ВІД АВСТРАЛІЇ ДО УКРАЇНИ: п’ять принципів нової міграційної стратегії
Я живу у країні, в якій, за даними останнього перепису населення, майже третина громадян (29,2%) народилася за її межами, а в майже половини населення (49%) хоча б один із батьків народився за межами країни.
В країні третина сімей вдома розмовляють мовою, відмінною від англійської, тобто 5% розмовляють арабською, 4% — однією китайською (Mandarin) і 4% — іншою китайською (Cantonese), 3% — італійською, майже 3% — грецькою тощо, а мова з найбільшим темпом приросту в суспільстві — непальська, якою спілкуються приблизно 0,5%.
У 1947 році ця країна озирнулася навколо після великої війни, побачила гігантські простори, економіку й населення, які постраждали від війни, і загрозу від двох величезних сусідів, комуністичного Китаю та тільки-но переможеної Японії.Ці простори були майже на сто відсотків населені англійцями, шотландцями та ірландцями. Всі вони були білошкірі, розмовляли тільки англійською мовою і були таким собі уособленням ксенофобії.
Аборигени, котрі були населенням до того, як на континент прибули спочатку голландці, потім французи, а потім британці, взагалі не вважалися людьми з точки зору закону, і на них не так давно ще можна було полювати в деяких штатах. Азійцям було законодавчо заборонено приїздити в Австралію та селитися тут.
Але дилема, як її сформулював перший призначений тоді міністр міграції, була досить простою: Populate or perish, тобто населяй цю землю, або ти з неї щезнеш. Тоді владою було ухвалено рішення про те, що кожного року Австралія має збільшувати своє населення за рахунок міграційного приросту приблизно на 1%.
У зв’язку із вкоріненою побутовою ксенофобією уряд дуже побоювався заворушень після прибуття мігрантів, і тому перші мігранти були ретельно відібрані — я знайомий із людиною, яка працювала тоді в департаменті міграції, і вона мені розповідала про те, як їздила в Європу до табору переміщених осіб із завданням відібрати для першої хвилі міграції «молодих, гарних блондинів та блондинок, які б добре виглядали на камеру».
Таких мігрантів за рахунок уряду Австралії ще в Європі навчали англійської мови. Це були фіни (в основному з Карелії, яку Фінляндія остаточно втратила за підсумками війни), прибалти (які бігли від радянської влади), голландці, австрійці та всі інші, кого війна викоренила з їхньої батьківщини та перемістила кудись іще.
Перші два пароплави з мігрантами зустрічав прем’єр-міністр, а їхніх пасажирів нон-стоп показувало телебачення — головною метою було продемонструвати місцевим жителям те, що приїжджають такі ж самі люди, котрі якщо чимось і відмінні від містера О’Грейді або місис Робінсон, то тільки акцентом.
Після того було багато хвиль мігрантів. Я, на жаль, загубив посилання на розповідь якогось дідуся, що мешкав у Західному Сіднеї (зараз — одному з найбільш національно диверсифікованих районів країни) і розповідав про те, як суспільство на побутовому рівні змінювалося — від скарг у його школі (коли в їх район приїхали австралійські ірландці-будівельники перед війною) про те, що от жили-жили нормально, а тут якісь чурки приїхали, геть руді, та розмовляють із дивним акцентом.
Потім — про те, як от жили-жили нормально, всі такі собі британці, а тут якісь чурки приїхали з Прибалтики чи з Фінляндії, біляві зовсім, та розмовляють із дивним акцентом. Потім (років через три чи чотири, коли масово поїхали з Італії) — що жили собі нормально, всі собі нормальні Europeans, аж поки оці чурки не приїхали, чорняві, та розмовляють із акцентом…
Далі зрозуміло — приїхали греки (див. вище про акцент і чурок), потім — мальтійці й араби (див. вище), потім — югослави (див. вище), потім — євреї (див. вище), потім — китайці (див. вище), потім — індуси, потім…
Спочатку їх селили в пустелі у таборах, в яких їх навчали англійської мови та Australian way of life по декілька місяців, доки не вважалося, що вони можуть нормально інтегруватися. Згодом суспільство налаштувало, з моєї точки зору, майже ідеальну систему інтеграції, яка вбудована у повсякденний побут і є дуже ефективною та успішною, але це заслуговує на окрему публікацію.
У 1973 році Закон про Білу Австралію, який обмежував міграцію на расових засадах і робив в’їзд із Азії майже неможливим, було відмінено. З того часу фокус міграції суттєво зсунувся у бік Азії, проте це не означає, що вихідці з азійських країн почали переважати — їдуть звідусіль.
Крім того, країна дуже проактивно ставиться до імміграції і шукає можливостей залучення нового населення, яке б відповідало її цінностям і довгостроковій стратегії перетворення на частину Великого Заходу та англосаксонського світу.
Тому, наприклад, мігрантам із Південної Африки та Зімбабве, які поїхали звідти після соціальних змін, пов’язаних із кінцем ери апартеїду, Австралія надавала ВНП та притулок за спрощеною процедурою. Або тому рекрутери департаменту міграції на початку дев’яностих їздили до найбільших американських університетів і робили презентації Австралії як місця спрощеної міграції для студентів-випускників Гарварду, Єлю та Стенфорду, що приїхали туди вчитися з колишнього СРСР та колишньої Югославії. А ще тому існувала програма спрощеного надання ВНП для громадян Гонконгу після того, як він перейшов від Британії до Китая.
Кожного року країна публікує перелік професій, в яких є потреба. Таких переліків три — стратегічний, де країна наводить ті професії, які будуть потрібні ще декілька років точно, короткостроковий, де наведено ті професії, в яких є потреба зараз, але освітня система вже працює над тим, аби заповнити ці ніші, і за рік-два цей перелік буде змінено, і регіональний — це коли різні місцевості пишуть, що їм потрібні, скажімо, доктори чи педіатри для декількарічного контракту в сільській місцевості, і вони (території чи місцевості) в рамках наданої їм квоти готові забезпечити ВНП тим, хто відповідає потребам.
Вся система налаштована так, аби залучити тих, хто вже має освіту, ще має дуже багато років плідної праці попереду, привезе з собою дітей та буде працювати в одній із галузей, які потребує країна. При цьому з нелегальними мігрантами поводяться не дуже чемно — їх не люблять, і Австралія витратила багато зусиль і грошей на те, аби вони не їхали (тобто не пливли) у країну.
Результат наочно можна побачити в усіх рейтингах, від рівня ВВП на душу населення до рівня щастя в країні, комфортності основних міст (Сідней та Мельбурн традиційно перебувають десь в топ-5 найбільш комфортних для життя) та безпеки життя в країні.
Україна може обрати шлях післявоєнної автаркії та замкнення національного суспільства від міграції, а може обрати шлях Австралії, яка в 1947 році була економічно спаплюженою війною країною, в якій не вистачало робочих рук ні на що, а вже за десять років вона стала найзаможнішою державою світу із розрахунку ВВП на душу населення. І мені здається, що вибору в України не буде, бо дилема Populate or Perish перед нашою країною після війни буде стояти набагато гостріше, ніж вона стояла перед Австралією у сорокових роках
Я вважаю, що з австралійського досвіду можна запозичити дуже багато для майбутньої міграційної політики України, щонайменше:
#1 Формалізована процедура імміграції з чіткими та публічними орієнтирами відносно того, кого країна чекає (з огляду перш за все на вік, сімейний стан, освітній ценз і наявність дітей) та мінімальною дискрецією в наданні ВНП.
#2 Невеликою, але послідовною щорічною часткою тих, кого країна залучає (ймовірно, приріст на 1% за рахунок міграції — це замало для України, але все одно норматив іміграційного приросту населення має бути відносно невеликим, мені здається — на рівні 2% максимум, щоби не було ризику утворень етнічних гетто або просто надто великих національних груп, які дуже важко інтегрувати в українське життя).
#3 Відсутність будь-якої толерантності до нелегальної міграції. Це — окрема велика тема, проте одним із похідних війни буде те, що Україна нарешті зможе нормально контролювати свої кордони з точки зору міграції, бо з Росії чи Білорусі до нас вже точно ніхто несанкціоновано не приїде, стихійної міграції з ЄС нам боятися нема чого, а всім іншим бажаючим дістатися до України треба буде переплисти набагато більше, ніж відстань між тією ж Індонезією та островом Різдва, куди здебільшого пробували плисти нелегальні мігранти в Австралію.
#4 Ретельно продумана інформаційна кампанія з підтримки міграції з роз’ясненням суспільству її необхідності, відсутності загрози для суспільства та користі для економіки.
#5 Чітка програма отримання громадянства після досягнення якогось цензу (осідлості, майнового) чи їх комбінації. Це також дуже важливо, бо з тим рівнем депопуляції, з яким, імовірніше за все, зіштовхнеться Україна за результатами війни, помноженими на падіння народжуваності та ще раз помноженими на еміграцію багатьох сімей, а також погрозою від Росії, яка нікуди не подінеться, проблема того, хто (і на якій основі) буде служити в ЗСУ, з часом тільки загостриться.
ХХХ
Матеріал створений завдяки етнографічній редакції #Радио_Антипод. А ілюстрація — частина рекламної кампанії Австралії у післявоєнній Британії. Вона вам сподобається, якнайменше, своєю абсолютною неполіткоректністю з точки зору сьогодення.
