БОРИС БУРДА: як правильно захистити літак бронею

Photo by Nik Shuliahin on Unsplash

УВАГА — ЗАПИТАННЯ!

Лицарі, як і всі воїни, надавали великого значення розвідці та рекогносцировці. Та от що цікаво: попри очевидну небезпеку, вони вирушали на ці операції без обладунків. Чому ж?

УВАГА — ПРАВИЛЬНА ВІДПОВІДЬ!

Згідно з нормами моралі лицар в обладунках не мав права відступати.

БРОНЯ ЧИ СНАРЯД?

ротягом багатьох століть мистецтво бою найяскравіше проявлялося у протистоянні двох протиборчих сил — Броні та Снаряда. Снаряд завдає максимально небезпечного удару, а Броня намагається чинити Снаряду максимальний опір, на який вона здатна. Хто візьме гору, той і здобуде військову перемогу. Перший крок у цій війні зробив Снаряд — саме для захисту від нього й потрібна Броня. Матеріалами для стародавніх обладунків найчастіше були шкіра або тканина, трохи рідше — кістяні пластини, вперше використані арктичними народами. Давньогрецький шолом з іклів кабана був дуже дорогим і рідкісним, але захищав від стріли з лука.

Саме в Греції з’явився перший воїн епохи Броні — гопліт. Гоплон — щит важкої піхоти, діаметром до метра, вагою під 10 кілограмів, праворуч і ліворуч — товариші по строю з такими самими щитами. Одягнений гопліт був у ліноторакс — сорочку із кількох шарів склеєного льону. Єдиним шансом ворожої піхоти була втеча — обладунок важкий. Перси, супротивники греків, відповіли катафрактами — цілковито захищеною кіннотою. Її зброєю був контос — величезний спис завдовжки понад 4 метри, тулуб воїна закривав пластинчастий обладунок, а обличчя — подоба маски з металу. Броня захищала і вершника, і його коня. Такими були у давнину танки…

ЕПОХА ЛИЦАРІВ

Досить поширеною є хибна думка, що в кінних битвах Середньовіччя брали участь тисячі й тисячі воїнів. Де там — важкоозброєних лицарів ніколи не було багато. У Льодовому побоїщі навряд чи загинуло більше 20–30 латників — справжніх, озброєних за всіма правилами. Тоді такі втрати вважалися жахливими. У лицарські часи, коли Броня знову перемогла Снаряд, непідйомною справою було не лише відшукати навчених бойового мистецтва, а й просто оплатити обладунки. Обзавестися обладунками — це не купити кращу машину, а збудувати розкішний будинок на дорогій ділянці. І така дорожнеча — тому, що Снаряд знову не встиг за Бронею. Для точності порівнянь — приклад: битва при Бувіні (1214 рік). Глава однієї сторони, французький король Філіп Август, потрапив до рук кількох сотень ворожих піхотинців, вони збили його з коня і почали вбивати. Повбивали-повбивали, втомилися та й присіли відпочити, а тут свої набігли та й відбили. Жодної подряпини на Його Величності не залишилося!

Але Снаряд зробив несподіваний і потужний хід — вогнепальна зброя! Броня сподівалася впоратися з цим, збільшивши товщину металу шоломів і кірас, та де там! Зброя миттєво почала важити понад 40 кг, а потім різко полегшала — куля все одно знайде дірочку. І всі лати страхітливо сховалися, чекаючи на винахід кевлара, та й то незрозуміло навіщо… Будете в Граці — завітайте до місцевого арсеналу. Там на чотирьох поверхах виставлено сталевий одяг для армії місцевого князівства — кіраси, шоломи, наколінники, на кілька тисяч вистачить. Вочевидь то була серйозна сила, проте з’ясувалося, що не захищає від мушкета й пістолета, тільки швидко рухатися заважає. Зате все ціле, без пошкоджень.

РОДИ ВІЙСЬК

Бої точаться не лише на суші, а й на воді. Однак протягом багатьох століть кораблі не бронювали — їх, щоправда, могли таранити, проте морська битва найчастіше перетворювалася на піхотну за участю абордажних команд. Лише до XVII століття корабельні гармати стали настільки потужними, що змусили з ними рахуватися. Зростання броні у відповідь було вибуховим. Дуже показовим у цьому плані став бій перших двох броненосців світу у Громадянській війні США: «Вірджинії» від Півдня та «Монітора» від Півночі. Кораблі довгі години обстрілювали один одного впритул, влучань вистачало, але нічого серйознішого за невеликі вм’ятини у броні супротивника досягти не вдалося. Варто було город городити… Морські знаряддя наростили потужність, і два останні ескадрені бої у світі — Цусімська та Ютландська битви — не обійшлися без потоплення великих кораблів артилерією. А під час Другої світової жахом великих броньованих кораблів стали не гармати противника, а підводні човни та авіація, що завдавала ударів із сусіднього середовища. Війна дісталася й повітря.

Міжнародний конкурс оповідань «ОДЕСССІАДА»

Спершу льотчики просто стріляли у ворога з особистих пістолетів — більше нічого вони не мали. Трохи пізніше літак оснащували флешетами — паличками із загостреними залізними наконечниками, які, впавши на шолом, пробивали його наскрізь. Та й бомби спочатку просто брали руками і кидали ворогу на голову. Встановлення на літаки курсових кулеметів теж було непростим — він же сам собі лопаті гвинта відстрілить! Тільки синхронізатор голландця Фоккера дозволив стріляти через гвинт так, щоб кулі пролітали між лопатями. Англійці назвали його «біч Фоккера» — так їм дошкуляли німецькі літаки з цим удосконаленням. Та літаки Першої світової майже ніколи не були броньованими — і без цього уникали кожного зайвого грама ваги! Для боротьби з ними літальним апаратам противника вистачало й кулеметів. Більш важкі авіагармати з’явилися лише до Другої світової — щоправда, потужні двигуни дозволили бронювати літаки. Але як саме це робити?

БЛИСКУЧЕ РІШЕННЯ АБРАХАМА ВАЛЬДА

Як правильно розміщувати броню на літаках, зрештою підказав чоловік, який аж ніяк не був військовим. Він навіть не зміг закінчити школу — відмовив собі у праві відвідувати заняття по суботах, бо був глибоко віруючим юдеєм. Зате у Віденському університеті він навчався блискуче. Але у Відні не затримався — втік до США після аншлюсу, і правильно зробив. Звали його Абрахам Вальд, і саме до нього звернулися американські військові із запитанням, як же бронювати літаки. Вже було накопичено великий статистичний матеріал: кількість влучань противника в кожну зону літака, що побував у боях. Найчастіше страждали крила і хвіст, двигун та паливні баки — майже ніколи.

Напрошувалося рішення — посилити бронювання крил і хвоста, адже в них частіше влучають. Але Вальд запитав, чи всі літаки піддають статистичному аналізу. Йому відповіли, що обмірюють кожен, причому в найкоротші терміни після посадки. І Вальд відразу зрозумів, які літаки ухиляються від такого докладного вивчення і псують усі розрахунки, — ті, що ворог збиває, адже у них вочевидь пошкоджені найнебезпечніші місця: двигун або паливні баки. Жодна статистика їх не врахує — невідомо навіть, де вони, розбиті, лежать. Літаків із пробоїнами у цих зонах дійсно мало, бо ж вони загинули. Отже, саме ці зони й слід краще бронювати!

СИСТЕМАТИЧНА ПОМИЛКА ВЦІЛІЛОГО

Парадоксальні висновки Вальда спочатку просто не зрозуміли, але застосування його висновків на практиці — посилене бронювання саме тих зон, влучання в які у літаків, що повернулися, є нечисленними, — призвело до зменшення втрат. Якщо в якійсь зоні мало пробоїн — мало літаків з ними повернулося, то краще бронюйте цю зону. Парадокс, що виник при оцінці даних щодо пошкодження літаків, зрештою отримав спеціальну назву — «систематична помилка вцілілого». Ось про дельфінів теж кажуть, що вони штовхають потопаючого до берега і таким чином багатьох рятують. Однак тих бідолашних плавців, яких вони штовхали у бік від берега, ніхто не врахував!

Про наявність подібного парадоксу знали вже стародавні греки. Філософу й поету Діагору Мелоському ще в V столітті до н. е. сказали: «Шануй богів — ось скільки в храмі табличок з подякою за їх заступництво у важкому плаванні!» Діагор запитав: «А де таблички з іменами загиблих у морі? Хто міг би їх залишити?» Існує подібний парадокс доступності інформації. Дайте собі відповідь на запитання: «Чого більше, вбивств чи самогубств?» Теж вирішили, що вбивств? А от і ні! Самогубств майже вдвічі більше, просто про них рідше пишуть медіа. Такі от жарти статистики. Якщо знаєш їх — зможеш правильно захистити літак бронею.

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media