ФІЛЬМ «УЧЕНЬ»: Голлівуд як поле битви
Джерело фото: imdb.com
Перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США стала справжньою сенсацією і нищівною поразкою американських демократів. Їхні одвічні опоненти взяли більшість у Сенаті і, ймовірно, тепер візьмуть у палаті представників. Сам же Трамп здійснив особисту вендету після програшу демократам у 2020 році.
Передвиборча кампания збіглася з виходом у прокат біографічного фільму про 47-го президента США від режисера Алі Аббасі, в якому молодий і старанний бізнесмен Дональд Джон Трамп (його грає актор Marvel Себастіан Стен), який торгує нерухомістю на Мангеттені, заручившись підтримкою знаменитого адвоката й шантажиста Роя Кона (у цій ролі зірка «Спадкоємців» Джеремі Стронг), прибирає до рук весь Нью-Йорк.
Кіно, звісно, не здатне буквально нав’язувати меседжі глядачеві. Але все ж владу його заперечувати неможливо. Яку роль у перемозі Трампа відіграв фільм «Учень. Історія Трампа» (2024)? І чи відіграв? «Учень», що видається помірно їдкою сатирою на тріумфатора нинішніх президентських перегонів, показує, як Кон, немов доктор Франкенштейн, створює майбутнього президента, прищеплюючи йому три своїх ключових бізнес-принципи, які Трамп пізніше повторює як свої власні, працюючи над «Мистецтвом угоди»:
1. Атака, атака, атака.
2. Нічого не визнавай, усе заперечуй.
3. Проголошуй перемогу і ніколи не визнавай поразки.
Чудовий артист Себастіан Стен, всупереч небажанню олюднювати свого персонажа, вселяє в молодого Трампа те, що можна назвати «впевненістю, що зростає», — він готовий піти за Роєм Коном куди завгодно. Аби той допоміг йому побудувати знаменитий готель на 42-й вулиці. В обхід податків на нерухомість.
Цілком собі портрет позбавленого химер совісті дикого капіталіста. Кон проповідує те, що сповідує. І Трамп з усією відданістю береться втілювати у своє життя його настанови. Усе це виглядає як викриття — дивіться, мовляв, кого обираєте (обрали) в президенти. Але правда в тому, що «Учень» профінансований не якимось демократом, а запеклим трампістом, мільярдером Деном Снайдером, який раніше володів Washington Commanders.
Як писала Variety, Снайдер, який інвестував в «Учня» через кінокомпанію свого зятя Марка Раппапорта, до перегляду був абсолютно впевнений, що на його гроші знімається хвалебна ода 47-му президенту. Побачивши чорнову збірку, він начебто навіть вимагав у режисера Алі Аббасі та сценариста Гебріела Шермана знищити відзнятий матеріал. Але далі вимог справа не зайшла.
Сам Трамп вибухнув прокльонами на адресу фільму, назвав його «дешевою, наклепницькою і політично огидною незграбною роботою», нібито покликаною «нашкодити найбільшому політичному руху в історії — Make America Great Again».
Алі Аббасі, схоже, не був стурбований образами Трампа на адресу Truth Social. «Дякую, що відповіли нам, @realDonaldTrump, — написав режисер, додавши скріншот свого поста. — Я готовий поговорити докладніше, якщо хочете. Сьогодні важкий день із великою кількістю преси для #TheApprentice, але, можливо, я зможу зателефонувати Вам завтра».
Чому ж цей скандальний портрет Трампа, який, за фільмом, піддає сексуальному насильству власну дружину (Іванна стверджувала, що Трамп зґвалтував її під час надання свідчень при розлученні, але пізніше відмовилася від цього звинувачення), вживає амфетаміни, проходить ліпосакцію і робить пересадку волосся, продовжує собі йти з відносним успіхом на великих екранах?
Може, тому, що за всієї моральної огидності головного героя він, однак, представляє з себе той архетип, на боці якого всі права й переваги, — абсолютного циніка, який йде дорогою життя, відкидаючи переможених.
Линуть з екрана й цілком республіканські цінності — шлюб, сім’я, політика… Зупиняється цей добротно знятий, яскравий і компактний фільм на істині «немає жодних пояснень для цього хлопця, окрім його ексцентричності, аморальної цілеспрямованості та жадібності». Але кого сьогодні цим здивувати? Ті самі принципи, фактично, сповідують противники Трампа, американські ліберали, завішуючи їх гуманістичним популізмом. І глядач це відчуває. І голосує.
Чи є «Учень» передвиборчою агіткою за Трампа? Складно сказати. Кіно, особливо американське, кого б воно не рекрутувало під свої прапори (Аббасі — етнічний іранець, який виріс у Данії), — великий медіум і розповсюджувач певної ідеології, що відіграє величезну роль у формуванні нашого сприйняття світу, духовних цінностей і зміцненні соціальних норм.
Голлівуд — поле битви, де представники різних ідеологічних напрямів навмисно або неусвідомлено б’ються за серця та уми глядачів по всьому світу. Й поготів у рідній Америці.
Аполітичне зовні, голлівудське кіно містить приховані настанови, які м’яко диктують, яким чином глядачеві слід жити. Зовсім масове кіно слугує вітриною інтересів правлячої ідеології. Ніби вона була правдивим і природним зображенням життя. А зовсім не системою, штучно інфільтрованою в соціум. Ілюзія того, що кіно (особливо документальне) — це й є правда життя, робить його таким потужним інструментом ідеологічного контролю. А часом і опорою тієї чи іншої політичної влади.
Так екранний культ м’язистих чоловіків, які рішуче брали закон у свої руки, щоб захистити інтереси простих американців і зміцнити консервативні (читай «республіканські») сімейні цінності, вірою та правдою слугував Америці в епоху Рональда Рейгана. А насамкінець правління іншого республіканця — Джорджа Буша-старшого — був знятий справжній консервативний маніфест — «Форрест Гамп» (1994).
Один із найвидатніших фільмів в історії кіно, він не просто розповідає про аутичного добряка з Алабами, а оспівує республіканські ідеали – сім’ю, богобоязливість і чесну працю. На ідеологічний зміст фільму вказує вже той факт, що Форрест, як і Джон Рембо, зображений на екрані героєм в’єтнамської війни, тоді як її противники (читай «демократи-ліваки») виглядають малопривабливими маргіналами.
Форрест Гамп — постать, що поєднує не тільки минуле і майбутнє Америки, а й різні її соціальні групи, забезпечуючи нову американську єдність. Чи не про це сьогодні говорить Трамп, обіцяючи об’єднати Америку і знову зробити її великою? Американське кіно постійно показує людей, готових іти по головах на шляху до своєї мети. Так зображений і сам молодий Трамп в «Учневі», і Джордан Белфорт у «Вовку з Волл-стріт», і героїня Джессіки Честейн у серіалі «Сцени з подружнього життя».
Але Форрест до наївності добрий до оточуючих і приймає будь-яку роботу як належне. При цьому з легкістю досягає всього, про що мріє будь-який американський (і не тільки) кар’єрист, — від міжнародних спортивних перемог до медійної слави та захмарної бізнес-кар’єри. Усе це не виглядає звичайним везінням. Фільм Роберта Земекіса м’яко відтворює протестантську етику праці, що лежить в основі капіталізму, — доброчесність, покірність та сумлінна праця.
Приблизно той самий меседж міститься в соцреалістичній мелодрамі «У гонитві за щастям» (2006), заснованій на житті реального американського мільйонера Кріса Гарднера (Вілл Сміт), який перевтілився у першокласного біржового брокера, переживши цілу низку фінансових невдач, поневіряючись по нічліжках із маленьким сином на шиї.
Це доброчесно-консервативне кіно, зняте за часів правління Буша-молодшого, зображає Гарднера не жадібним і ненажерливим циніком, як заведено показувати ділків з Уолл-стріт, а просто неймовірно працьовитою людиною: амбітною й розумною, яка мріє домогтися більшого для себе та своєї дитини.
За часів правління Буша-сина Голлівуд знехтував героїзмом американських солдатів в Іраку й Афганістані, зате зняв тестостероновий бойовик «300 спартанців» (2006) про військову честь, непохитну хоробрість та істину, яку часто ігнорують: про те, що свобода не дається легко.
Під шаром кричущої «неісторії» (в основі фільму лежить графічний роман Френка Міллера) ховається стилізована історія про стародавню битву при Фермопілах і спартанський захист молодих інститутів Заходу. Перській орді, яку женуть уперед батогами, протистоїть невеличка група спартанців, вмотивованих своїми переконаннями й прихильністю до закону.
Дебати про те, що робити з Сауроном і Саруманом, відображали американські суперечки з приводу війни в Іраку. Поставлена за книгою консервативного письменника Дж. Р. Р. Толкієна трилогія «Володар перснів» (2001) — ще один республіканський хіт Голлівуду, ідеально вписаний у картину світу після 11 вересня.
Серед руїн веж-близнюків послання Гібсона «Хоробре серце» (1995) знайшло відгук у покоління американської молоді, що підписалося на боротьбу з терористами, замість того, щоб запросити їх приєднатися до «конструктивного діалогу».
Кажуть, відтоді американські ліберали так і не пробачили Мела Гібсона.
Поминальною службою за зміненою — необов’язково на гірше — Америкою і за гідним життям, яке рано чи пізно закінчується, виглядає й «Гран Торіно» (2008) іншого американського консерватора, рівного цілому класичному Голлівуду, — Клінта Іствуда. Його старомодний добродушний расист-красунчик, який страждає від самотності, розуміє, що його екзотичні сусіди-хмонги більше відповідають традиційним соціальним цінностям, ніж його власна, нуклеарна біла сім’я, що зазнала катастрофи.
Кіно, звісно, не здатне буквально нав’язувати меседжі глядачеві, всупереч усталеному міфу. Оскільки глядач (це вже доведено наукою) має складніші стосунки з тим, що бачить на екрані.
Під час проведених досліджень навіть діти продемонстрували складне ставлення до зображення на екрані, виявившись однаково здатними розрізняти різні форми екранного насильства.
Було встановлено, що, наприклад, у 1990-х, незважаючи на те, що телебачення, кіно і навіть музика стали агресивнішими, незважаючи на появу жорстоких відеоігор, реальний рівень злочинності знизився.
Фільми самі по собі не здатні призвести до насильства, дискримінації, ісламофобії, геноциду і нав’язувати будь-які політичні погляди. Вони лише відіграють свою роль у формуванні нашого погляду на навколишній світ.
Кіно вчить нас пристосовуватися, дає змогу пізнати різні точки зору, поширюючи ідеї та кидаючи виклик соціальним нормам, що здаються буденними.
Ось і «Учень», оповідаючи про той період, коли зірка Трампа зійшла спершу над Мангеттеном, перетворившись на маяк капіталізму епохи Рейгана, не дає жодних відповідей. Лише ненав’язливо формує глядацький погляд. З іншого боку, які часи, такі й президенти. У Британії в темні часи був Черчилль. Ще той подарунок. У США — Трамп.
