ІЗ ЩОДЕННИКА СОЛДАТА: спогади про Другу світову війну

Георгій Петрович Савенко / Світлина з особистого архіву

Георгій Петрович Савенко народився і прожив усе життя в Україні — у місті Дніпропетровську. У жовтні 1941-го він пішов добровольцем на фронт. Пройшов усю війну у складі повітряно-десантного стрілецького полку, завершивши її в травні 1945 року в Празі. Після демобілізації продовжував службу до 1948 року, а потім став хірургом і понад сорок років рятував життя в мирний час.

Сильна духом, скромна, чесна і глибоко порядна людина — він не тільки оперував, а й писав пейзажі, які потім дарував друзям і рідним. Його пам’ятають як людину високої моралі та виняткової гідності.

До редакції Huxley потрапили фрагменти його особистого щоденника — спогади, записані через десятиліття, в яких звучить жива інтонація XX століття. У цих текстах — не просто хроніка війни, а портрет людини, яка пройшла її пішки. Пам’ять, яку неможливо вигадати.

ЖЕРЕБ

1 941 рік, мені — вісімнадцять. Наказ був короткий і жорсткий: підірвати залізничний міст. Нас відправили вчотирьох. Це було далеко від розташування партизанського загону. Ліс — глухий, дикий. Ми йшли мовчки, з повною викладкою. До мети дісталися без пригод, хоча охорона в німців стояла серйозна.

Коли спробували взятися за підрив, себе видали. Зав’язалася перестрілка. Одного з нас поранило — куля влучила в ногу. Зрозуміли: наказ виконати не вийде, потрібно відходити. Взяли пораненого й пішли. Нас переслідували, але в якийсь момент вдалося відірватися.

Коли зупинилися, оглянули рану, зрозуміли, що все було погано. Пішла гангрена. Один із бійців, літній чоловік, сказав:

— Якщо не знайдемо лікаря — помре.

А де його знайдеш у цьому лісі? Треба відрізати ногу, іншого виходу немає.

Минуло кілька днів. Поранений був непритомний. Ми несли його на руках. Вирішили тягнути жереб — кому проводити операцію. Витягнув я. А може, й невипадково — наймолодший був.

Обговорили, як будемо діяти. Випили по склянці горілки. Я взяв ніж і відрізав ногу. Інші тримали. Ми стиснули зуби, але зробили все, як змогли. Потім донесли його до партизанського табору. Звідти його на літаку переправили через лінію фронту.

Багато років потому, коли я вже працював у лікувальній комісії, до мене прийшов чоловік — без ноги, з двома дорослими синами. Підійшов, привітався і каже:

— Я тебе дуже давно шукав. Знайшов. Мої сини хочуть тобі подякувати.

Виявилося, вони приїхали з Ярославля. Спеціально до мене.

ПОВЕРНЕННЯ З МЕРТВИХ

8 січня 1943 року нас перевели під Стару Руссу. На той час я був у госпіталі після важкої контузії. До цього мене і ще одного бійця відправили з дорученням — потрібно було пройти ділянку рідколісся, зокрема прострілювану. На зворотному шляху нас накрила ворожа артилерія. Нас вважали загиблими. Забрали документи, як у багатьох інших, і вночі похоронна команда закопала всіх у воронках.

Та один старий солдат запідозрив, що я живий. Мене витягли і віднесли до медиків. Я був весь синій — мабуть, повітряною хвилею мене било об дерева. Був непритомний, але тіло ще було м’яким. Так я і потрапив у госпіталь.

Коли отямився, нічого не пам’ятав. Не говорив, не розумів нічого — контузія. Однополчани, які теж були поранені, впізнали мене. Лікарі потихеньку виводили нас із такого стану. Я був не один такий. Нас вчили говорити наново. Спочатку — співом, щоб подолати заїкання, потім переходили на звичайне мовлення, хоч і з запинками. У мене був неврологічний парез однієї сторони. Але я добре піддавався лікуванню, старався, радів життю і бігав за тими, хто наді мною шефствував, — моїми ж однополчанами.

І тут ми дізнаємося, що наш полк вивели з передової — на відпочинок. Солдати засмутилися: після госпіталю їх переведуть в інші частини. Відпроситися лікарі не дозволили. Вирішили тікати. І сказали: «Візьмемо з собою й Женьку!» — так мене звали в армії, хоч я Жора.

Вночі викрали свою форму і за два-три дні вже наздогнали полк. Я доповів, що прибув із госпіталю. Документів не було: коли поховали, вилучили, а потім здали кудись разом з іншими. Я ж значився в госпіталі як «невідомий». Однополчани підтвердили, хто я, але в них теж документів не було — бігли як є. А командир уже був новий — колишнього вбили.

Я не міг одразу говорити. Спробував заспівати: «Тов…»

А він:

— Ти пісень співаєш? Знущаєшся?! — і вдарив.

А я — у відповідь. Так сильно, що потрапив під трибунал.

Лише тоді знайшлися документи з госпіталю і довідка, що я не підлягаю покаранню. Командир, якого я вдарив, від того удару помер. Мене випустили, і я поїхав разом із полком. Тільки, як виявилося, не на відпочинок — а в найгарячішу точку…

ГОЛОД

Уся війна — суцільний голод. На Північно-Західному фронті самі лише болотисті ліси. Командування вирішило: треба будувати настил — дорогу для танків. Так я опинився в ролі бійця та будівельника — клали колоди просто по трясовині.

Німці теж мучилися. І ми, і вони воювали, як могли. Бліндажі — не глибше метра, але в них стояла вода. Стелили колоди, клали лапник. «Буржуйки» використовувати було не можна — у такий бліндаж була змога потрапити тільки поповзом, через лаз. Постачання — тільки літаками. Скидали мішки з сухарями. За ними полювали і наші, і німці. Про їжу говорити було заборонено. Якщо хтось забувався, били. Жорстко.

Щодня старшина сам напував усіх сосновим відваром і роздавав «їжу». Траплялось, тижнями — не більше одного сухаря на день. Їли кору, ягоди, гриби. А взимку?.. У всіх були проблеми із зубами. Але ми тримали оборону. Німці активними не були, та постійно провокували. Варто було комусь проявити необережність — одразу стріляли.

Одного разу на нейтральну смугу забрів кінь. Його вбило під час артобстрілу. З ризиком для життя і наші, і німці намагалися перетягнути його до себе. Наші виграли цю «битву», але м’ясо забрало начальство. Солдатам дісталися лише кістки. А варити їх було не можна — багаття палити заборонялося. Щойно дим підніметься — відразу прицільний артобстріл.

Увечері німці нас «розважали»: вмикали патефон на повну й кричали:

— Рус! Слухай концерт!

І для нас співали — Шульженко, Русланова та інші.

ЦІНА ПОМИЛКИ

Це було в травні, вже при виході до своїх. Потрібно було перейти залізницю — високий насип. Підповзли, виходячи з лісу. Командир наказав одному з бійців перевірити, чи немає чогось небезпечного на тому боці насипу. Він поповз уперед, решта залягли. План був такий: якщо все спокійно — за секунди рвонути і перебігти до лісу на тому боці. Вартові в німців стояли часто, просто на рейках. Побачать у будь-якому разі, але потрібно було їх випередити.

Усі були знесилені, хворі, у валянках. Той солдат повернувся і сказав:

— Усе спокійно.

Коли група вискочила на рейки — побачили: просто за насипом німецький загін влаштував привал. Обідали.

Зав’язався бій. Наші з великими втратами відступили.

На першому ж привалі того бійця судили. Він сказав:

— Я не бачив їх… побоявся піднятися на рейки.

Його розстріляли.

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

ПІВ ГОДИНИ ЗАПІЗНЕННЯ

Коли наша частина стояла в районі села Агеївка, в Одеській області, нас раптово підняли по тривозі. Прийшло донесення: німці, відступаючи, почали знищувати місцеві циганські табори. Це було варварське, сплановане знищення.

Ми знали, що неподалік розміщувалися два великі табори. В одному випадку нам вдалося прибути вчасно — встигли зупинити розправу, врятували людей. А в другому — запізнилися буквально на півгодини. Циган уже не було. Від табору залишилися тільки закривавлене лахміття, сліди гусениць і згорілі вози. Німці пройшли танками прямо по стоянці, не залишивши нікого в живих. Було страшно дивитися на те, що залишилося.

ЛАМПАСИ

У Румунії вразила бідність основної маси людей — селян. Будиночки крихітні, глиняні, низькі, без вікон. Топилися по-чорному — без труби, дим просто в хату. А недалеко від таких хат — маєтки господарів землі. У них був король Михай і бояри. Селяни — покірні, забиті. Побачивши господаря, знімали шапки і падали на коліна. Чи міг такий народ по-справжньому допомагати німцям? У містах, звісно, все виглядало інакше. У маєтках — розкіш, але господарів майже ніде не було. Більшість втекла ще до нас.

Під Бухарестом я натрапив на маєток, господарем якого був, судячи з усього, генерал. Знайшов його обмундирування. Тканина — добротна, якісна. Мені якраз потрібні були штани — свої вже зовсім розлізлися. Я взяв комплект, та одразу ж мій командир забрав у мене кітель. А от штани залишив. Я їх надів, і ми пішли далі.

На привалі ліг на візок і заснув. Прокидаюся — повз скаче командир полку. Побачив мене, і раптом як шмагане нагайкою:

— Це в нас що за генерал?!

А на штанах же лампаси. Я пояснюю, що інших штанів у мене немає, але він навіть слухати не став. Каже:

— До вечора доповіси, що лампаси випоров.

Ну я їх випоров, зшив як міг, але після цього вони стали завузькими. Довелося віддати товаришеві. А собі знову знайшов якесь дрантя, ледве-ледве підходяще — і в ньому далі служив.

ДОДОМУ

Після війни почалася демобілізація. Я теж сподівався: воював із 1941 року, причому добровольцем. Гадав — тепер додому. Але багато людей загинуло, поповнювати армію було нікому. Мені сказали прямо:

— Тебе військкомат не призивав? Доброволець? Ну ось, тепер ми тебе і призвемо. Відслужиш за законом — чотири роки.

Так я залишився в армії. Нас повезли, а потім частину шляху йшли пішки — із самої Праги, на Батьківщину. Так я влітку 1945-го йшов додому: у спеку, степом, через гори, у строю. Форма знову обірвана, проблеми ті самі. Але ніхто не мав здогадатися, що переможці — втомлені, виснажені.

Молоді бійці хотіли радості, були галасливі, розбовтані. Тоді вийшов наказ: звертатися одне до одного на «ви», не лихословити. Навіть за венеричне захворювання — особливо за гонорею — суворо карали, це прирівнювали до злочину.

Спека була страшна. Почалися теплові удари. Тоді було вирішено йти ночами. Але від недосипу солдати засинали просто на ходу. Якщо хтось ішов убік, з розплющеними очима, — його брали під руки і м’яко розвертали. Через гори йти було особливо небезпечно — один непевний крок, і можеш зірватися у прірву.

Йшли мовчки, уважно. Один за одним стежили. Кожен розумів, у якому стані всі перебувають. Так я дійшов до Закарпатської області. Там і служив до березня 1948 року. А потім уже вступив до медінституту…