ПРО ЦИВІЛІЗОВАНИХ ВАРВАРІВ: «У затишному місці» та «Син Саула»
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Рубрика «Кінософія» в липні пропонує до вашої уваги драму жорсткого чоловічого характеру, об який ламає зуби жіночий ідеалізм, що полонить розхристаною монохромною чарівністю великого Гамфрі Боґарта («У затишному місці», 1950), і поневіряння молодого угорця із зондеркоманди Аушвіца, який вирішив зберегти не стільки власне життя, скільки людську гідність в умовах тотального пекла («Син Саула», 2015).
Обидва фільми — про цивілізованих варварів. Повсякденне життя західного суспільства — і на початку ХХ століття, і зараз — виглядало нудним та безподієвим, але варварська природа, прокинувшись у серпні 1914 року, до 1940-х вилилася в жорстоке насильство нової, ще більш жахливої війни. Обидві стрічки — приклади культового кіно. Тобто такого, яке визначається лише суб’єктивно. Воно зазвичай одне для всіх і в кожного своє.
Унікальний стиль і неповторний авторський погляд виводять його за рамки будь-якого напряму. Таке кіно не старіє, залишаючи після себе слід настільки глибокий, що обійти його неможливо. Власне, воно повертає час назад. Культове кіно, розважаючи, бентежить. У ньому при кожному перегляді відкривається не щось непомічене раніше, а принципово нове. Це кіно масштабніше за себе. Йому замалі рамки екрану. Його не дивляться. Це воно дивиться на нас, втягуючи в царство світла й тіні.
«У ЗАТИШНОМУ МІСЦІ» (IN A LONELY PLACE, США, 1950)
Режисер: Ніколас Рей
У ролях: Гамфрі Боґарт, Глорія Грем
У романах великої письменниці Патриції Гайсміт, яка подарувала світові, серед іншого, серію книг про пригоди молодого авантюриста Тома Ріплі, навіть найбезневинніші персонажі поводяться так, ніби щось приховують. Фільм Ніколаса Рея тієї ж групи крові, хоча й є формально адаптацією іншого літературного першоджерела — книги Дороті Б. Хьюз «У затишному місці».
Все тут — не таке, яким здається на перший погляд. П’яного і запального сценариста Дікса Стіла (Боґарт) звинувачують в особливо жорстокому вбивстві молодої гардеробниці, але його сусідка Лорел Грей (Грем) готова надати йому алібі. Між ними спалахує бурхливий роман із претензією на довге щасливе життя, який, однак, швидко закінчується. Лорел жахає жорстокість Дікса, і вона починає сумніватися в його невинуватості.
У книзі Дороті Хьюз Дікс дійсно виявляється вбивцею. Але фільм вийшов набагато страшнішим за рахунок похмурого підтексту: головне не те, що герой Гамфрі Боґарта виявився непричетним, а те, що цілком міг вбити ту нещасну дівчину. Здається, ще трохи — і драма про складнощі неприборканого чоловічого характеру перетвориться на «чорний» детектив.
Справа не в монохромному зображенні і відчутті вічних сутінок. Сам ритм цього фільму виштовхує нас у простір детективу: він під’їжджає, паркує машину, підходить до будинку, вона стоїть біля вікна, спускається, відчиняє двері, вони розмовляють ні про що, зберігаючи багатозначність. «У затишному місці» обманює довірливого глядача тривожною музикою і дешевою балаканиною про дві сотні скоєних літературних убивств; переконує, що він дивиться детектив, в якому головний підозрюваний закохується у свідка.
Це найнезвичайніший «чорний» детектив, найнесподіваніша історія приреченого кохання та один із найкращих фільмів про зворотний бік Голлівуду, поставлений найнеординарнішим автором першої половини ХХ століття. Досить сказати, що відлюдник Ніколас Рей — єдиний у світі режисер, який зняв власну смерть буквально . Але ця ексцентрична витівка виглядає логічним завершенням творчого шляху режисера, практично всі фільми якого своєю зухвалою красою і якоюсь хворобливою, клінічною зневірою у добрі почуття виламуються з американської кінопродукції 1950-х.
Рей зняв і найнезвичайніший голлівудський вестерн про колишнього стрільця, який перекваліфікувався на музиканта («Джонні Гітара», 1954), і екзистенційну трагедію про загальну нестерпність життя «Бунтар без причини» (1955), перетворивши на справжню ікону, героя міфу 24-річного Джеймса Діна; став прикладом для Педро Альмодовара, який зізнається в коханні до великого американця чи не в кожному своєму фільмі; був таємним комуністом, який купив право залишитися в професії доносом на голлівудських однопартійців.
Наркоман і бісексуал, Ніколас Рей все своє життя знімав драматичні історії про таких от одвічно переміщених, неприкаяних осіб з лякливими очима, для яких ніде немає домівки. Саме такого героя грає тут Гамфрі Боґарт. Здобувши славу ролями крутих гангстерів і приватних детективів, він напрочуд гарний у ролі пораненого чоловіка на межі життя, який не зумів приборкати власних демонів.
Його Дікс — песимістична версія Ріка з «Касабланки», який розгубив не лише особисте щастя, а й професійний успіх. Цю драму жорсткого чоловічого характеру, об який ламає зуби жіночий ідеалізм, Ніколас Рей доповнює похмурими образами і майже сюрреалістичними віршами: «Я народився, коли ти поцілувала мене. Я помер, коли ти залишила мене. Я жив кілька тижнів, поки ти кохала мене».
Природа «чорного» детектива «У затишному місці» очевидна. Її в Голлівуд принесли німецькі режисери, які втекли від нацизму і які в Німеччині 1920-х років, передчуваючи прихід фашистів Гітлера й війни, знімали фільми про вампірів і штучних жінок. І ніхто не здогадувався, що вони — пророки. А коли нацизм настав і вони подалися до Нового Світу, то стали там знімати про гангстерів, жорстоких убивць і фатальних красунь, але насправді — про нацистів. І знову ніхто ні про що не здогадався.
Однак зв’язок між кіно та історією тут очевидний і вражаючий. Він впадає в очі, приміром, у фільмі «Насаджуючий закон» (1951) з тим же Гамфрі Боґартом, де «нуар» вперше, здається, набуває історичного виміру: одна з найстрашніших сцен тут буквально відсилає до Освенціма та нацистських фабрик смерті взагалі — ціла виставка взуття, розташована в криміналістичній лабораторії.
Це різнокаліберне взуття (туфлі, черевики, човники), виловлене поліцією з болота-могильника, в якому гангстери ховали тіла своїх жертв. І здається, тунелем цієї сцени можна дійти до самого пекла. Пекла Голокосту.
«СИН САУЛА» (SAUL FIA, УГОРЩИНА, 2015)
Режисер: Ласло Немеш
У ролях: Геза Реріг, Левенте Мольнар, Урс Рехн
«Син Саула» — у певному сенсі теж детектив. Але без приватних детективів, поліцейських і фатальних красунь. Тут не до метафор. Суворий квазідокументалізм про члена зондеркоманди з концтабору Аушвіц-Біркенау, який наприкінці війни, в 1944 році, намагається не стільки вижити в нелюдських умовах, скільки викрасти і поховати по-людськи тіло підлітка, якого вважає за свого незаконнонародженого сина від швидкоплинного довоєнного роману з єврейською красунею.
Члени команди вже приготувалися накивати п’ятами, розробивши детальний план втечі. Саула (непрофесійний актор Геза Реріг) хвилює лише одне — як витягнути тіло та прихопити із собою рабина, щоб той прочитав молитву над померлим.
Дебютант Ласло Немеш буквально веде глядача задніми дворами пекла, страждань і нелюдяності. При цьому він не смакує кошмар, відводячи йому другий і третій план, розмиваючи його, фокусуючись лише на людському обличчі свого героя. Він пильно вдивляється в нього, милується, показуючи, як відчайдушно Саул хапається за людське і робить спроби зберегти себе у геть скотських обставинах. Як фонтанують красою його вчинки.
Після документального «Шоа» (1985) Клода Ланцмана це, певно, другий в історії фільм, що розповідає про жахи Голокосту від імені тих його жертв, які вижили. Недивно, що спочатку журі Каннського кінофестивалю, а потім і Американська кіноакадемія, яка свого часу озолотила «Список Шиндлера», відзначила «золотом» цей шедевр молодого угорського автора, що вимагає максимальної уваги й терпіння глядачів.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
