РОЗМОВА З ВЧЕНИМ: Юрій Гогоці з Києва — видатний світовий науковець у галузі хімії, матеріалознавства та нанотехнологій

 

Юрій Гогоці — видатний світовий науковець у галузі хімії, матеріалознавства та нанотехнологій, який має українське походження. Він є лауреатом з цитованості у галузі фізики за версією Web of Science/Clarivate — за впливом на наукову сферу це співставно з досягненнями, відзначеними Нобелівськими преміями.

Його індекс Гірша становить 160 за версією Google Scholar та 140 за версією Web of Science. У 1995 році він здобув науковий ступінь доктора технічних наук в Інституті проблем матеріалознавства ім. І. М. Францевича НАН України.

Сьогодні Юрій Гогоці — засновник і директор Інституту наноматеріалів Університету Дрекселя, а також його почесний професор. Він є співавтором двох книг, понад 700 наукових статей, а також винахідником, що отримав понад 60 патентів.

Юрій Гогоці очолює групу науковців, які досліджують наноструктурований вуглець і двовимірні матеріали, синтезують нові речовини та створюють суперконденсатори, здатні здійснити енергетичну революцію.

Народившись у Києві, Юрій Гогоці сьогодні живе і працює у США.

 

ПРО ВДАЧУ ТА ЗАКОНОМІРНІСТЬ

 

Я займаюся улюбленою справою, маю власну наукову школу, і наші дослідження роблять внесок у розвиток світової науки. Чи є в цьому елемент вдачі? Вдача допомагає, однак якщо розраховувати лише на неї — нічого не станеться.

Коли до університету приходять школярі й запитують, на кого їм навчатися, я кажу:

 

«Обирайте те, що вам подобається, те, чим ви будете горіти. Тоді, по-перше, буде виходити, по-друге, ваша робота перетвориться на хобі, по-третє, ви будете робити це добре, а отже, станете успішними»

 

Кожна людина може пройти повз те, що їй насправді дуже цікаве. Мій вибір почався з хімії ще у середній школі. Більше того — я був невдахою: тоді підручники розподіляли, і з якоїсь причини мені не дісталося підручника з хімії.

Я почав ходити на уроки й запам’ятовував усе, що говорила вчителька. Мені страшенно подобався предмет, тож дуже швидко я став першим учнем у класі.

І саме тут допоміг батько (прим.: Георгій Гогоці — професор, завідувач лабораторії Інституту проблем міцності ім. Г. С. Писаренка): він запропонував піти до хімічного гуртка у Палаці піонерів, і це дало поштовх моїй майбутній кар’єрі.

Робота в гуртку над так званою алюмотермією, тобто реакцією алюмінію з оксидами металів, яка дозволяє виплавляти чисті тугоплавкі метали, потрапила на Всесоюзну виставку досягнень народного господарства (ВДНГ) і значною мірою визначила напрям моєї освіти й досліджень.

Потім я вступив до КПІ ім. Сікорського і здобув диплом інженера-металурга. Мені завжди подобалося те, що відбувається під час горіння й за високих температур. Цю любов я проніс через усе життя.

 

ПРО ВЧИТЕЛІВ

 

У гуртку при Палаці піонерів був чудовий викладач, тоді ще аспірант — Сергій Вікторович Михаловський, а в останні роки — професор у Брайтонському університеті в Англії. Саме Сергій Михаловський надихнув мене на науку.

Він показав, що науковці справді горять тим, чим займаються, і дав мені знання з хімії, які виходили далеко за межі шкільної програми. Звісно, великий вплив мав і мій батько, який усе життя займався і досі займається наукою, незважаючи на те, що йому вже 90 років.

 

НАУКА — КОМАНДНА ГРА ЧИ ІНДИВІДУАЛЬНА ГОНКА?

 

Особистості відіграють колосальну роль. Ми всі знаємо знаменитих науковців — від Ейнштейна до наших сучасників. Але нині, принаймні в галузі природничих і технічних наук, ви рідко побачите статті, написані лише науковим керівником і аспірантом, і ще рідше — ті, що написані одним ученим.

Натомість, якщо ви відкриєте Science, Nature та інші провідні журнали, то знайдете праці, створені десятками людей, часто з чотирьох-п’яти інститутів і кількох країн.

У деяких галузях, таких як астрономія чи ядерна фізика, існують статті, в яких список авторів розміщений наприкінці, тому що він може налічувати 100 або навіть 1000 осіб.

Це зміни, які сталися в науці за останні десятиліття. Багато складних проблем вимагають комплексного підходу, а інтернет дає змогу працювати разом, навіть перебуваючи в різних куточках планети. У результаті люди доповнюють одне одного: хтось займається моделюванням, хтось — експериментами, хтось — новими матеріалами.

Попри те, що ідеї як і раніше важливі, реалізувати їх практично неможливо без співпраці, і командна робота призвела до прискорення досліджень і наукового прогресу загалом.

 

ПРО ФОРМУВАННЯ КОМАНД

 

По-перше, я намагаюся зробити свою команду якомога більш різноманітною. У мене від самого початку були люди з різних країн, чоловіки й жінки, темношкірі й білі, християни й мусульмани.

У науковому середовищі це важливо, тому що наука — міжнародна, і коли в групі є люди, які представляють різні підходи й школи, вони вчаться розуміти одне одного, а це означає, що зможуть працювати з ким завгодно і де завгодно.

Водночас нова людина почуватиметься комфортно, бо немає ситуації, коли всі говорять однією мовою або в команді 20 чоловіків, і дівчина думає: «Як я виживу в такому колективі?»

По-друге, важливо, щоб люди були моїми однодумцями, тобто хотіли працювати над тими ж проблемами, що й я. І нарешті — я не ухвалюю остаточне рішення. Я довіряю своїм співробітникам: 30 мізків краще, ніж один. Я проводжу першу співбесіду, переглядаю резюме, консультуюся з кимось із групи, а потім запрошую кандидата виступити з семінаром перед командою.

Після чого команда каже: «Так, ми хочемо бачити цю людину» або «Ні, можливо, він хороший науковець, але ми відчуваємо, що він не впишеться в наш колектив»

 

Разом з командою ми відкрили сімейство нових двовимірних наноматеріалів — максенів, описали нові форми вуглецю та нову метастабільну фазу кремнію

 

ПРО ЕМОЦІЙНИЙ ІНТЕЛЕКТ

 

Існує стереотип, що в науці знання важливіші за емоційний інтелект.

 

Насправді ж ентузіазм і бажання працювати часто виявляються важливішими, ніж наукова база чи підготовка в одному з провідних університетів. Якщо в людини є бажання — її можна навчити.

Якщо ж вона інтелектуально дуже здібна, але, наприклад, замість того щоб працювати над проєктом, грає в комп’ютерні ігри або ігнорує техніку безпеки — вона просто не вписується в команду. Є й інший бік — існують дуже працьовиті, хороші працівники, які надзвичайно несамостійні.

Я даю людям ідеї, забезпечую фінансову й технічну підтримку, налагоджую зв’язки з найкращими фахівцями у світі — але вони мають працювати без щоденного нагляду. Навіщо брати на роботу розумних людей і потім казати їм, що робити?

 

ПРО НАЦІОНАЛЬНУ ІДЕНТИЧНІСТЬ

 

Слово «космополіт» у сприйнятті деяких людей має негативний відтінок. Але я народився і виріс у колишньому Радянському Союзі. Для мене російська мова — рідна, так само як і українська, і я поїхав з України ще до розпаду СРСР, у 1990 році. Мій батько, брат і сестра живуть у Києві.

 

Я відчуваю себе українцем, мої діти з гордістю кажуть, що вони українці, і носять футболки з жовто-блакитним прапором.

 

Водночас я дивлюся на життя як американець, тому що живу в Штатах уже 24 роки. Мій підхід до життя й роботи радше американський, але життя в різних країнах, зокрема в Західній Європі та Азії, сформувало мене як індивідуальність.

 

ПРО ЕМІГРАЦІЮ ТА ДРУЖБУ

 

Я проводжу багато часу в університеті, тож моє коло спілкування здебільшого пов’язане з роботою. Мої діти вже самостійні, вони виїхали й живуть у Каліфорнії. Я живу з дружиною та кішкою. Але всім людям потрібне спілкування, і ми завжди знаходили друзів. Ми не прагнули замикатися в емігрантському середовищі.

Є люди, які в будь-якій країні насамперед шукають вихідців з колишнього СРСР. Вони не асимілюються роками й ніколи не почуваються комфортно, бо нове середовище для них залишається чужим. А ми не боялися спілкуватися з людьми з інших країн.

У нас є приятелі в Німеччині, ми товаришуємо з сусідами-лікарями, спілкувалися з американцями ще тоді, коли жили в Норвегії, я підтримую дружні стосунки з людьми, з якими граю в теніс.

Більше того — у мене є друг, з яким ми навчалися в одній математичній школі в Києві, а тепер він мій колега — також професор, тільки на електротехнічному факультеті. Ми зустрілися, коли я щойно приїхав до Америки на співбесіду в Іллінойський університет у Чикаго.

Я зайшов до аудиторії, де мав виступати з семінаром, і тут увійшов мій однокласник Гена Фрідман, якого я не бачив 17 років, бо він виїхав із батьками після закінчення школи. Він спитав: «Юро, ти мене впізнаєш?»

 

ФОРМУЛА ЩАСТЯ

 

Моя формула щастя така сама, як і в усіх людей: коли є родина, друзі, нормальне життя. Я дуже щасливий від того, що займаюся тим, що мені до вподоби.

 

Зазвичай я присвячую роботі 15–16 годин на день. Моя робота — це моє хобі.

 

 

 

ПРО НАУКОВИЙ НАПРЯМ

 

У душі я хімік, за фахом — матеріалознавець, що теж певною мірою хімія. Ми створюємо нові матеріали. Разом із колегами ми відкрили цілу родину принципово нових двовимірних наноматеріалів — максенів, описали нові форми вуглецю та нові методи синтезу вуглецевих наноматеріалів, таких як нанотрубки.

Нещодавно ми якраз провели конференцію, присвячену максенам, двовимірним карбідам і нітридам. Це як графен, до якого додали шар атомів металу. Можна брати різні метали: ніобій, титан, молібден — і отримувати різні властивості.

У результаті ми відкрили велику родину двовимірних матеріалів з дуже незвичними й корисними характеристиками: 30 добре визначених, так званих стехіометричних матеріалів, і ще кілька десятків змішаних, твердих розчинів уже отримані експериментально — і ще багато належить синтезувати. Це хімічна сторона наших досліджень.

З іншого боку, нові матеріали цінні лише тоді, коли їх є де застосовувати. Наприклад, у суперконденсаторах. Ми починали з вуглецевих матеріалів і досягли значного прогресу: фактично допомогли сформувати цілий напрям електрохімічних конденсаторів.

Щойно ми опублікували статтю в Nature Materials разом із колегою з Франції про сучасні тенденції в цій галузі, намагаючись окреслити вектор розвитку на найближчі десять років. Окрім суперконденсаторів, максени застосовуються в літій-іонних акумуляторах, відкривають можливості для друку антен і створення гнучкої електроніки, яку можна наносити на стіни або одяг, формуючи технологічну базу для інтернету речей. Медичне застосування в діалізі й розробці штучної нирки не менш перспективне й важливе.

 

Ми очікуємо, що вплив максенів на передові технології перевершить вплив графена.

 

 

ПРО ФУНДАМЕНТАЛЬНУ ТА ПРИКЛАДНУ НАУКУ

 

Науковці часто сперечаються про важливість фундаментальних або прикладних досліджень. Для мене такої межі не існує.

Будь-яка прикладна наука спирається на фундаментальну. Тому ми спочатку хочемо зрозуміти матеріал, навчитися виробляти його контрольованим способом, отримати різні склади й розміри частинок, визначити фундаментальні електронні, оптичні та хімічні властивості. І лише тоді ми намагаємося знайти для матеріалу застосування.

 

ПРО НАУКУ У СВІТІ ТА В КОЛИШНЬОМУ СРСР

 

У той час, коли я навчався в Радянському Союзі, науковці починали працювати над якоюсь проблемою ще в аспірантурі й виходили на пенсію, досліджуючи те саме. Звісно, у своїй темі вони могли стати кращими спеціалістами, ніж я. Але прикладна проблема вкрай рідко залишається актуальною протягом такого тривалого часу.

У світі ж науковці набагато частіше перемикаються на нові питання.

Тому американські інститути кожні 5–7 років надають професорам sabbatical year — академічну відпустку, щоб вони могли озирнутися довкола й перебудувати свою наукову програму. Мені завжди було цікаво мати справу з чимось новим.

 

Я не боюся заходити в галузі, де не є фахівцем. Я знаходжу обізнаних людей, співпрацюю з ними й навчаюся в них

 

 

ПРО НОВУ ЕНЕРГЕТИЧНУ РЕВОЛЮЦІЮ

 

Я впевнений, що майбутнє значною мірою буде електричним. Очевидний показник: майже всі німецькі автовиробники припинили розробки нових бензинових двигунів, натомість будують фабрики з виробництва літій-іонних акумуляторів.

Це означає, що протягом 10 років ми всі перейдемо на електричний транспорт. Усе, що нас оточує: електронні годинники, телефони, айпади, ноутбуки — усе це працює на електриці й містить акумулятори. Тож ми, як команда науковців, просто робимо свій внесок у майбутню енергетику та електроніку.

 

ПРО ЕМІГРАЦІЮ

 

Зараз багатьом українським науковцям доводиться емігрувати, щоб реалізувати себе в кар’єрі. Я вважаю, що цю ситуацію можна змінити, але для цього потрібно перебудувати архаїчну систему академії та інтегрувати українську науку в європейську й світову систему.

Світова наука твориться у провідних центрах. Тому що, якщо в мене є гарна ідея, мені потрібна можливість її з кимось обговорити. Мені також потрібне обладнання, прилади й гроші. Для своїх 30 співробітників я маю отримати фінансування. Університет не оплачує мені жодного аспіранта чи дослідника.

Тому наука розвивається в країнах, які вкладають у це ресурси. Безперечно, цей фактор буде притягувати багатьох українських учених до світових центрів. У якийсь період такими центрами в хімії й фізиці були Німеччина, Франція, Англія, згодом — Америка.

На жаль, тенденції, що намітилися в американській політиці, можуть призвести до того, що США втратить своє лідерство у світі. Зараз просуваються закони, які не дають змоги приїхати талановитим фахівцям з багатьох країн. Це місце намагаються заповнити Сингапур, Австралія, Китай, Південна Корея: вони запрошують найкращих учених, зокрема й американських.

 

ПРО ПОМИЛКИ В УПРАВЛІННІ УКРАЇНСЬКОЮ НАУКОЮ

 

В Україні за радянських часів було зосереджено величезний інтелектуальний капітал. Але, на жаль, було зроблено надто мало, щоб перетворити наукову систему та інтегрувати її із Заходом. В Україні бракувало управління наукою: завданням академії було законсервувати те, що залишилося від Радянського Союзу. Це була помилка з катастрофічними наслідками.

Я читав новину, що Міністерство освіти і науки вирішило не продовжувати контракт з Elsevier, тому що це видавництво включило до свого переліку журнал, який видається в Криму. Кого карає МОН? Elsevier чи, може, третірозрядний журнал, який навряд чи заслуговує на згадку? Ні! Карають українських науковців, відрізаючи їм доступ до Scopus і світових знань.

 

Необхідно створити систему, у якій українські вчені зможуть вільно проходити стажування на Заході, і стимул для них повертатися додому, систему, в якій підтримка надається найкращим науковцям, а не тим, хто найдовше відсидів в інституті

 

Потрібна система грантів з незалежною експертизою, яка дасть змогу найкращим фахівцям розвивати свої ідеї — незалежно від віку, мови та національності. Коли для українських учених стане звичним працювати над спільними проєктами з іспанцями, французами, японцями, американцями, отримувати фінансування на дослідження від міжнародних фондів і корпорацій, публікувати свої результати в провідних міжнародних журналах — тоді українська наука стане частиною світової.

 

СВІТОВІ ПРИКЛАДИ ЗМІН У НАУЦІ

 

Я вперше приїхав до Китаю у 2002 році, тому що мені вручили міжнародну нагороду на конференції. Нас повели до університету, і лабораторії до болю нагадували приміщення в КПІ, де я працював над кандидатською в 80-х роках. Але вже приблизно 5–7 років тому, коли я приїжджав до китайських університетів, лабораторії там були оснащені краще, ніж у більшості американських вишів.

Китайські науковці стали регулярно публікувати високоякісні статті в найпрестижніших наукових журналах. Тобто перебудова відбулася протягом одного десятиліття. Так, це коштувало грошей, але це здійсненно.

 

Але є фактор, який працює на користь України — це інтернет-глобалізація

 

Сьогодні можна надсилати зразки людям по всьому світу, співпрацювати з іншими країнами та провідними університетами. Виконується велика кількість обчислювальних досліджень, а Україна — один із лідерів в галузі інформаційних технологій. Для цього не потрібні колосальні капіталовкладення.

Потрібно обрати правильні напрями — такі як штучний інтелект або моделювання структури та властивостей матеріалів, потрібні знання і люди, здатні керувати цією роботою. Ба більше — я залучаю фінансування з усього світу, і потенційно людина в Україні може робити те саме.

 

ПРО ОСТРІВЦІ УСПІХУ В УКРАЇНІ

 

Якби мені зателефонував президент України і запросив стати радником із розвитку науки — я би сказав «так»

 

У мене є досвід і знання, я працював у різних країнах, розумію, як влаштована система, де були успіхи, а де — поразки. Є чимало таких самих науковців українського походження, які добре розбираються у своїх напрямах і будуть раді допомогти українським чиновникам трансформувати академію й покращити систему вищої освіти.

Я виступаю з доповідями по всьому світу, і останні кілька років мене почали запрошувати в Україну. Причому спочатку мене запросили не академіки й не міністри, а молоді дівчата — Альона Скірта та її однодумці, які організували програму науково-популярних заходів (проєкт inScience) і дали змогу виступити на радіо й телебаченні.

До того я кілька разів писав до української Академії наук: я буду в Києві, буду радий виступити з доповіддю, чи не хочете обмінятися досвідом? Але зацікавлення не було. Зараз воно починає з’являтися, з’являються конференції, що заслуговують на увагу.

Наприклад, я виступав (віртуально) 26 серпня на конференції з нанотехнологій і наноматеріалів у Львові (знову ж таки — організованій молодими науковицями, такими як Олена Фесенко). Одразу після мене виступав нобелівський лауреат з Університету Корнелла Роалд Хоффман.

Іншими словами, в Україні є острівці успіху — і треба дивитися на людей, які їх створюють. Саме ці люди мають приходити до керівництва наукою — за ними майбутнє.

 

Наука — це майбутнє
На одному вирощуванні цукрових буряків чи соняшнику далеко не заїдеш. Але навіть щоб вирощувати їх продуктивно й з прибутком, потрібно розвивати передові аграрні технології — так, як це роблять Ізраїль чи Нідерланди, які годують Європу, попри невелику площу й несприятливі кліматичні умови. Україна може стати процвітаючою країною, якщо матиме передові технології — а вони з’являться виключно за умови розвитку науки.

 

---

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media