ДОВГА ЖУРА ОЛЕНИ ЖУРЛИВОЇ

Письменниця, блогер та журналіст

Олена Журлива, 1915 / wikipedia.org

Поетеса Олена Журлива — Олена Пашинківська (Котова) — (24 червня 1898 — 10 червня 1971) писала для дорослих та дітей. Співала під акомпанемент Миколи Лисенка, у церковному хорі Олександра Кошиця та столичній харківській опері. Зазнала переслідувань від радянської влади, відбувала покарання на Алтаї, працювала конюхом, але продовжувала римувати про червоне листя та багряний світ. Все прагнула «хоч щось зробити для свого народу, і це «щось» мало бути світлим». Тож і досі гурти Pianoбой та С.К.А.Й переспівують її «Мовчи», а ми залюбки читаємо малечі про Наталю, мережані кісники й мальовані коралі.

МАТЕРИНСТВО ТА ЗЕЛЕНИЙ ЧАЙ

Чаю залишилось на одну чашку, а чаювати зібралася вся сім’я. Батько нікому не довіряв процес заварювання й попрохав доньку збігати до Луки Кіндратовича: позичити. Сусід, якому виповнилося двадцять дев’ять років, служив раніше артистом оперети, проте об якусь ноту зламав голос і прибув у Тальне вчителювати.

Походжав вербовим містечком павичем, наспівував арію Альфреда з оперети «Летюча миша», дотепно жартував. Шістнадцятирічна Олена теж мала неабиякий хист до співу. Як заведе про качок чи верболіз, то слухали і люди, і річка, і плакуча верба. Юнка ще не знала, що співун-павич накинув на неї оком.

Вода вже закипіла тричі, а доньки все не було. Несподівано з’явилася, перечепилася через поріг, поклала на стіл пів пачки зеленого чаю. Мати кинулася до неї пташкою. Обійняла й заголосила, почувши страшне: «Зґвалтував». У хаті стало темно й тихо, лише літо сходило спекою, а у храмі Святої Трійці перехресно били дзвони. Чаю розхотілося на віки вічні.

За місяць стало зрозуміло, що Олена вагітна, Лука освідчився, та хіба це вдалий початок для щасливих стосунків? Дівчина попрямувала до Києва й попросила добру знайому знайти бабку, яка промишляє підпільними абортами. Та «фахівця» знайшла.

Жіночка без віку жила на кухні, спала на ослоні. Мала одну кімнату: темну та занедбану, в якій замість ліжка — лахміття. Стіни просякли смаженою цибулею. В крихітне віконце не потрапляв ані окраєць місяця, ані коліща сонця, тож помешканням вовтузилася мряка.

Акушерка не мала чистих рушників та теплої води, сяк-так дістала плід і поставила хрест на материнстві. Бідолашна пролежала у кутку три ночі й три дні, а на четвертий пошкандибала додому. Вже тоді зрозуміла, що писатиме про лисичку зі скрипкою, сторожа Султана та перекотиполе для всіх дітей, окрім власних.

Мати-швачка оплакувала біду доньки щоночі. Все гадала, чому подібне сталося. Може, тому, що народила дитя в Клечальну суботу, тоді як слід прямувати босоніж до лісу, збирати липове та кленове листя, прикрашати хату, ворота, тини? І чого всі діти повмирали? Було дев’ятеро, залишилося двоє. Певно, кара господня, що жили з чоловіком невінчаними. Але як вінчатися, коли обранець затятий атеїст, та ще й випивака. Зрештою серце не витримало смутку, жінка померла, а Олена пережила ще одну трагедію.

ЛЮБОВНА «ЧУМА»

Врятувала молодість. Дівчина мала правильні риси обличчя, виразні брови, очі, губи. Навчалася на вчительку в Печерській гімназії імені Плетньової, складала вірші та ховала під бабиною стріхою. Щоправда, один — «Чого хочу, сама не знаю» — надрукували у «Рідному краї», ще й виплатили гонорар.

Щоб вижити, давала приватні уроки та виводила у церковному хорі Ave Maria (студенти приходили на службу Божу заради її мецо-сопрано). Виконувала романси та читала власні вірші у клубі «Родіна», що знаходився на Володимирській неподалік Золотих воріт. Обожнювала ярмарки, дукачі та намиста. Катання у човнах по Дніпру. Водила знайомство з Миколою Лисенком та Павлом Тичиною. Вдягалася у білу блузку, темну спідницю, розмальовану ружами хустку.

З Тичиною зустрілися, коли красуні виповнилося вісімнадцять, а поету — двадцять п’ять. Чоловік не знімав сіру шинель, вдало римував, втім перед кожним прочитанням застерігав: «Тільки не лайте». Приходив на побачення з пролісками та шоколадними цукерками, залишав тендітне: «В моїй душі засвітився вогник, який ніяк згаснути не хоче», і між молодими людьми примостився Ерос — бог кохання. (З часом написала спогади про їхні «романтичні» стосунки, та Ліда (дружина) не змогла їх пережити: спалила).

Молодою поетесою захоплювалися, вклонялися таланту, втрачали розум. У її тенета потрапляли й знані ловеласи, й цнотливі парубки. Максим Рильський на одному з торжеств високо підняв чарку та проголосив: «П’ю за Вашу вроду, за Вашу красу…» Олександр Олесь частенько дарував трояндові букети. За нею зітхали Микола Вороний та Павло Багацький. Останній навіть зізнався, що всі їхні хлопці, включно з ним, мусили пережити справжню чуму від Олени Журливої.

Отож жінка була непересічною особистістю, дотепною авторкою модернових віршів і скрізь, де не з’являлася, сіяла щось еротичне та звабливе. Схрещувала «ікси» та «ігреки», позбавляла сну. Вдень викладала українську та російську мови, разом з учнями співала «Подоляночку» та «Ой, нумо, заплетемо шума», розповідала про славетних, а ввечері виводила романси, дискутувала щодо експресіонізму та кларнетизму. Зачаровувала.

Несподівано й сама закохалася. Обранцем став інженер Петро Котов, який будував мартени. Напередодні весілля один студент на ім’я Іван призначив Олені зустріч у Ботанічному саду, та прийшов не сам, з револьвером. Приставив зброю до грудей й перепитав: «Ну що, любиш Котова?»

Жінка рішуче кивнула та попрямувала стежкою, а на ранок отримала троянди: сімнадцять білих і одну червону. На додачу записку, в якій йшлося: «Когда ты прочтешь это письмо, я буду уже мертвым». Студент свого слова дотримався, пустив кулю в скроню, а його товариш всю ніч читав над покійником Псалтир.

ХАРКІВ, СОСЮРА ТА МАЛЯТА-СОЛОВ’ЯТА

Петро виявився невірним, нестабільним. Сімейне життя йому швидко набридло, тому додому не квапився, повертався під ранок. Дружина сканувала лінії тротуарів, виміряла радіус ліхтарних кіл та власного болю, залишала на папері щемке «Чи ти пригадуєш той день?», «Так, ми обоє винуваті», «Зустрілися дві хмаринки». Згодом переїхала до Харкова, до столиці.

Знайомі перепитували: «А як же Петро?» Приречено махала рукою: «Йому буде вільніше». Влаштувалася у Державне центральне видавництво, друкувалася в журналах «Більшовик» та «Пролетар», видала збірку «Металом горно». Була авторкою яскравих критичних статей, переклала з французької поему «Жакерія».

Місто вирувало, клекотіло, розбудовувалося. У ньому відкривалися консульства, наукові комітети, інститути. Поставали літературні об’єднання: «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ. До її оселі навідувалися П. Тичина, В. Сосюра, І. Дніпровський, О. Копиленко й влаштовували музичні та поетичні вечори.

Павло радив збагатити лексикон та звернути увагу на чистоту мови, «тривожно-ніжний» Сосюра писав щемливі листи та палав від кохання. Жінка відповідала взаємністю, працювала над збіркою «Багряний світ» й страждала від бездітності. От і присвячувала малятам-солов’ятам:

А вже з неба сонечко припіка, припіка, —

Гиля, гиля, гусоньки, до ставка, до ставка.

Гиля, гиля, гусоньки, на ставок, на ставок,

Набігає хвилями холодок, холодок…

Олена Журлива разом з сестрою Катериною грають у «навбитки» — традиційну українську великодню гру / ukrainky.com.ua

АЛТАЙСЬКИЙ КЛІЩ

Незабаром намалювався невірний Котов зі своїм: «Давай почнемо все спочатку». Інженеру запропонували роботу на заводі в Москві, трикімнатну квартиру, але поставили умову прибути з дружиною. От він, щоб не втрачати гарний шанс, майже колишню перепросив.

Олена погодилася на переїзд й знову заходилася вчителювати. Викладала дітям та дорослим. Проводила Пушкінські та Єсенінські вечори, перекладала російською поезії Лесі Українки, Павла Тичини, Володимира Сосюри, аж поки не заповз жовтень 1938 року.

За нею прийшли о другій ночі та повели у прірву, вірніше на Луб’янку. Влаштували допит, який тривав до самого ранку, але гірку муку підсолоджували улюбленим мармеладом. Заарештована ласощі не взяла, на запитання відповідала чесно, оскільки не відчувала за собою жодної провини.

Слідчий хитро підкручував вуса, допитувався, що й коли казала про колективізацію, от вона й згадала одну коротку розмову, під час якої зазначила, що це відбудеться нескоро, бо селянство не одразу усвідомить користь від колективного господарства. У кімнаті на ту пору перебували лише Петро та двоюрідний брат. Виходить, на неї донесли найрідніші?

Неохоче заворушився світанок. Журливу відвезли до Бутирської тюрми, в якій протримали до середини весни. Кінець кінцем звинуватили в антирадянській діяльності, позбавити волі на три роки, та у таборах довелося провести п’ять зим. Бідолашну відправили до Алтаю: впритул до старечих гір, непрохідних лісів, озер-скелець.

Оселили в захололій землянці з двоповерховими нарами, змусили працювати конюхом, однак після падіння з коня та довгого слабування перевели на «легші» роботи. Тендітна жінка носила мішки з картоплею та буряками, а наглядач-земляк розмахував нагайкою й іронізував: «Давай, давай, Котова, не лінуйся, це тобі не засмагати на чорноморському узбережжі».

День тягнувся, як тиждень. Насідали немічі, застуди, дистрофія. Поетка падала з ніг, її виходжували. Літо минало за кілька хвилин, зате зима марудилася нескінченно. Морози ламали руки, ноги, волю. Тішили лишень розквітлі півонії (мар’їн корінь), модники зайці та вірші, які виходили дивним чином теплими:

Ой, які сніги глибокі!

Дід Мороз рум’янить щоки

Та сніжинками лице

До червоного січе.

Налетіла завірюха.

Ой, замерзли ніс і вуха!

По землі з кінця в кінець

Ходить Січень-молодець.

Петро відвідав дружину всього один раз. Прибув святковий, добре вдягнений і ледве упізнав свою колишню «кралю». Вона стояла у ватяних штанях та куфайці, щоки бліді, ні кровинки. Вартовий не втримався, зауважив: «Вот к тебе, Котова, муж приехал, хотя как-то не верится, что он — твой муж».

Розмова не клеїлась, гори гримали камінням, уламок сонця цілився в спину. Олена знала, що Петро повернувся до полюбовниці, тому дивилася екс-коханому в перенісся й відповідала безбарвно. З її вуст злітали порожні слова.

Болісті нашаровувались одна на одну, та ще щось вкусило за ногу (видно, інфекційний кліщ), й жінка злягла. Її перевели на молочну ферму, де помалу оклигала, одужала, заспівала. Той спів почув молодий оперативник і втратив спокій. Учащав, благав вислухати, називав «товариш Котова», освідчувався у коханні. Ув’язнена взаємністю не відповіла.

Олена з чоловіком Петром Котовим / kypur.net

ПОЕЗІЇ З ВУЛИЦІ ФОНТАННОЇ

У сорок четвертому році Олену достроково звільнили. Кажуть, цьому посприяв Павло Тичина. До Києва приїхала зовсім немічна й була ушпиталена до Жовтневої лікарні. Її лікував знаний невропатолог на прізвище Маньковський. Сестра Катерина одного разу перехопила світило коло машини та поцікавилася шансами на одужання. Лікар похитав головою: «Я прописал ей тропацин. Это сильный яд, который ненадолго развяжет движения. Потом ее ждет полный паралич».

Київ, Дніпропетровськ, Харків… Лікарі, палати, діагнози зі знаками питання. Деякі допускали хворобу Лайма, на яку нездужали переважно лісники, мисливці, грибники. Винуватець — іксодовий кліщ. Дрібна непоказна комаха, яка здатна уразити центральну нервову систему й призвести до повної нерухомості.

Сестри жили у вологій напівпідвальній кімнаті, перебивалися кукурудзяними оладками, вистоювали довжелезні черги за окрайцем хліба. Павло Тичина передавав гроші, астрономічні суми (одного разу дев’ятсот карбованців). Микола Бажан допоміг отримати паспорт.

Життя налагодилося, коли прибули в Кіровоград та оселилися на вулиці Фонтанній. Олена влаштувалася в школу вчителькою, але приховувала, що вона знана поетеса, членкиня Спілки письменників. Краще жити тихо, говорити впівголоса, поливати в квітнику флокси. Почувалася кепсько, мабуть, постарався алтайський паразит, тож за кілька років втратила можливість ходити.

Цілий день в мою кімнату

Сонце не дивилось,

а заходячи за хату,

на стіні відбилось.

Під ногами, заблищала

Золота підлога,

В серці пісня залунала,

не проста й не вбога.

Жінка лежала, споглядала тиху затінену вулицю, писала для дошкільнят про маленьку господиню, літечко, котика-воркотика. Про маму-качку, тірлі-тірлі-тірлі-бом та ведмедя Михайла. Гарно римувалося у сутінках. Спершу занотовувала сама, коли руки заніміли, заклякли — сестра Катя.

Бувало, будила о третій ночі й просила зафіксувати чотири рядочки. Якось опівночі отримали телеграму, у якій сповіщалося про смерть Павла Тичини. Олена не спала до ранку, пила валер’янку та бром. Зізнавалася, як щиро його любила. Невдовзі народилося і про відгомін хвиль у старім Дніпрі, і про юну постать, що відбивалася у віддзеркаленій воді:

Прийшло кохання на поріг,

душа знялась у творчім злеті,

вели нас в далечінь доріг

прозорі «Сонячні кларнети»…

Поетка не вставала шістнадцять років та п’ять місяців. Увесь цей час коло неї ходила Катерина. Відвідували колишні колеги та учні, переповідали новини: радощі й жалі. Вставало та сідало сонце. Синіли фіалки та сніги. На хиткому столику спочивало одинадцять поетичних збірок.

Запах чабрець осіннім пахом,

омитий вранішнім дощем,

і промінь сонячний над дахом

упав пощербленим ножем.

Яка краса! Краса вмирання,

щоб навесні в бруньках ожить,

коли цвістиме вишня рання

і знов струмок загомонить…