МАГІЧНИЙ ГІПЕРРЕАЛІЗМ: фільми «Дні жнив» та «Захід»
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Рубрика «Кінософія» у травні пропонує ще два фільми, видатні в усіх сенсах, які варто переглядати один за одним. Перший — це мальовнича пасторальна драма великого Терренса Маліка («Тонка червона лінія», «Дерево життя») «Дні жнив» (1978), що оповідає про втечу з самого пекла історії у вигаданий, схожий на Техас рай. Молодий робітник прагне дістатися туди зі своєю коханою та дитиною після скоєного зопалу вбивства. Другий фільм — «Захід» (2018), знятий оскароносним угорським режисером Ласло Немешем («Син Саула»), про пошуки назавжди втраченої людини в передвоєнному Будапешті 1914 року. Обидва фільми буквально зачаровують своєю магією живопису, нагадуючи найкращі роботи Ендрю Вайєта та Едварда Хоппера з їхнім холодним магічним гіперреалізмом і передчуттям смерті. Не чиєїсь, а загалом.
«ДНІ ЖНИВ» (DAYS OF HEAVEN, США, 1978)
Режисер: Терренс Малік
У ролях: Річард Гір, Брук Адамс, Сем Шепард
Д
рама великого Терренса Маліка, дія якої розгортається напередодні вступу Америки у Першу світову війну. Білл (Річард Гір), який працює на металургійному гіганті десь у передмісті Чикаго, в результаті сварки вбиває бригадира і тікає разом зі своєю дівчиною Еббі та молодшою сестрою Ліндою в якийсь райський, фантазійно-реалістичний Техас. Там вони наймаються на збір урожаю до молодого, але вже смертельно хворого власника ферми (Сем Шепард), який на свою біду закохується в Еббі, приймаючи її за сестру Білла. А той, користуючись ситуацією, вирішує розробити справжню схему — видає «сестру» заміж за фермера, щоб, дочекавшись його смерті, заволодіти всіма статками й нарешті знайти довгоочікуваний рай.
Колишній професор філософії, що дебютував як режисер геніальною драмою «Пустки» (1973), своїми «Днями жнив» остаточно закріплює за собою статус не просто генія-перфекціоніста, а деміурга, великого американського митця — такого собі «Фолкнера від кіно», який створив свою власну Америку з неймовірно прекрасною та бездушною природою, на тлі якої страждають, вбивають і вмирають люди, до яких і небу, і землі геть байдуже. «Дні жнив», що разом із «Пустками» складають певну дилогію протесту, зачаровують своєю магією порожнечі та смерті, яка перетворює персонажів фільму на героїв чи не античної трагедії. А ще фільм Маліка — це справжня ода живопису. Своєю візуальною складовою він багато в чому зобов’язаний не тільки майстерності оператора Нестора Альмендроса, а й роботам Ендрю Вайєта («Світ Крістіни», 1948) та Едварда Хоппера («Будинок біля залізниці», 1925).
Пейзажі Техасу у фільмі відображають холодний магічний гіперреалізм цих великих американських майстрів, а передчуття смерті, не чиєїсь конкретно, а загалом, надає сомнамбулічним ритмам цієї драми високої напруги. Пшеничне поле розчахнуте на екрані, здається, всупереч усім законам людського зору. Малік і є генієм саме тому, що знає, як через такі широкоформатні плани (в епоху, коли широкий формат був визнаний нерентабельним, він знімав свій фільм на 70-міліметрову плівку) передати нікчемність людини в масштабах Всесвіту. Породжені людською аморальністю мандрівників майже давньогрецькі пристрасті показані Маліком немов крізь каламутне скло. У ролі оповідача виступає дитина, маленька сестра робітника, а тому гріхопадіння героїв лише констатується, а не коментується. Адже дитина сприймає життя дорослих як певну даність, а часом — як міф. Міф, красивий до непритомності — у кремових тонах кадрів, що роблять героїв, зафіксованих на них, недосяжними й неосудними у будь-яких ситуаціях. Буцімто добрий Бог-творець, він поселяє своїх персонажів, що збилися зі шляху, не стільки в історичній дійсності, скільки у вигаданій чарівній країні, відокремленій від рутинної історії авторською волею.
Внутрішня істина та драматична цілісність фільму полягають у тому, що його герої заперечують історію ніби зсередини історії, тікають від неї. Робітник Річарда Гіра вчиняє вбивство начебто не посеред плавильного цеху, а в самому пеклі історії. Далі він тікає не так до Техасу, як в альтернативу соціальній історії, в якісь незаймані або напівнезаймані краї, з їхніми безкраїми пшеничними ланами. Краї, котрі й є вигаданою автором чарівною країною. Як певна модифікація класичної «американської мрії» з усіма властивими їй благами (будинок, гроші, машина…), на які герої Маліка не без заздрощів дивилися у садибі свого заможного наймача. Заради цього добробуту й затіяв свою трагічну інтригу молодий робітник. Його втеча з історії показана майже невинно, лише для того, щоб згодом осісти в історії, але вже на якомусь іншому, ще невідомому самим героям рівні.
«ЗАХІД» (NAPSZÁLLTA, УГОРЩИНА, ФРАНЦІЯ, 2018)
Режисер: Ласло Немеш
У ролях: Юлі Якаб, Влад Іванов, Марцін Чарнік
Цю драму, звісно, з деяким перебільшенням можна вважати передісторією оскароносного «Сина Саула» (2015). Хоча сюжети, здається, ніяк не пов’язані між собою — різні не лише герої, а й час дії. І все ж існує якийсь невидимий зв’язок, телескопічність — ніби «Син Саула» випливає з «Заходу». Замість табору смерті в передмісті Будапешта Немеш розміщує оповідь у самому серці угорської столиці. Час дії — літо 1914 року, просто напередодні Першої світової війни… Австро-Угорщина… Осиротіла й розорена молода аристократка Ірис Лейтер (Юлі Якаб), з палаючим поглядом і впертістю термінатора, повертається до Будапешта з Трієста, намагаючись отримати місце у відомому модному салоні, що колись належав її покійним батькам. Салоном тепер керує на перший погляд неприємний бородань (румунська зірка Влад Іванов), який готується до великих урочистостей з нагоди ювілею салону й береться приглядати за надмірно цікавою панянкою.
Ця цікавість, що страшенно дратує всіх навколо, пов’язана зі спробою розгадати таємницю загибелі батьків та походження брата, про якого Ірис раніше не знала. Окремий сюжет «Заходу» (про пошуки правди, темні сімейні таємниці, що роками ховалися під гарною вивіскою, і брата, який незадовго до візиту сестри також влаштувався у батьківську крамницю, а потім утік) вписаний у могутній історичний контекст, присвячений занепаду класичної європейської культури. Разом з нею в окопах Першої світової незабаром згине та сама європейська аристократія, до якої належали й батьки Ірис, — приречене плем’я, члени якого згуртовуються перед неминучою загибеллю.
У «Заході» рівень екранної нестерпності значно нижчий, ніж у «Сині Саула», а саспенсу (напруги) — ще більше. Він наростає повільно й нещадно, наче сам молох майбутньої війни, якій судилося визначити ХХ століття як найкривавіше століття в історії людства. Режисер Ласло Немеш вправно зміщує фокус із детективної лінії (про пошук зниклої людини, про яку через десятиріччя один великий поет напише свої славнозвісні рядки «Я человека потерял с тех пор, как всеми он потерян») на цю загальну атмосферу, що кишить божевільними візниками, босими монархами, анархістами й демонічними праворадикалами із таємних товариств, у якій уже відчувається металевий присмак катастрофи 1914 року, що почалася з фатальних серпневих пострілів Гаврила Принципа в Сараєво. До нацизму — рукою подати, а там і до його жахливих фабрик смерті.
Страшного слова «Голокост» ще ніхто не знає, євреїв ще не спалюють у промислових масштабах, але вже відкрито ненавидять, а когось навіть убивають. Складається враження, що герої Немеша тут лише розігріваються, щоби за чверть століття опинитися біля табірних печей і газових камер. Суб’єктивна камера Матяша Ердея, що збивається від нервового дихання (він же знімав «Сина Саула»), наче приклеєна, з невідступністю тіні слідує за головною героїнею, яка хаотично рухається, забезпечуючи ефект присутності, навіть хронікальності: все, що відбувається, ми бачимо її очима. Власне, камера й є головною героїнею. Все, що в кадрі, — лише точка зору одержимої до божевілля молодої дами на межі нервового зриву.
Хоча «Захід» через свою тригодинну тривалість важко назвати простим і доступним фільмом — це все ж надзвичайно красиве кіно для широкої аудиторії, яке огортає своїми таємницями, недомовленостями та запаморочливими поворотами. У Венеції, де відбулася світова прем’єра цієї історичної драми, зал довго аплодував, а Американська кіноакадемія вдруге номінувала молодого Немеша на «Оскар» у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою». Але другого «Оскара» режисеру не дали. У всякому разі, поки. Що, втім, анітрохи не применшує переваг цього видатного фільму.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
