ЮРІЙ РИБЧИНСЬКИЙ: поетична височінь українського драматурга
Юрій Рибчинський / obozrevatel.com
Юрій Рибчинський (народився 22 травня 1945 року) — поет, драматург, засновник сучасної естрадної пісні, народний артист України. Автор трьох тисяч пісень: кожна десята стала хітом. Серед них — «Чарівна скрипка», «Минає день», «Зелен-клен». Співпрацював із півсотнею композиторів. Є автором лібрето до рок-опер «Біла ворона» та «Парфумер», вистав «Пізня серенада» та «Моя дружина — брехуха», мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит». Випустив чотири збірки поезій.
ЗАРОДЖЕННЯ ТАЛАНТУ В ПОВОЄННОМУ КИЄВІ
Себе називає Дитиною перемоги та Соняшником, оскільки з’явився на світ двадцять другого травня сорок п’ятого року з густою рудою чуприною. Про день народження жартує: «Якби народився на два тижні раніше, було б кепсько, бо лікарі ще не вийшли з запою». А так все склалося якнайкраще. Війна закінчилася, люди помалу поверталися до мирного життя.
Родина проживала на Подолі серед пагорбів, церков, ремісничих майстерень. У ту пору місцина нагадувала невеличке село. Кияни тримали худобу, тому й у дворі Рибчинських мукала корова, неслися кури, палахкотів мальвами та рутою квітник. Варилося вишневе варення.
Я кажу спасибі долі
І далекій тій весні,
Що судилось на Подолі
Народитися мені.
Мама була за фахом військовим лікарем, батько — фінансистом, обоє пережили всі жахіття війни, й при нагоді з ніжністю згадували історію свого знайомства.
1941 року Євген служив у кавалерії та отримав важке поранення. Чоловік лежав під мертвим конем, а майбутня дружина (підполковник медичної служби) проїздила мимо. Поле бою було всипане тілами, та вона зуміла угледіти живого. Зупинилася, надала першу допомогу, згодом прооперувала. Відтинати ногу довелося без анестезії. Замість наркозу — склянка спирту, а щоб не рухався, прив’язала мотузками до ліжка. Цим і врятувала юнакові життя.
Вдруге зустрілися в сорок четвертому в Алма-Аті. Батько закінчив черговий ВНЗ, займався викладацькою справою, мати прибула відібрати для служби лікарів. Жінка була гарною, виразною, з мідним волоссям. Євген не розгубився, покликав: «Гей, руда, ходи-но за мій столик».
Вона враз прикрутила нахабі хвоста. Підкреслила, що в жодному разі не дозволить у подібному тоні звертатися до полковника медслужби. До жінки, яка пройшла Халхин-Гол, Фінську та Другу світову. Хай там як, але молоді люди порозумілися й закохалися один в одного. Матері щойно виповнилося сорок два роки, батькові — тридцять чотири.
Все життя жінка переймалася різницею у віці. Коли приводила Юрка до школи, ніяковіла, почувши: «Як звати вашого онука?» Сина виховувала суворо. Заохочувала багато читати та вчити напам’ять вірші. За кожну вивчену поезію нагороджувала чашкою улюбленого вишневого варення, за поему «Руслан та Людмила» презентувала трилітрову банку.
Постійно хвилювалася, щоб не виглядати старшою за свого чоловіка, та всіляко про нього піклувалася. Батько працював у фінвідділі й дибав до роботи шість кварталів. Взимку, щоб не послизнувся, тротуар посипала піском, увечері, траплялося, везла коханого на санчатах.
ПЕРШІ КРОКИ У МИСТЕЦТВІ
Юрко вчився, малював, займався спортом (стрибав із жердиною). На запитання, ким хоче бути, зазначав, що бажає залишитися великою дитиною й не дорослішати. Безперестанку перечитував «Маленького принца». У підлітковому віці його кумиром стала Джина Лоллобриджида зі стрічки «Фанфан тюльпан», і довгенько стіну над ліжком прикрашало фото актриси в купальнику.
У восьмому класі під впливом білоруської кінострічки «Красные листья», написав перший вірш. Вийшов із зали натхненний, вдихнув тиху київську осінь, а на бруківці — кленовий листок у вигляді людського серця. Відтоді з пером не розлучався.
Коли закінчував 10-й, його поезії друкували газети «Молода гвардія», «Юність», «Комсомольська правда». Двічі мав відрахування з комсомолу. Перший раз за порівняння весни з розпусною жінкою, вдруге за відмову написати вірш-оду про мавзолей.
ТВОРЧИЙ ЗЛІТ І РОМАНТИКА ЮНОСТІ
Під час служби в армії потрапив у стовідсотково російськомовне оточення й почав бачити сни, в яких персонажі спілкувалися між собою виключно українською. Познайомився з молодим композитором Ігорем Покладом і пройнявся його дивною мелодією: бентежною та розбурханою. В ній щось постійно надривалося, викликало присмуток та журбу.
Юрій поклав на музику текст, от і вийшла пісня «Глаза на песке» для Тамари Міансарової. Найцікавіше, що текст від початку був українським: «Розлуку до моря самотньо і сумно несу я. Щоденно, щоночі я очі на березі моря малюю…» Пісня вмить стала популярною. Її переспівувала безліч вокалістів, адже шлягер давав можливість продемонструвати діапазон у дві октави. Натоді на естраді фігурувало дві мелодії й обидві про очі: «Эти глаза напротив» та «Глаза на песке».
Трохи згодом у Чернівцях заприятелював із Володимиром Івасюком. Думки та ідеї зійшлися: обидва мріяли підняти українську пісню до незвіданих висот. Осучаснити, облагородити, наділити смаком та стилем. Разом створили «Кленовий вогонь», «У долі своя весна». Щоразу в момент зустрічі Івасюк перепитував: «Старий, у тебе щось для мене є?» У Юрія завжди щось було.
З гімнасткою Олександрою варто було схреститися поглядами, як земля стала обертатися швидше. Весілля закохані призначили на перше квітня. Знаючи Юрія та його потяг до всіляких розіграшів, половина гостей не прийшла. З вісімдесяти запрошених сорок вирішило, що це такий жарт, і наречений мусив терміново телефонувати до військового ансамблю внутрішніх військ та просити прислати солдатів, які б заповнили вільні стільці. Не хотілося, аби пропали горілка, бутерброди, запечена курка.
У грудні в подружжя народився первісток: син Євген — його найкращий витвір. Малий ріс фактично у спортзалі, займався баскетболом. Рано захопився поезією, написав композиції «Чортополох», «Нічий», «Війна завжди війна». До батькових порад не дослухався, ріс впевненим та гоноровим. Замість зауважень волів слухати лише схвалення.
Тому до виховання підлітка Юрій ставився з усією серйозністю. Граючи у шашки, ніколи не піддавався, бо і в житті йому теж ніхто не піддасться. Та й не може бути масової (колективної педагогіки). Дівчатка та хлопчики повинні навчатися окремо, а батьки мусять запастися терпінням, щоб витримати примхи власної дитини.
Коли Євген підріс і почав носити з батьком одяг одного розміру, практикував без дозволу вдягати татову сорочку та піджак. Юрій зробив зауваження раз, вдруге, а на третій розрізав ножицями сорочку на клаптики. Якщо не може впоратися зі спокусою брати без дозволу в батька, то перегодом забажає взяти, не спитавши, в сусіда чи колеги.
ПОЕТИЧНА СПАДЩИНА ТА ЖИТТЄВА МУДРІСТЬ
Тож за життя траплялося всяке. І прикре, й дотепне. Поет творив, товаришував, закохувався, оскільки неможливо наповнити риму нервом, якщо на серці повний та непорушний штиль. Вважав, що любов — це нестача інформації. Якби чоловік знав про жінку все-все, то навряд чи між ними палала би пристрасть:
Не згаси вогонь
Холодом долонь!
Спалах листя у волосся
Я вплету, щоб все збулося.
Не згаси вогонь
Холодом долонь!
Якось для Тамари Гвердцителі написав пісню «Не ревнуй». Співачка щойно переїхала до Тбілісі, от і народилися рядки про те, що не слід ревнувати жінку до Парижу чи іншого міста, адже її серце назавжди зі столицею Грузії. В один із днів поет завітав до Головпоштамту, аж тут несподівано перед ним впав навколішки кремезний грузин. Палко подякував за шлягер і зізнався, що шістнадцять років не живе у Тбілісі, а тут така ода рідній стороні.
Подібна реакція недивна, бо в його віршах завжди щирість та відвертість. Розмаїття квітів, живодайних трав, шелесту листя, крапель дощу, безкрайого неба та золотавого сонця. Мозаїка з тополь, кленів, степів. Дощі-скрипалі. Догоряючий небокрай. Чи то постріл, чи вбивче «прощай».
Коли вперше «Песняры» виконали «Крик пташки», зал занімів. Запанувала пронизлива тиша, в якій вчувалося лише схлипування людей. Далі — крик, свист, овації.
Траплялися й містичні випадки. У 1986 році закінчив школу Євген та вступив до університету. Батько пообіцяв синові путівку, бо товариш якраз запропонував круїз на судні «Адмірал Нахімов». Та родина з якихось причин відмовилась. А невдовзі пасажирський пароплав затонув, забравши з собою більше трьох сотень відпочивальників.
Крім інтуїції, поет наділений здатністю подекуди бачити віщі сни. Ще коли навчався в університеті, йому примарилося, що мама померла. Прокинувся — за вікном глуха ніч, посеред неба круглий, мов куля, місяць, і хрест. Приїхав додому, розповів сон, мати усміхнулася: «Не хвилюйся, значить, житиму довго». Рівно через рік жінка назавжди залишила землю.
За кілька років до чорнобильської катастрофи угледів пожежу, біганину, острах. Запитав: «Що трапилося?» Один замурзаний чоловік пояснив: «Вибух на електростанції».
Отож незбагненного вистачало і в житті, і в поезії:
Ой, летіли дикі гуси,
Ой, летіли у неділю дощову.
Впало пір’я на подвір’я,
Закотилось, як повір’я у траву.
Поет вірить в Бога та вважає себе сентиментальною людиною. Може заплакати під час перегляду стрічок «Єсенія», «Останнє танго в Парижі», «Лев узимку». Полюбляє число тринадцять. Все життя вболіває за київське «Динамо». Зізнається, що білий аркуш паперу збуджує більше, ніж красива жінка. Римує здебільшого уночі. Не вірить в існування формули натхнення. Не бачить себе в жодній із професій, окрім поезії та драматургії. Тож пише, незважаючи на вік, і не втомлюється повторювати:
Скільки би зозуля років не кувала
Все одно, зозуле, мені буде мало…
