЬ!
Це виделка — японцям досі набагато звичніше користуватися паличками для їжі.
ВИНАХОДИ МОНАРХІВ
Царі й королі зазвичай здобувають не найгіршу освіту — їхнім батькам найчастіше є кому наказати і чим заплатити. Тож нічого дивного немає в тому, що деякі з них залишили нащадкам корисні винаходи. Особливо з огляду на те, що винахід, зроблений монархом, рідко приписують комусь іншому (а ось навпаки — будь ласка!).
Одразу відсіємо безперечні легенди, на кшталт історії середньовічного німецького владики Гамбрівіуса, якого потім почали кликати просто Гамбрінус і який нібито придумав пиво. Коли приблизно 10 000 років тому почали варити із пшениці та ячменю пиво, з них ще навіть хліб не випікали! Та й до пайок будівельників пірамід пиво входило як обов’язковий компонент.
А ось британський монарх Георг IV, бездарний як правитель і геть непридатний як чоловік (його престол після смерті довелося передати племінниці, що стала знаменитою королевою Вікторією), обдарував світ блискучою ідеєю — повелів шити собі не два однакові чоботи, а неодмінно правий і лівий. Тепер уже й не пам’ятають, як було інакше…
Та й кишенькову фляжку «покет-байбл» («кишенькова Біблія»), що вірно служила американцям у часи сухого закону, вигадав не будь-хто, а особисто російський імператор Олександр III, який, приховуючи від дружини свою пристрасть до алкоголю, придумав таку ємність, щоб можна було ховати її в чобіт. Тираж його винаходу вимірюється сотнями мільйонів!

Сучасні королі в цьому плані також не з лика шиті. Творчу біографію короля Таїланду Рами IX, який нещодавно залишив світ, прикрашають і нова система виклику штучного дощу, й ідеальна пропорція суміші дизельного палива з пальмовою олією для отримання автомобільного пального, і новий аератор води, та він навіть патенти на це отримав!
Винахідництво — справа не лише чоловіча. Візантійська імператриця Зоя розмістила у своїх покоях цілу хімічну лабораторію, де винаходила косметичні засоби. Судячи з того, що сучасники відзначали її прекрасну зовнішність навіть у похилому віці, засоби були хороші, і в індустрію краси на віки увійшов рецепт знаменитої «мазі Зої-цариці».
Проте не всі досягнення царських винахідників пам’ятають нащадки їх підданих. Скажімо, Марію Аргірополіну, не менш знатну візантійську принцесу, ніж Зоя, не пам’ятає практично ніхто. А вона, між іншим, якщо й не винайшла, то, принаймні, впровадила в побут нашого світу річ, якою користуємося ми всі без винятку і мало не щодня до рота пхаємо!
СЕРВІРУВАННЯ
Столове приладдя у тварин було дуже просте, доступне і завжди при них — лапи та паща. Весь нехитрий звірячий сервіс — упіймати, розірвати, розжувати — здійснювався ними без жодних проблем. Схоже, що досить довго перші люди ними й обходилися. Не відчуваючи особливих проблем, допоки самі собі відповідні проблеми не створили.
Винайшовши на свою голову кераміку та землеробство, люди зіткнулися з новою проблемою — а як із горщика чи миски гарячу кашу їсти? Обпалиш губи та пальці… Ось вони приблизно 4–5 тисяч років тому й придумали маленький черпачок із ручкою, спочатку з обпаленої глини, трохи згодом із дерева — ложку: набрав, почекав, поки трохи охолоне, з’їв і не обпікся.
Лісові народи швидко навчилися різати ложки з дерева, єгиптяни робили їх навіть із каменю та слонової кістки, а давні греки довго користувалися підходящими за розміром морськими мушлями, а потім навчилися робити ложки з металу — з бронзи для народу простіше, із срібла і навіть золота для тих, хто міг собі це дозволити. У музеях їх збереглося чимало.
Ніж з’явився, ймовірніше за все, навіть раніше за ложку, але до столу його почали сервірувати зовсім не одразу. У низці східних кухонь він не сервірується до столу навіть зараз — а навіщо він вам, адже кухар уже все нарізав, в зубах колупатися, чи що? Кардинал Рішельє, до речі, цю манеру винищував іншим шляхом, подаючи до столу ножі із закругленими лезами — негарно ж!
Приблизно в той же час, що й ложка у країнах Заходу, на Сході з’явилися палички для їжі. Легенда свідчить, що сам Великий Юй, легендарний предок китайців, аби дістати шматок м’яса з киплячого казана, відламав від дерева дві гілочки. Паличками на Сході їдять навіть суп — випивають юшку, а потім доїдають паличками гущавину. Втім, ложки в Японії теж є.
А як чинили, скажімо, римляни, коли стикалися з такою ж проблемою, що й Великий Юй? Раніше просто наколювали на ніж, а потім якийсь геній придумав ніж із двома лезами, практично двозубу виделку. Та м’ясо, витягнуте нею з казана, потім несли на стіл і їли руками, іноді відрізаючи шматки ножем. А м’ясо в соусі тягали пальцями — можна потім облизати.

ТА, ЩО ПОДАЄ ПРИКЛАД
У християнському світі на стику тисячоліть Візантія була безперечним лідером за багатьма показниками — багатство, культура, витонченість, етикет. І сама згода візантійських імператорів-співправителів Василя II Болгаробійці та Костянтина VII видати заміж свою сестру Марію за сина якогось венеціанського дожа була поблажливістю та поступкою.
Сталося це, звісно ж, не дарма — венеціанські кораблі були дуже потрібні Візантії для воєн із балканськими слов’янами. Проте однаково для сина дожа Джованні Орсеоло це була велика честь. Деякий час молодята пожили в Константинополі, а потім поїхали на батьківщину чоловіка, у Венецію. А там виявилося, що від Марії йде сенсація за сенсацією.
По-перше, місцеві дами не зрозуміли її манери розвішувати в апартаментах мішечки з травами, що видають приємний запах, — це не так погано, але чого ця приїжджа випендрюється? По-друге, її наполегливе бажання митися тільки дощовою водою, сучасній людині цілком зрозуміле, теж здалося їм недоречним снобізмом.
Та ось що помітили найкраще — це маленьку річ із чистого золота, з кількома гострими зубчиками, яку візантійська гостя брала з собою до столу. Наколе на неї шматок м’яса — і з’їсть, ані краплі не забруднивши підливою дорогоцінного одягу, про скатертини не кажучи. А інші пані так і ходять замурзані — їсти хочеться, а крім рук нема чим.
МОРАЛЬНІ ПРЕТЕНЗІЇ
Принцеса Марія недовго дратувала венеціанців своїми новаціями. Через три роки після весілля вона, її чоловік та їхній маленький син померли під час епідемії. Проте її чудовий столовий прилад у Венеції добре запам’ятали. І не лише за красу та зручність — скоріше як прояв поганого смаку та марного ускладнення простих речей.
Італійський монах-аскет Петро Даміані, що пізніше був зарахований до лику святих і народився того ж року, коли померла принцеса Марія, ганьбив її у своїх проповідях за зніженість та розпещеність. Оскільки якраз у ті часи й грянув Великий розкол християнства на католиків і православних, приклад поганої візантійської принцеси був дуже доречний…
Звісно, під осуд майбутнього святого потрапила й гарна золота виделка — простішою треба бути, товаришу принцесо! Якщо в іншого є гарна і корисна річ, а в тебе ні, завжди приємно заявити, що це річ аморальна, що порушує традиції і чужа укладу предків — заперечувати цьому безнадійно, адже у предків справді такого не було!
Майбутній святий винятково влучно спрямував кампанію проти виделки — протягом століть заперечення проти неї були приблизно ті ж: чужий вплив, марне хизування, наші батьки і без виделок прожили, ось вона, розпещеність, простіше треба бути! Власне кажучи, такі аргументи й зараз у ході — і далеко не лише проти виделок.

ЗАВОЮВАННЯ ЄВРОПИ
Але, незважаючи на те, що виделка вивела з рівноваги навіть святого, багато хто помітив зручну річ. Не наполягаю, що саме принцеса Марія особисто її відкрила — щось подібне було й у стародавнього народу кіцзя, який жив у Китаї приблизно 4000 років тому, і навіть у Стародавньому Єгипті за фараонів. Проте її акуратність за столом не залишилася непоміченою і не зникла.
В Італії виделку оцінили швидше за інших з огляду на паралельне освоєння макаронів. Їх спочатку їли за допомогою пунтеруоло — чогось подібного до столового шила, виделки з одним зубцем (деякі кажуть, що й виделка принцеси Марії була однозубою). Але досить швидко всі зрозуміли, що на двозубу виделку макарони намотувати набагато зручніше, а на тризубу — тим більше.
У Франції виделку вперше побачили в 1379 в руках короля Карла V — цього короля явно недарма прозвали Мудрим. Щоправда, сподобалася вона не всім — навіть за два століття короля Генріха ІІІ звинувачували в розбещеності, докоряючи йому саме за використання виделки за королівським столом. Боже мій, якби виделки були його головною вадою, країна б горя не знала!
Найважче довелося виделці в Англії — войовничий король Едуард I прийняв її за нову зброю і категорично відмовився йти на ворожих шотландців із виделкою навпереваги. Тільки в 1611 році англієць Томас Коріат описав виделки у своїй книзі про подорож Італією, і англійці настільки зацікавилися, що років через сто виделки стали звичайними за столом.
До Російської імперії виделки завезла 1606 року Марина Мнішек, користувалися ними й мінімум два Лжедмитрія, і це все, що треба знати про ставлення Росії до виделок у XVII столітті. Більшого доказу їхньої чужості та богопротивності й шукати годі! А от ідейний західник Петро завжди вимагав сервірувати йому виделку із зеленим кістковим черешком.

ВИДЕЛКИ ПЛОДЯТЬСЯ Й РОЗМНОЖУЮТЬСЯ
Наївна принцеса навіть гадки не мала, якими різними можуть бути виделки. Коли макарони почали частіше їсти зі слизькими соусами, Дженнаро Спаддачіні представив королю Фердинанду II виделку з додатковим, четвертим зубцем — намотувати макарони стало зручніше. Десертна виделка залишилася тризубою, виделка для риби та гадів — двозубою.
Виделка стала настільки звичним столовим приладдям, що наприкінці ХХ століття лише одна європейська армія вважала, буцімто її солдатам вистачить для їжі тільки ложки, і зрозуміло, яка. З’явилися навіть світські прийоми, принципово розраховані на використання лише виделок. Їх так і назвали — «виделка» французькою «фуршет».
Нещодавно з’явилася нова зручність — поєднання в одному приладі ложки та виделки (на край ложки додали три зубчики). У США її назвали «спорк» («спун» — ложка, «форк» — виделка). Російською цей прилад отримав гарне ім’я «ловилка». Нею досить зручно їсти морозиво, а президент Клінтон хвалив її через те, що вона знижує чималі витрати на шкільні сніданки.
Загалом, даремно лаявся Петро Даміані, хоч він і святий, — зручність і краса рано чи пізно будуть зрозумілі та затребувані. Марія Аргірополіна вчинила як справжня аристократка — власним прикладом підштовхнула суспільство до впровадження гарної та гігієнічної ідеї. Будьте і ви аристократами — мати знатних родичів для цього необов’язково, все залежить від вас самих!
НАВКОЛО ВИДЕЛКИ
Виделка знайшла місце і в англійському літературознавстві. Романи про життя британської аристократії там називають «романами срібної виделки».
Упередження проти виделок — річ настільки недавня, що й зараз зустрічаються заклики не їсти на поминках виделками: мовляв, чортові роги нагадують. До речі, церква такої позиції не підтримує. Можливо, просто бояться, що п’яні гості вживатимуть виделки не за призначенням?
У низці європейських мов є образний вираз «їсти Адамовою виделкою». Нічого хорошого він не означає, їсти Адамовою виделкою і зачісуватися Адамовим гребінцем — майже одне й те саме: мова про руку з її п’ятьма пальцями.
У 1725 році англійський король Георг I згарячу грюкнув по столу, потрапив рукою по виделці, що лежала зубчиками догори, — і до етикету відразу увійшло правило класти виделку зубчиками донизу.
Дехто вважає лише жартом приказку: «Не бійся ножа, а бійся вилки: один удар — чотири дірки!» Та як вам сказати — імператора Петра ІІІ Олексій Орлов начебто саме виделкою й заколов. Хоча насправді виделка зовсім не для цього…