ІСТОРІЯ ТАТОЧКИ: найбільша любов Наталії Полонської

Наталія Полонська, світлину виконано у київському ательє Козловського і Гааса, 1902 рік / wikipedia.org

Наталія Полонська-Василенко-Моргун (12 лютого 1884 – 8 червня 1973) — історикиня й дослідниця давнини, археолог, архівістка, що написала близько двохсот наукових праць. Авторка двотомника «Історія України», за яким і до сьогодні навчаються студенти. Народилася у Харкові, а померла у Дармштадті. Досліджувала історію Запорожжя та Південної України й зруйнувала міф про «Новоросію». Довела, що ці землі споконвіку мали українське коріння.

СВЯТА Й БУДНІ ГІМНАЗИСТКИ

У дитинстві її називали Таточкою, а вона згадувала себе із синичкою на руці. Батько — дворянин, надзвичайно людяний та інтелігентний, усіма фібрами душі ненавидів війну. Поєднував службу з дослідженням минувшини і не просто цікавився всілякими хрестовими походами, падіннями імперій та деталями революцій, а ще й взявся за написання книги. Уклав «Систематичний перелік наказів та розпоряджень з артилерії від початку XVIII століття», який переписувала Таточка разом із матусею. За це дівчинка отримала свій перший гонорар. Незабаром родина переїхала до Києва, який зустрів їх великою кількістю купців, візників, двірників, солдатів, ченців, послушників і студентів.

На Володимирському ринку жваво торгували харчами, сіном, дровами, вугіллям, фуражем, а ще коровами та свинями, трамвай енергійно пхикав парою, синагога впевнено росла вгору. Батько перейшов на службу до Управління артилерії Київського військового округу, а донька вступила до Фундуклеївської жіночої гімназії, яка коштувала чималих грошей — двадцять п’ять карбованців на рік. У ній студіювали Закон Божий, французьку та німецьку мови, історію, географію, математику, мистецтво, рукоділля, малювання. Уроки починалися о 09:00, закінчувалися о 14:30 і проводилися російською мовою. Дівчата мали постувати та регулярно відвідувати церкву (пропустити службу Божу дозволялося виключно через стан здоров’я). Носили довгі темно-брунатні вовняні сукні та стримані капелюхи без квітів і стрічок.

Їм забороняли стригти волосся (виняток — педикульоз), розмовляти з незнайомцями, заходити до парку чи до громадської бібліотеки. Все заради того, щоб виховати дбайливих дружин, які, своєю чергою, виховують не менш гідне покоління. Незважаючи на суворий статут, Наталія палко закохалася у викладача історії та географії Миколу Василенка: імпозантного та шляхетного молодого вченого, старшого на вісімнадцять років. Дівчина неабияк шарілася в його присутності, і подруги вихорцем намалювали шарж, в якому тендітна гімназистка простягала бороданю своє пульсуюче серце. Ще й підписали з гумором: «Ось до чого призводить любов до історії».

ПОРУЧИК ТА ЙОГО АМАЗОНКА

1901 року сімнадцятирічна юнка зі срібною медаллю закінчила гімназію та зрозуміла, що не готова працювати домашньою вчителькою чи присмачувати холодники, бо воліє займатися наукою. З огляду на це подалася до Київських вищих жіночих курсів і трохи згодом стала асистенткою при кафедрі історії та методики історії. Захоплювалася античною міфологією, зокрема амазонками, які замість обробки вовни їздили верхи, кидали дротики й розмахували бойовими сокирами. Виходить, молода науковиця встигала все: викладала історію у кількох гімназіях (відвідуваність на курсі була високою), брала участь у розкопках під керівництвом Вікентія Хвойки, побралася з поручиком Сергієм Полонським. Проте щасливої сім’ї не вийшло, оскільки обранець не розумів дружину та її любов до книжок. Чоловікові кортіло, щоб кохана супроводжувала його у військових відрядженнях, а вона, замість пакувати валізи, дивилася у бік Імператорського університету Святого Володимира. Це неабияк обурювало, бо заради неї стрілявся на дуелі, ризикував життям, а дружина й надалі цікавилася історією Запорозької Січі більше, ніж його гарнізонними справами. Відмовлялася їхати до Житомира, бо ж її наукове товариство, архіви й бібліотеки залишалися в Києві.

МИТАРСТВА З МИТРОФАНОМ

Врешті подружжя розлучилося, й історикиня вкотре наголосила колишньому у листі, що, беручи шлюб, не мала наміру ставати ідеальною безликою дружиною та подаватися в рабство, бо крім заміжжя, існує ще купа цікавих речей. Наприклад, питання, чому «Новоросію», яка постала на місці Запорожжя, не вважають Україною, адже місцевість заселена та освоєна українськими козаками й селянами. Отож, найближчим часом тридцятидворічна Наталія стала першою жінкою приват-доцентом Університету Святого Володимира й потрапила у тенета професора Довнар-Запольського. Викладачка відвідувала його студії й не встояла перед шармом та імпозантністю Митрофана. Чоловік носив пишну шевелюру та шляхетні вуса. Як і Василенко, був старшим майже на двадцять років, але мав дружину Надію та трьох дітей. Родина — родиною, але в наукові експедиції прямував зі своєю колегою, і стосунки стрімко позбулися платонічних відтінків. Довнар-Запольський вважався справжньою київською знаменитістю, от і познайомив коханку з танцівницею Айседорою Дункан та поетом Осипом Мандельштамом. Взаємини тривали не один рік, але все минулося, як і не було.

Міжнародний конкурс оповідань «ОДЕСССІАДА»

РЕВОЛЮЦІЯ ТА ІНШІ НАПАСТІ

1917 рік сприйняла без особливого захвату й написала у спогадах: «Навчання припинилось. В університеті всі аудиторії перетворилися на зали для мітингів, в середній школі учні оголошували засуди батькам як класовим ворогам… Почуття безнадійності, безпорадності, передчуття чогось ще жахливішого, що мусить статися…» Революційні події застали в Москві, з якої ледве вдалося вирватися, а після повернення опинилася в облозі Муравйова та його банди. Невдовзі загинув батько, через кілька місяців померла мама, вслід — кривава розправа в Маріїнському парку, коли знищили 5000 українців лише за те, що вони українці. Саме тоді, в період чорної безвиході, Наталія випадково зустрілася зі своїм першим коханням Миколою Василенком, який уже обіймав посаду президента Української академії наук.

Відтоді майже не розлучалися. Микола був єдиним, хто підтримував колишню гімназистку, а нині молоду професорку, в найтяжчі часи (за 1920 рік перехворіла на іспанку, висипний та черевний тиф, ендокардит). Жінка хорувала важко й кілька разів кликала до себе священника. В найскрутнішу хвилину написала академікові листа й зізналася в коханні, але на конверті залишила приписку «передати у випадку моєї смерті». Обранець, певно, освідчення прочитав заздалегідь, бо не відходив від ліжка. Був поруч і в момент її усунення від викладання, і коли в її помешканні замерзала вода. Наталія згадувала пізніше: «У мене горіла посеред кімнати буржуйка. Ми грілися коло неї, їли печену бараболю, звичайно з сіллю, а іноді навіть із салом — це вже був делікатес».

УЩІЛЬНЕНЕ КОХАННЯ

Відтак у квітні 1923 року закохані побралися. Нареченому виповнилося п’ятдесят п’ять років, нареченій — тридцять дев’ять. Оселилися в чотирикімнатній квартирі Миколи на Тарасівській і не могли наговоритися, бо всі інтереси виявилися спільними (Наталія остаточно визначилася з напрямом і зосередилася на вивченні історії України). Обоє палко любили Київ і відмовлялися залишати місто, незважаючи на численні чистки та арешти, влаштовані радянською владою. Але репресії наздогнали й Миколу Прокоповича, якого звинуватили у якійсь ахінеї на штиб керівництва таємною «контрреволюційною» організацією.

Паралельно почався принизливий процес ущільнення, і в професорську квартиру набилося всілякого люду, зокрема родина робітника Клопфера, що мешкала в підвалі. Наталія збилася з ніг, намагаючись звільнити коханого та відстояти право на безцінну приватну бібліотеку, в якій тепер домував неписьменний пролетаріат. За рік (у квітні 1924 року) суд призначив Миколі десять років ув’язнення, й довелося писати М. Грушевському, А. Кримському, М. Скрипникові. Кінець кінцем невинного зі вщент розхитаним здоров’ям звільнили, але заборонили обіймати керівні посади в Академії наук. Хай там як, подружжя прожило разом дванадцять щасливих років, а їхній шлюб охрестили «прекрасною, ніжною елегією».

РОЗВІНЧУВАННЯ «НОВОРОСІЇ»

То були непрості часи. У жовтні 1935 року чоловік помер, і Наталія, як дружина ворога народу, стрімко втрачала все: підтримку, заробіток (професорку перевели на посаду лаборанта), право на кімнату. Перебивалася тим, що передруковувала чужі тексти й ще глибше занурювалася в історію. У п’ятдесят три роки вийшла заміж за вченого-економіста Олександра Моргуна. Дарма що справляла враження вкрай спокійної та врівноваженої особи, насправді транслювала потужну енергію й цим неабияк приваблювала чоловіків. У листопаді сорокового року захистила докторську дисертацію на тему «Нариси з історії заселення Південної України в середині XVIII століття» й остаточно «відмила» Південну Україну від тавра «Новоросії». Затим війна, окупація, зруйноване місто, в якому ні хліба, ні тепла, ні світла.

У сорок третьому році, побоюючись переслідувань комуністичного режиму, подружжя з невеличкою валізою переїхало до Львова (у Києві залишилася бібліотека з семи тисяч томів та майже сто неопублікованих праць). Пізніше — до Праги, історичного Віттенберга та баварського селища Трасфельден. У ньому вчена, хвора на туберкульоз легень та анемію, мостилася на валізі й друкувала свої спогади. У Мюнхені відбувся розквіт кар’єри: саме там «легким та блискучим стилем» написала «Історію України», а ще нарис про видатних жінок, в якому порівняла силу української жінки з атомною енергією й додала: «Ще не вмерла Україна, якщо живуть та діють українки». Доживала віку у притулку для літніх емігрантів Дармштадта. До останнього вистукувала на друкарській машинці про життя княгині Ольги, доньок Ярослава Мудрого, Людмилу Старицьку-Черняхівську та історичні підвалини УАПЦ.

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media