БУБНІВСЬКА КЕРАМІКА: спадщина українського гончарства

Джерело фото: Музей Івана Гончара. Тарілка, 1999 / honchar.org.ua

Бубнівська кераміка — самобутня традиція українського гончарства та орнаментального розпису керамічних виробів, що походить від назви села Бубнівка, яке заснували в місцевості з великими покладами глини. Цей вид мистецтва став одним із символів Поділля.

А у травні 2018 року бубнівську кераміку внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Два сусідніх села — Бубнівка та Новоселівка (первісна назва — Гончарівка) Гайсинського району на Вінниччині й досі залишаються важливими осередками цього ремесла, зберігаючи традиції предків.

БУБНІВКА: СЕЛО, НАРОДЖЕНЕ ГЛИНОЮ

Історія Бубнівки тісно пов’язана з гончарством. У XVIII столітті землі на берегах річки Соб, що належали графу Станіславу Потоцькому, не підходили для землеробства через бідні ґрунти. Але граф наказав своїм економам все ж дослідити місцевість, і ті виявили тут поклади гончарної глини. Чим не цінний ресурс?

Тому, щоб мати з цих земель хоч якийсь зиск, Потоцький розпорядився переселити з Умані 30 гончарських сімей і збудувати для них житло. Так почався розвиток промислу, який із часом прославив село, а гончарство для бубнівчан стало сімейною справою.

Одним із перших майстрів був Семен Гончар, а його син Андрій (1823–1926) став ключовою фігурою в історії бубнівської кераміки. Високий, дужий юнак мало не поплатився життям через конфлікт із панським економом. Нібито Андрій залицявся до його дружини.

Економ, довідавшись про це, погрожував хлопцеві розправою, тому той втік до Гайсина. Там подався в учні до знаного майстра Сили Жерденівського. Три роки Андрій навчався досконало виготовляти полив’яний розписний посуд, а тоді повернувся в рідне село.

ТЕХНІКА ТА КОЛЬОРИ АНДРІЯ ГОНЧАРА

Андрій Гончар прославився розписом керамічних виробів у білому, зеленому та чорному кольорах, які стали візитівкою бубнівської кераміки. Ці барви не мали символічного значення — їх обирали через доступність. Білий колір отримували, змішуючи руду глину з білою, зелений — із перетертої мідної окалини, змішаної з водою та глиною, а чорний — із залізних ошурків, зібраних у кузнях. До того ж бубнівська кераміка вирізняється багатством орнаментів, що поєднують рослинні та умовно декоративні мотиви.

Традиційно розпис виконували за допомогою ріжка (у давнину) або гумової груші (із середини XX століття), це дозволяло створювати складні композиції з різноманітними деталями. Техніка полив’яного розпису додавала виробам глибини та яскравості кольорів.

На Андрія Гончара працювали 12 наймитів, які виготовляли до ста мисок на день. Майстер вів облік зарубками, адже був неписьменний. Після скасування кріпацтва він відпустив працівників, щедро їх винагородивши, й відкрив гончарну майстерню, де започаткував окрему школу бубнівської кераміки.

З МАЙСТРА В МЕЦЕНАТИ

Андрій Гончар залишив по собі не лише керамічну спадщину, а й славу мецената. Він був заможним, орендував млини та підтримував багатодітні сім’ї, безкоштовно роздаючи борошно. Також Андрій Семенович був глибоко віруючою людиною, не раз їздив до Єрусалима й не пропускав службу Божу в рідному селі.

Тоді у Бубнівці була невелика капличка, до якої люди сходились з трьох навколишніх сіл. Якось під час богослужіння Андрієві Гончару хтось наступив на ногу. Роздратований тіснотою в старій капличці, він вирішив звести великий храм. Профінансував проєкт храму, знайшов майстрів, а іконостас замовив на Афоні в Греції.

Перевезти його було нелегко — спершу доправляли кораблем, далі потягом, а тоді вже волами до села. 1891 року в селі освятили Новотроїцьку церкву. Звісно, і поховати себе Андрій Семенович заповів на території храму. А прожив він 103 роки. Причому до глибокої старості залишався активним — йшов часом селом і примовляв: «Дай мені, Боже, здоров’я».

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

ДИНАСТІЯ ГЕРАСИМЕНКІВ: ЛЕГЕНДА БУБНІВСЬКОГО ГОНЧАРСТВА

За своє життя Андрій Гончар підготував чимало послідовників. Лише в Бубнівці працювали 28 сімей гончарів, що навчались у знаного майстра. Був серед тих, хто перейняв у нього знання, й Агафон Герасименко (1850–1925), чий внесок став вирішальним для розвитку бубнівського стилю.

Старі люди згадували, що Агафон славився не лише майстерністю, але й швидкістю: за кілька прийомів міг створити величезну посудину. Майстер мав 14 дітей, але з них вижили лише троє — Яким, Яків і Тетяна. Родина була незаможною, тому Агафон вирішив змалку привчати синів до праці.

Спершу почав передавати своє ремесло старшому — Якиму, до того ж помітив, що хлопець добре формує виріб на кругу. Згодом до сімейної справи долучився Яків, він виявив здібності до розпису посуду. «Від старого батька перейняли ми секрет нанесення контурів малюнка на сиру глину. В нього навчилися наносити фарбу, сушити посуд у горні, покривати глазур’ю. Але найголовніше — він навчив нас любити малювати народні українські орнаменти», — пізніше згадував Яків Герасименко.

Розквіт гончарства в Бубнівці та Новоселівці припав на 1920–1930-ті роки. Тоді майже в кожній хаті односельчан були вироби Герасименків. Особливо людей приваблював художній розпис їхньої кераміки. Брати Герасименки не просто копіювали старовинні народні зразки, але й творчо переосмислювали їх, додавали нові елементи й мотиви.

У ті часи селами їздили перекупщики. Вони скуповували гарні речі й перепродували в Києві. У столиці знавці побачили вироби Герасименків і запросили їх до майстерні при Києво-Печерській лаврі, де працювали найкращі умільці України. Протягом двох років брати удосконалювали свої навички при Лаврській школі.

Унікальність робіт Якима та Якова відкрила їм шлях до світової слави — у 1930-х роках їхню експозицію було представлено на виставках у Монреалі, Парижі, Лондоні, Нью-Йорку та Москві. 1935 року Герасименки взяли участь у I Всеукраїнській виставці в Києві. Та все ж брати повернулись на малу батьківщину.

У 1960-х біля церкви в Бубнівці запрацював цех художньої кераміки, який очолили брати Герасименки. Робота була важкою: глину місили вручну, а піч топили дровами й соляркою. В окремій кімнаті Яків та Яким створювали унікальні вироби, уникаючи масового виробництва. Свою майстерність вони передали племінниці Фросині Міщенко (1926–2021).

МУЗЕЙ-САДИБА БРАТІВ ГЕРАСИМЕНКІВ

У 1988 році в селі Новоселівка відкрили Музей-садибу братів Герасименків у хаті Якима, де зберігається їхня спадщина. Колись давно вечорами на обійсті Якима збирались сусіди, а його дружина казала: «Побачите, що тут буде! Через роки сюди приїздитиме багато чужих людей». Так і сталося.

Із 1991 року керує музеєм заслужена майстриня народної творчості України Тетяна Шпак. Тут зберігаються роботи Якима та Якова Герасименків, Фросини Міщенко та вже сучасних майстрів. Тетяна Шпак продовжує традицію, додаючи власний стиль до орнаментів Герасименків. У своїй домашній майстерні вона створює унікальні роботи, які зберігаються в приватних колекціях по всьому світу.

БУБНІВСЬКА КЕРАМІКА: ВІД ДАВНЬОГО ПОБУТУ ДО СУЧАСНОГО ЖИТТЯ

Передусім бубнівська кераміка відображає побут українців. Адже раніше, крім глиняного посуду, іншого не було. Горщики різного розміру слугували для щоденних потреб і свят, та й взагалі, кожен посуд мав своє призначення: були вареничниці, тарілки під коровай на весілля, куманці — для розливу напоїв, поставці — миски з кришками — використовували для куті й колива.

Також виготовляли великі миски без розпису для миття волосся з травами. Кожна родина мала поросятник — чималу миску з ручкою, в якій перед Великоднем несли до церкви святити запечене порося. У великих баняках зберігали воду та напої, зокрема традиційні вишняк і сливняк, а в горнятках-близнятках з кришками діти носили воду батькам у поле.

У сучасному житті посуд з бубнівської кераміки не втратив своєї актуальності, хоча й набув дещо іншого значення. Сьогодні він поєднує в собі практичність і культурну цінність, стаючи не лише предметом побуту, а й елементом декору. А ще цей посуд повертається до ужитку в родинах, де цінують екологічність і природні матеріали. Дедалі частіше він з’являється на сучасних весіллях і святах, додаючи обрядам особливого колориту.

У наші дні бубнівська кераміка гармонійно поєднує минуле з сьогоденням, залишаючись не лише утилітарним предметом, а й мистецтвом, що відображає душу Поділля.