ПРИРОДА СЛАБКОСТІ: «Злітна смуга» і «Манчестер біля моря»
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Природа нашої слабкості та вразливості, крихкість внутрішнього світу людини перед зовнішніми випробуваннями — ось центральна тема рубрики «Кінософія» в червні. Два фільми, що опинилися тут, — «Злітна смуга» (1962) француза Кріса Маркера та «Манчестер біля моря» американця Кеннета Лонергана (2016) — фактично про одне й те саме.
Ці кінокартини мають величезні жанрові (наукова фантастика проти трагікомедії) і стилістичні відмінності: перший на 90% складається із застиглих чорно-білих кадрів фотознімків, а другий буквально обіймає холодними кольоровими приморськими краєвидами. Але і ту й іншу сміливо можна назвати зухвалим висловлюванням, що проливає світло на найтемніші куточки людської натури.
«ЗЛІТНА СМУГА» (LA JETÉE, ФРАНЦІЯ, 1962)
Режисер: Кріс Маркер
У ролях: Жан Негроні, Жак Леду, Елен Шатлен
Шедевр наукової фантастики, короткий експериментальний, зітканий з монохромних фотознімків фільм (за його мотивами Террі Гілліам уже 1995 року зніме культовий сай-фай «12 мавп», де Брюс Вілліс на пару з молодим Бредом Піттом протистоять смертоносному вірусу, який знищив до 2035 року 99% населення Землі) великого Кріса Маркера, котрий доводить, що в кіно кадри необов’язково мають рухатися, аби змусити глядача хвилюватися й співпереживати тому, що відбувається.
А відбувається все в недалекому постапокаліптичному майбутньому, в якому ті люди, що залишилися в живих, змушені жити глибоко під землею. Безіменний головний герой (Жан Негроні) добровільно вирушає в небезпечну подорож на машині часу, щоб допомогти вченим визначити в минулому причини руйнівної війни, яка сталася. Дорогою він мучиться двома дитячими спогадами — про вбивство незнайомця і випадково зустрінуту таємничу жінку.
До моменту, коли герой виявить взаємозв’язок між цими спогадами, буде вже надто пізно і все знову повториться. Схожа на півгодинну пробіжку галереєю сучасного мистецтва, з цитатами з Гічкока (чоловік і жінка роздивляються поперечний зріз стовбура секвої, як у культовому «Запамороченні», 1958), «Злітна смуга» бере не стільки своєю візуальною пластикою, скільки звуком, витканим із якихось абстракцій та людських шепотів.
Саме звук відповідає тут за подорож у часі, подану як метафізичне управління пам’яттю й простором: що глибше герой занурюється в товщі свого минулого, то виразнішими, густішими стають звуки. У єдиній на весь фільм motion-сцені Кріс Маркер показує вродливу сплячу жінку, що раптово розплющує очі. Ту саму, зі спогадів героя, які за 28 хвилин екранного часу стають вашими власними.
«МАНЧЕСТЕР БІЛЯ МОРЯ» (MANCHESTER BY THE SEA, США, 2016)
Режисер: Кеннет Лонерган
У ролях: Кейсі Аффлек, Мішель Вільямс, Лукас Геджес, Кайл Чандлер
Ідеальний фільм для сірих, похмурих буднів. У ньому Кейсі Аффлек красиво сумує в затишно-одноповерховій Америці. Перед вами увінчана двома «Оскарами» (за найкращу чоловічу роль та найкращий сценарій) драма маленької людини, яку режисер і кінодраматург Кеннет Лонерган (автор сценарію, серед іншого, ексцентричної комедії «Аналізуй це» та епічних «Банд Нью-Йорка», що принесли йому дві номінації на «Оскар») перетворює на високу меланхолійну трагікомедію про чутливого і дивакуватого слюсаря, який повертається в рідне містечко Манчестер-біля-моря, щоб виховувати осиротілого племінника та зіткнутися з примарами минулого…
Кейсі Аффлек, який і раніше спеціалізувався на ролях потайливих, дещо загадкових персонажів (чого лишень варта роль сором’язливого вбивці легендарного Джессі Джеймса в драмі «Як боягузливий Роберт Форд убив Джессі Джеймса», 2007), тут, забувши про себе, грає справжній згусток самотності — маленьку людину, що мешкає у брудній підвальній бостонській квартирці.
Смерть його улюбленого старшого брата Джо (Кайл Чендлер, котрого показують через каскад щедрих флешбеків) накладає на нього несподівану відповідальність: поставити на ноги єдиного сина покійного, шістнадцятирічного Джо Патріка (Лукас Геджес — Редфорд із «Королівства повного місяця»), опікунство над яким прописано в заповіті. І ось тихий, пригнічений соціопат Лі Чендлер, який багато п’є і схильний до бійок із незнайомцями в барах, оголює своє величезне серце й бажання піклуватися бодай про когось у цьому світі.
Розраховуючи пробути тут лише кілька днів, щоб поховати брата і забрати племінника до себе в Бостон, він, підкорюючись обставинам, «залипає» в рідному містечку: через морози тіло брата залишають у морі до весни, доки не потеплішає. Лі нянькається з племінником, підглядає за новим життям своєї колишньої і досі коханої дружини Ренді (Мішель Вільямс) і невпинно копирсається в уламках свого минулого життя.
Унікальність цього кишенькового шедевра (фільм знято за незначні за американськими мірками 9 мільйонів платформою Amazon Studio) полягає в тому, що це… найкумедніший із будь-коли знятих фільмів про горе маленької людини.
«Манчестер біля моря» лише прикидається драмою про складність примирення з минулим — персонаж Кейсі Аффлека переймається не тим, що не може пробачити когось, а через неможливість пробачити себе — і дражнить кліше про чарівно незрілого чоловіка, змушеного дорослішати разом із довіреною йому дитиною. Насамперед він розповідає тонку історію дуже самотньої людини.
Одного з купи безликих одинаків, якими рясніють великі й малі американські міста. Людей, що живуть наодинці з собою, без родичів, друзів і коханих. Про них написано й знято безліч видатних фільмів, навіть шедеврів — від «Таксиста» (1976) до «Джокера» (2019). Але якщо там у героїв була хоч якась форма самовираження (у «Таксисті» — рукописний щоденник Тревіса Бікла, який він постійно перечитує, а в «Джокері» — стендап), то у персонажа Кейсі Аффлека немає нічого.
Він фактично німий, як бродяжка Чарлі Чапліна. Він буде незграбно виливати себе через контраст між безпристрасним обличчям і ледь помітними жестами (один із найнеймовірніших моментів фільму повністю знятий з протилежного боку хокейного майданчика; ви не можете почути нічого, що персонажі кажуть один одному, але читаєте суть через мову тіла), за допомогою музики й загальної атмосфери засніженого рибальського містечка.
На початку фільму його легко прийняти за нетовариського, проте безневинного простака. Але сила фільму частково в тому, що крок за кроком ми спостерігаємо, як він поступово втрачає невинність. А те, що приходить на зміну втраченій невинності, заворожує.
Режисер Лонерган за власним сценарієм малює співчутливий портрет цієї розлюченої на себе і світ людини, описуючи її побут день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Поступово занурюючись у рутину повсякденного життя Лі Чендлера, ми бачимо, як зсувається він у світ свого травмованого минулого.
Цей слюсар — у своїй самотності — стає спочатку соціопатом із бомбою, що цокає всередині, потім шизоїдом і, нарешті, милим диваком. Тобто «Манчестер…», за всієї своєї зовнішньої нестерпної похмурості та відчаю, — історія про дивака, який божеволіє, але зупиняється на березі моря, біля самісінького краю — краю земних ілюзій.
Причому історія, викладена в дуже правдивій атмосфері провінційної повсякденності, що, власне, й надає їй інтонації сухої комедії. Лонерган, з його гострим драматургічним слухом, спритно смішить купою побутових подробиць і дрібними приниженнями, які перетворюють трагедію на фарс. Приміром, коли лікарі швидкої допомоги раз у раз не можуть зігнути ніжки каталки, щоб завантажити її в карету швидкої допомоги. Подекуди фільм грішить зовсім уже гумором шибеника.
«Манчестер біля моря» поводиться як традиційна, навіть архаїчна драма, дія якої відбувається в реальному світі, але допускає всілякі вольності щодо своїх героїв. Фільм настільки нагадує зліпок життя в усій його красі та жаху, що увагу захоплює не стільки сенс того, що тільки-но сталося, скільки бажання дізнатися, що ж буде за наступним сюжетним поворотом. Це з одного боку.
А з іншого — вабить якоюсь північною поезією засніжених, просякнутих солоною водою міських образів, що виникають під теплі вінтажні звуки старого соулу з прокурених музичних автоматів. Морські краєвиди, які буквально виписує камера оператора Джоді Лі Лайпса, додають драматизму комедійним сценам і навпаки, множачи слабкість і вразливість людської натури на мінливість і безглуздість поведінки.
«Манчестер біля моря» — фільм, який вам закортить переглянути з кимось іще, аби згадати власні відчуття, отримані під час першого перегляду. Знову і знову прослуховуючи зворушливий монолог Кейсі Аффлека: «Я не можу нічого з цим вдіяти. Просто не можу».
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
