Невідомий автор. Портрет Єлизавети I на честь перемоги над Іспанською Армадою, близько 1588 / wikipedia.org
Читати частину V
ПОЕТИЧНА ДУЕЛЬ ДВОХ КОРОЛЕВ ЯК ПОСІБНИК З ФРЕЙДИЗМУ
Про протистояння англійської королеви Єлизавети Тюдор та шотландської — Марії Стюарт написано десятки романів. Знято популярні серіали та фільми. На жаль, на думку професійних істориків, усі вони не надто близькі до історичної реальності.
А як бути із реальністю психологічною? Обидві королеви писали непогані поезії. Можливо, саме вони трохи відкриють нам таємницю: що насправді відчували, про що мріяли та шкодували ці дивовижні жінки.
ДУЕЛЬ ДВОХ КОРОЛЕВ
В історії людства важко знайти ще двох таких жінок, які перетворили б свої життя на справжню дуель. Дивно, але факт: відіграючи в долях одна одної настільки значну, якщо не сказати фатальну, роль, шотландська королева Марія Стюарт і англійська королева Єлизавета I жодного разу в житті віч-на-віч так і не зустрілися.
Так, багато років вони перебували в інтенсивному листуванні. Причому у листах ставилися одна до одної досить тепло та шанобливо. Але навіть коли Марія опинилася за наказом Єлизавети в ув’язнені, вона не попросила про аудієнцію, а її вінценосна «сестра» теж не виявила ініціативи в організації зустрічі. Це нагадує випробування поглядом, яке перед поєдинком на рингу влаштовують боксери.
Жодна з королев не «зморгнула», і їхнє протистояння, в тому числі і на психологічному рівні, тривало до страти Марії, яка відбулася 8 лютого 1587 року. А в якомусь сенсі воно продовжувалося навіть після її смерті.
ЧУТЛИВИЙ КАТ
Незважаючи на «чорні» легенди, які складали про Марію Стюарт недруги, свідки її страти скоріше співчували королеві. Навіть у те далеко не сентиментальне століття ця кара сприймалася як якась аномалія, щось надзвичайне.
Кат, що виконував вирок, людина з давно огрубілим серцем, і той перебував у стані, близькому до нервового припадку. Через це королева померла не одразу й досить болісно. Кат відрубав на своєму віку чимало голів, але цього разу його руки тремтіли, і тому сокира позбавила її життя тільки з третього удару. Після цього кат взяв у руки відсічену голову і вимовив фразу так само безглузду, як і моторошну: «Боже, бережи королеву».
Страта справила на всіх присутніх дуже важке, гнітюче враження. Мабуть, щось схоже відчувала і сама Єлизавета. Можливо, навіть жалкувала про те, що сталося. Але залишити живою претендентку на престол, джерело постійної загрози королівської влади Англії, вона не могла.
Так, звісно, Марія висловлювала готовність отримати корону, що належала їй по праву, без боротьби, вже після смерті Єлизавети. Але самій Єлизаветі цей «хід» бачився повним удаваного смирення і підступності. Оскільки подібний компроміс послаблював її владу тут і зараз, давав додатковий стимул активності її ворогам.
ПЕРЕМОЖЦЯ ВИЗНАЧИТИ НЕМОЖЛИВО
Незважаючи на загибель Марії, важко сказати, хто з двох королев став переможницею у цій багаторічній дуелі. Єлизавета померла бездітною. Коли в 1603 році на смертному одрі вона залишила трон синові Марії Якову, він набув унікального статусу — першого правителя з’єднаного королівства, як Яків I Англійський і одночасно як Яків VI Шотландський.
Неможливо позбутися думки, що Марія якимось чином передчувала свою долю або від когось отримала передбачення про неї. Невипадково ще в юності вона вишила власноруч на парчовому покриві девіз: «У моєму кінці — мій початок». Але навіть у такому трактуванні все одно залишається питання: чи можна посмертно визнати одну із королев переможницею?
Адже Єлизавета, обравши в наступники Якова, чудово розуміла, що робить, — у такий хитрий, неочевидний спосіб вона за підсумком позбавляла Шотландію незалежності. Час правління останньої представниці династії Тюдорів на троні заслужено називають «Золотим століттям».
І все це «золото» — плюс Шотландію! — вона посмертно передала не так синові Марії, як Англії.
«ВОСКОВИЙ САВАН», ЗШИТИЙ СУПЕРНИЦЕЮ
Є відчуття, що так само, як і Марія, Єлизавета постійно жила під владою якогось фатального передчуття. Вона принципово, до самого кінця не називала свого наступника, бо відчувала постійну загрозу своїй владі. А загроза ця могла виходити від будь-кого — не тільки від католиків і Марії, а й від потенційних чоловіка, коханця і навіть дітей.
Якось вона зізналася своєму держсекретарю: «Ті, в чиїх жилах тече королівська кров, не можуть любити своїх дітей. Думаєш, що я змогла б полюбити свій восковий саван? Звучить моторошно, хоч і вельми поетично: winding sheet — «восковий саван» — так називали краплі воску, що стікають по свічці.
У результаті королева, що згасала, немов свічка, парадоксальним чином обрала «саван», що був явлений на світ її суперницею. Можливо, Єлизавета мала холодніший розум і була більш розважлива, але з метафоричним мисленням і поетичним поглядом на світ у неї було все гаразд. Точно не гірше, ніж у блискуче освіченої Марії, яка писала стилістично ідеальні вірші.
МІФ ПРО НЕЗАЙМАНІСТЬ ПРОТИ МІФУ ПРО ІНЦЕСТ
В цілому, якщо аналізувати змішане почуття любові-ненависті, яке Єлизавета відчувала до Марії, то можна дуже легко з головою піти в найшаленіший фрейдизм. Життя Марії Стюарт начебто «віддзеркалило» долю батьків Єлизавети.
Її матері Анні Болейн відрубали голову за наказом її батька Генріха VIII. Болейн звинуватили у запроданстві та подружній зраді королю зі своїм рідним братом — яка вражаюча рима з трагічною долею Марії!
Звичайно, страшнішого удару по репутації, яку завдавала подібна «чорна легенда», на той час і уявити не можна. Незаконнонародженим плодом інцестуального зв’язку брата і сестри бути вкрай неприємно, незалежно від того, чи це правда. А щоб всидіти з такою «спадковістю» на троні, взагалі потрібні безпрецедентні зусилля.
Вихід один: «чорній легенді» потрібно протиставити «білу легенду», ставши морально і фізично непорочною королевою-дівою і захисницею протестантства. А ще краще зробити так, щоб твою головну конкурентку сприймали як вкрай порочну і розпусну жінку.
Може, на тлі «чорної легенди» про Марію Стюарт «чорна легенда» про Анну Болейн виглядатиме не такою вже й скандальною.
ЧОЛОВІК ЯК ЗАГРОЗА
Коли Єлизавета відмовила московському цареві Івану Грозному, який намагався посвататися до неї, той через помсту обізвав її «вульгарною дівкою». Але Грозний не міг бути знайомий з ідеями Зигмунда Фрейда. В іншому випадку він зрозумів би, що в цієї відмови, крім політичних, були і більш глибинні, психологічні мотиви.
Аж надто московський багатоженець Іван IV, дружини якого взяли моду помирати як мухи, нагадував їй рідного тата — Генріха VIII, який змінював жінок як рукавички і жорстоко стратив двох своїх дружин із шести, включаючи її рідну матір.
Звісно, так само, як і Марія, королева-діва мала коханців. Але вона ніколи не дозволяла брати романтичним почуттям над собою гору — у стосунках із чоловіками, як і в дітородженні, її лякала втрата контролю над своїм життям, а отже, втрата влади та корони.
У цьому вона відрізнялася від Марії, яка жартома говорила, що створена для того, щоби постійно виходити заміж. Тому якщо про романи Єлизавети при дворі постійно ходили якісь невиразні чутки, то плітки про безладне статеве життя Марії обростали пікантними подробицями.
ПОЕТИЧНА ДУЕЛЬ
У поетичному обдаруванні королева-діва також не поступалася своїй суперниці. Зберігся її напис на французькій псалтирі:
Більмо і горб, і кульгавість
Назвати потворністю не поспішай.
Потворніше за все вважаю
Я злу недовірливість душі
Єлизавета знала, про що говорить. Її підозрілість з роками ставала все нав’язливішою, набуваючи характеру параної. Потрібно сказати, що загалом деякі її вірші звучать вельми автобіографічно. В одному з них, де виражається впевненість у заслуженій карі для всіх негідників і ворогів, Марія Стюарт алегорично називається «дочкою чвар». А в цьому вірші королеви, яким ми хочемо завершити нашу розповідь, відчувається жаль про те, що гордощі завадили їй пізнати справжнє кохання:
Я в юності прекрасною й холодною була.
Скрізь мене зустрічали захват та хвала.
Але всім, у мене закоханим, палаючим у вогні,
«Ідіть геть, — твердила я, — не докучайте мені!»
Їхні скарги й докори не зачіпали мене.
Не слухаючи молінь, спокій зберігаючи,
Сувора й недоступна, і холодна удвічі,
«Ідіть геть, — твердила я, — не докучайте мені!»
Та тут-таки звитяжний з’явився Купідон.
«Аж надто ти пихата! — сміючись, промовив він. —
Зноси ж ти покарання, відповідне до вини,
Не скажеш більше нікому: не докучайте мені!
Ціною дорогою за гордість я плачу,
У безплідному жалю життя своє тягну.
Ні вдень забути я не можу, ні в неспокійному сні
Часів, коли слова кохання лише докучали мені
Далі буде…
