ЗІ ЩОДЕННИКА СОЛДАТА: спогади, які неможливо стерти

Георгій Петрович Савенко / Фото з особистого архіву

Георгій Петрович Савенко народився й прожив усе життя в Україні — у місті Дніпропетровську. В жовтні 1941 року він пішов добровольцем на фронт. Пройшов всю війну у складі повітряно-десантного стрілецького полку, завершивши її у травні 1945 року в Празі. Після демобілізації продовжував службу до 1948 року, а потім став хірургом і понад сорок років рятував життя в мирний час.

Сильний духом, скромний, чесний та глибоко порядний чоловік — він не лише оперував, а й писав пейзажі, які потім дарував друзям і рідним. Його пам’ятають як людину високої моралі та виняткової гідності.

До редакції Huxley потрапили уривки з його особистого щоденника — спогади, записані через десятиріччя, в яких звучить жива інтонація XX століття. У цих текстах — не просто хроніка війни, а портрет людини, яка пройшла її пішки. Пам’ять, яку нічим не стерти.

ПІД КРИВИМ РОГОМ

ід Кривим Рогом точилися запеклі бої. Людей у нас було мало. Приходили в села, забирали всіх чоловіків — і просто з вулиці, без зброї, без підготовки, відправляли у бій. Під Софіївкою в моєму підрозділі загинули всі командири, з досвідчених бійців залишилися одиниці. Уже в темряві привели мобілізованих — десь їх нашкребли. У кожного за спиною мішок із білого полотна з провіантом. Мене призначили командиром. Не тому, що я хотів, — просто не залишилося жодного офіцера, всі загинули. Тих, хто прийшов, навіть за прізвищами не записали. Я спробував розтлумачити — що до чого, влаштував лікнеп. Пояснюю:

— На посту не спати. Якщо отримав зброю — з нею не розлучатися. Торби зняти. В атаку — без них. Команди виконувати, назад не тікати.

А вони — все по-своєму. Слухають, а не чують.

Вранці німці зазвичай починали атаку — і до кінця дня майже всі гинули. Командування, бачачи втрати, нарощувало сили на цьому напрямку. Але німці окопалися так, що кого б не надіслали — всіх косили. Від цього жаху почалася паніка. Кривий Ріг кілька разів переходив з рук у руки. Одного разу, вийшовши з бою, я та ще кілька «старослужбовців» просто загубилися. Не знали, хто де, в якому боці наші. Обірвані, голодні, сонні. Йшли світ за очі.

Раптом бачимо: будівля, схожа на колишню школу. Людей не видно — всі сплять. Тихо. Ми з другом, Мишком Зінченком, заглядаємо в кімнати. Скрізь хтось спить просто на підлозі. А в одному приміщенні — два чи три офіцери. Стіл стоїть, їжа, випивка залишилася. Ми — до столу. Поїли, випили. Подивилися: офіцери хропуть у чоботях. Ми свої зняли, їхні взули та й пішли. Приєдналися до цієї частини. Вранці — ґвалт: командирові чоботи підмінили на дрантя! Ми з Мишком перезирнулися — треба повернути. А то розкусять, якщо вже вирішили до них приєднатися.

Мишко — колишній злодій-рецидивіст — підійшов і непомітно підсунув вкрадені чоботи назад. Десь надибав інші — взув мене.

А пройти 50 км за добу — не проблема. Навіть ховаючись.

ПЕРЕПРАВА ТА ГОЛОД

Форсував Дніпро я біля села Недайводи. Там німці теж серйозно укріпилися. Почали переправу з роти — і дійшли до дивізії. Усі йшли… Але ті, хто залишився живий, — вже не зупинялися. Не можу про це все розповідати. Після Кривого Рогу (його взяли в листопаді) почалися запеклі бої. Часто без зв’язку, без чіткої координації. Кожен день — на межі. Життя було голодним. Вічні пошуки їжі. Все, що траплялося, — у хід. Місцеві жителі ховали продукти, речі — закопували, маскували під могили. Могил стоячих було багато — справжніх і фальшивих. Солдати, голодні, розкопували — шукали хоч що-небудь їстівне. І траплялося — знаходили банку з салом. А бувало — труну. Мерця. Голод — страшна річ. Ми голодували по-справжньому.

НЕМОЖЛИВО ЗАБУТИ

Під час одного з перекидань нас на іншу ділянку оборони везли у звичайних вагонах — брудних, холодних. Ми були голодні, виснажені, «розвалені». На одній зі станцій наш ешелон зупинився поруч з іншим — там були жінки. Ми відразу помітили: виснажені, бліді, хворі. У багатьох — діарея. Люди не соромилися — сідали просто біля вагонів, на очах у всіх. Сором зник разом із силами. Хтось сказав: «Це ленінградці. Після повної блокади. Після абсолютного голоду».

І тоді наші солдати почали мовчки витягати з торбин останнє. Все, що у кого було, — хліб, сухарі, шматочок сала — все віддали. Ніхто не наказував, ніхто не тягнувся за вдячністю. Просто — віддали. Я потім казав: «Це неможливо забути». І справді — неможливо.

СІЛЬ, БАЗАР І КУКУРУДЗА

Під час перекидання військ, коли ешелон прибував на станцію, солдати, вічно голодні, одразу ж накидалися на місцеві базарчики. Без грошей, без мила, без солі, без ниток і голок — а саме це тоді було валютою. Об’їдали все навколо: прилавки, крамнички, городи по всій окрузі. Одного разу зупинилися й помітили якісь кучугури, немов гірки. Підійшли, дивимося: сіль. Багато. Виявилося, з давніх часів тут була перевалка. І ось за хвилину всі солдати набрали цієї солі, хто скільки спромігся — хто в речмішок, хто в шапку, хто просто за пазуху. Запаслися так, що поїзд не міг зрушити з місця.

Стоїмо. Залізничники бігають, шукають, у чому справа, заглядають під вагони, на рейки. А солдати вже зрозуміли: перевантаження. Але мовчать. Солі — купа, ніхто не помітив, що її поменшало. А ешелон треба відправляти — стоїмо на відкритому місці, адже ось-ось налетять німецькі літаки. Поспіхом дали другий паротяг, причепили й швидко повезли. Після цього стали зупинятися тільки в полі — щоб ніхто нічого не об’їдав.

Але й поля ставали у пригоді. Деякі солдати з Сибіру все слухали — мовляв, кукурудза тут смачна, кавуни, баштан… Одного разу зупинилися посеред кукурудзяного поля. Так сибіряки першими вискочили — і заходилися гризти кукурудзяні стебла. Саме «бадилля». Потім розчаровано жують і кажуть: «Не жується».

З них тоді довго сміялися. А потім, коли вже качани дозріли, вони не знали, що та як їсти.

СУХАР І ДОРОГА

Якось у солдата хтось украв сухар. То була надзвичайна подія. Сухар — це не просто їжа. Це життя. Почали шукати. Прибуло кілька новобранців, і один із них не витримав. Обшукали — і знайшли сухар, загорнутий в обмотку. Його одразу ж розстріляли. Без зайвих слів. Та це була не єдина біда. Німці не давали спокою, хоч і діяли не так, як раніше. Ми в цей час будували дорогу. Завдання було складним: потрібно було тихо, потайки йти далеко в ліс — туди, де не чутно звуку сокири. Рубали могутні сосни, волоком тягли їх до місця, де йшло будівництво. Головне — не видати самого факту: що дорога будується, що дерева валять. Все має бути непомітно. А ми вже були такі слабкі, що справляти нужду ходили парами — бо один міг просто впасти. І тоді друг підтримає. Може — підхопить, може — донесе.

РОЗІП’ЯТІ

Одного разу група — близько двадцяти осіб — пішла вночі до лісу рубати дерева. На ранок — нема їх. Старшина занепокоївся, послав когось дізнатися, що сталося. На місці, де мали складати колоди, знайшли сліди боротьби, розкидані речі. Зрозуміли: німці їх захопили. Викрали всіх. Незабаром надійшли звістки від спостерігачів: перед передовими німецькими окопами — стовпи. На них розіп’яті всі наші хлопці. Усі, крім командира. Командира, мабуть, залишили, щоб показати як зрадника. Наші так і сказали: «Замучили його. Закопали. Був хлопець хороший. Козак».

Життя тоді було нестерпним. Дивно, як хтось взагалі залишився живим. Тіло виснажене — робота важка, без їжі, без відпочинку, без тепла. Німці мали явну перевагу — боєприпасів у них вдосталь, артилерія сильніша, над нашою лінією фронту — їхні літаки. Постійно. А голод… Голод був завжди. Люди божеволіли. Висувалися з укриттів — ніби навмисно, щоб їх убили. Хтось влаштовував самостріли. Усі подібні випадки — особливо поранення в руки чи ноги — одразу проходили через особістів. Слідство, допити…

Та потім голод закінчився. Почали входити в Угорщину…