ЯК В АФРИЦІ ЗВУЧИТЬ УКРАЇНСЬКЕ СОПРАНО
Ксенія Бельмас / youtube.com
Ксенія Бельмас (23 січня 1890 — 2 лютого 1981) мала видатні вокальні дані, стала примадонною французької Гранд-опера та Берлінської державної опери. Народилася в Чернігові, померла у Південно-Африканській Республіці. У Німеччині встановила рекорд, записавши вісімдесят арій за один день. У театрі «Ла Скала» солювала перед геніальним диригентом Артуро Тосканіні й отримала оцінку унікального сопрано. Завжди підкреслювала, що її мистецтво співу народилося в українському Чернігові.
СЕКРЕТИ СТАРОДАВНЬОГО ЧЕРНІГОВА
З
найшлася у сивому та старому місті-легенді з Красною площею, печерами та привидом Іллі Муромця. У губернії, яку Михайло Грушевський порівнював з італійською Равенною. Мати — корінна українка, батько — обрусілий француз. Він частенько наголошував, що їхнє прізвище у перекладі означає «гарний дім». Пізніше згадувала: «Коли мені виповнилося лише п’ять років, я вже „концертувала“. Ходила від будинку до будинку, де спочатку мене пригощали чаєм і тістечками, а потім запрошували до іншої кімнати: усі сиділи, а я стояла посередині і співала пісні, яких навчила мене мати». В шістнадцять років вступила до Київської консерваторії і на випускному іспиті блискуче виконала надскладну арію Леонори з єдиної опери Бетховена «Фіделіо» («Огидно! Та ну ж бо!»). Бравурну, драматичну, вокально насичену. Глухому композиторові довелося добряче помозолити руки, бо перша версія зазнала провалу. Геній відклав ноти на вісім років і за той час наново переписав лібрето, додав увертюру, от все й зазвучало як слід. Після консерваторії співачку відправили на стажування до «Великого театру», після Москви постали Одеса та «Євгеній Онєгін».
БОБРОВНИКОВ, МІШКА ЯПОНЧИК ТА ІНШІ
У двадцять років не на жарт закохалася. Її обранцем став чернігівський дворянин, заможний поміщик Бобровников, пращури якого, певно, колись полювали на бобрів, а їх нащадки нині ласували холодними молочним супами з сиром та медом, походжали дубовими алеями та плантаціями цукрових буряків. Чоловік боготворив свою голосисту пташку, не шкодував коштів на навчання, заохочував брати уроки в професора Еміля Купера. Той диригував у «Російських сезонах» Дягілєва та вивів на велику сцену масштабний твір Мусоргського «Борис Годунов». Врешті її голос набув теплої хрипкості, став незрівнянним у техніці бельканто й отримав наліт слов’янського блиску. Жінка мала широкий діапазон, інтонувала виразно, майстерно виконувала твори Россіні, Белліні, Верді.
От тільки подружня ідилія тривала недовго, бо все зруйнувала Перша світова війна. Коханий отримав поранення, Ксенія залишила сцену, щоб за ним доглядати, а він замість того, щоб займатися пасіками, відійшов у вічність. Її батьки загинули в хаосі божевілля, радянська влада конфіскувала родинне помістя. Двадцятисемирічна вдова не знала, куди подітися, оскільки не терпіла більшовицького духу. Спершу подалася до Одеси й заради заробітку виступала перед солдатами на вулицях та площах, однак це було дуже ризиковано: будь-якої миті могла втратити голос. Крім того, тоді панували то безвладдя, то відразу три влади: Антанта, «Білі», «Директорія», а Мішка Япончик організував свою банду й заходився грабувати крамниці, ігрові зали, коротше кажучи, буржуазію. Не вистачало продовольства, роботи, вулицями вешталися холера та іспанка, отож наприкінці 1921 року вирішила емігрувати.
МІЛАНОМ У ДІРЯВИХ ЧЕРЕВИКАХ
Небезпечна мандрівка розтяглася на десять діб. Разом із подругами Ксенія нелегально перетнула кордон і ледве не загубилася в Польській Республіці, де панувала польська марка, мешкало двадцять сім мільйонів осіб і щойно було прийнято конституцію. Відтепер вона не солістка оперного театру, а звичайнісінька біженка. Хто його знає, як би все склалося, якби не зустріч із киянином, піаністом та диригентом Олександром Кічіним. Молоді люди мали багато спільного: спогади про улюблені місця — Пасаж та Бессарабський ринок — і схожі погляди. А ще їх об’єднували форшлаги, кантилени, любов до коротких та довгих нот. От і побралися, щоб утворити міцний творчий тандем. Відтоді разом гастролювали Німеччиною, Францією, Італією. До Мілана жінка прибула біднішою за церковну мишу.
«У мене було лише дві сукні та одна пара туфель з дірками. Але я була щаслива і мала можливість познайомитися з чудовими людьми». Услід за Італією вигулькнув Париж, де її охрестили мегаталановитою й напрочуд сором’язливою водночас. На Міжнародній виставці у Великому палаці мистецтв дала сімнадцять концертів, які супроводжували вісім видатних оркестрів. З огляду на те директор Паризької опери Жак Руше запросив до «Аїди» у палац Гарньє. Виступ відбувся 16 січня 1926 року без жодної репетиції й зайвий раз підкреслив високий рівень професіоналізму співачки. З того моменту її відданими прихильниками стали сам Жак Руше, 13-й президент Франції Гастон Думерг, маршал Анрі Петен. За кілька місяців у столиці моди під Шевченківський «Заповіт» поховали Симона Петлюру, а у відновленому після пожежі «Мулен Ружі» палко станцювали канкан.
У жовтні того ж року Ксенія повернулася до Мілана, де в «Ла Скала» виконувала арії з творів Доніцетті, Белліні, Россіні. Затим — Берлін і головні партії в «Аїді» й «Травіаті». З роками її вокал ставав усе глибшим та міцнішим. Критики відмічали неперевершене гортанне вібрато, ліричне бельканто, слов’янське темброве тепло та італійську точність. З Берліна взяла курс до Австралії, та в «країні навпаки» сталося непорозуміння: Ксенію зачепили залаштункові інтриги, через те замість зображати Сантуццу в опері «Сільська честь» давала сольні концерти. Навпісля попрямувала у Монте-Карло, до країн Балтії, Скандинавії, аж поки не опинилася в Африці.
ЧОРНА ЗРАДА
На Чорному континенті пережила чергову драму, бо коханий Олександр знічевʼя зібрав валізи й подався до більш заможної місцевої панянки. Крім власних сорочок з краватками, прихопив усі родинні заощадження, залишивши Ксенію ні з чим. Грошей на повернення вона не мала, поєднувати концертну та продюсерську діяльність не вміла, тож осіла в країні «третього світу». Оселилася в Дурбані, започаткувала власну вокальну школу, давала благочинні концерти, щонеділі співала в грецькій церкві Святої Трійці.
МАДАМ БЕЛЬМАС ТА ЇЇ ПЕРЕСТИГЛІ ВИШНІ
Дурбан притулився до порту Наталь (у перекладі з португальської — Різдво) на узбережжі Індійського океану. Свого часу його відкрив Васко да Гама: пристав до берега в день народження Христа й охрестив місцину відповідно. На ній домували переважно темношкірі люди, які під час бесіди «клацали» приголосними. Варто було заплющити очі, звідусіль долинало «цок-цок», «клац-клац», «цик-цик». Щоб подібне вимовити, слід було засмоктувати язик. Місцеві розмовляли на зулу, смажили хвости крокодилів і тушкували м’ясо антилопи. Залюбки варили маїсову кашу, цінували чай-ройбуш, потерпали від січневої спеки. Зате у червні та липні мерзли, як песики, бо температура могла впасти до трьох градусів.
Та саме тут, як запевняла неодноразово співачка, вона знайшла «абсолютний спокій і задоволення». Ксенія Олександрівна оселилася у скромному трикімнатному будинку. Помешкання мало зелений дах, затісний дворик із кількома пальмами та терасу, що виходила на північ. У ньому започаткувала Школу оперного співу мадам Бельмас і виховала велику кількість співаків. Учні обожнювали свою вчительку, а вона невтомно їм співала густим, настояним на вітрові, тумані, степових травах, солодких вишнях та пшеничному зерні голосом. Її вокалом можна було вкриватися, наче пледом, а у високих нотах, що звучали невимушено, вчувалися струмки, шелест гречки й турбулентність флейти.
МЕРТВА ЧИ ЖИВА?
Вчительку називали «наша мадам», а вона залюбки пригощала учнів та гостей фірмовими українськими стравами, можливо, дерунами чи кашею-бабкою. Дарма що заробляла небагато, але вдягалася за останньою модою. Під час Другої світової дала купу концертів, а гроші перераховувала на потреби Радянської армії. Вільно володіла французькою мовою. Не мала дітей ані від першого, ані від другого шлюбів. Заздрісників та недругів називала незрозумілим для іноземців словом svolochi. Її зникнення на піку кар’єри не залишилось непоміченим, з огляду на те європейські колеги вважали її померлою, бо й від Олександра не надходило звісток (колишній спився та загубився поміж пагорбів чи галерейних лісів, десь поблизу акацієвої річки Умгазі).
Лише в 1964 році стало відомо, що Ксенія Бельмас жива. В останні роки нею опікувався відданий друг, естонський морський інженер Карл фон Лілієнштейн. Жінка тяжко хворіла на рак, і доводилося міняти на продукти посуд, меблі, одяг. Відчуваючи, що кінець наближається, попросила себе кремувати, а прах поховати у Чернігові. Виконати останню волю вдалося не відразу. Лише через шістнадцять років (інженер увесь той час зберігав прах вдома) випала нагода передати урну радянській журналістці. На жаль, до Чернігова зірка оперної сцени так і не дісталася, залишилась спочивати на Байковому кладовищі. На могильній стелі викарбували: «Співочому голосу України — Ксенії Бельмас. 1890–1981. Чернігів — Дурбан».
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
